СУЧАСНІ ВИКЛИКИ МІЖНАРОДНІЙ БЕЗПЕЦІ ТА УКРАЇНА

СУЧАСНІ ВИКЛИКИ МІЖНАРОДНІЙ БЕЗПЕЦІ ТА УКРАЇНА

2011 рік позначився подальшим поширенням кризових явищ у світовій економічній системі, загальним зростанням міжнародної нестабільності, актуалізацією на цьому тлі наявних глобальних і регіональних викликів та загроз і появою нових ризиків. Друга хвиля світової фінансово-економічної кризи, наочним втіленням якої може стати рецесія світової економіки у 2012 р., поглиблення боргової кризи в ЄС, високий рівень безробіття у розвинених країнах, зростаюче розшарування між багатством і бідністю у слаборозвинених країнах, що стало каталізатором подій "арабської весни", - усе це є проявами системних деструктивних процесів на глобальному рівні. Рівень ризику дії новітніх і традиційних загроз у європейському просторі та у світі в цілому протягом останнього року підвищився.

Нове співвідношення політичних сил порушує попередній баланс сил та інтересів, змінює характер, масштаби та зміст викликів, загроз і ризиків, що трансформуються на регіональному й локальному рівнях, набуваючи більш комплексного характеру. Складність різноспрямованих чинників, що діють у міжнародному середовищі, спонукають до пошуку нових відповідей, вимагають створення адекватних концептуальних підходів до вирішення проблем безпеки. Нагальною вимогою є формування більш гнучких систем безпекової взаємодії, спроможних швидко й ефективно реагувати на сучасні виклики й загрози.

Одним із основних глобальних викликів сьогодення можна вважати уповільнення зростання світової економіки та можливість поширення кризових явищ в економіці на глобальному рівні.

Економічні проблеми такого рівня складності, з якими нині стикнулися країни Європейського Союзу, вони навряд чи можуть подолати самостійно. У вересні 2011 р. значне занепокоєння міжнародної спільноти з приводу розгортання боргової кризи у низці країн ЄС і непевного майбутнього однієї зі світових резервних валют - євро - спонукало керівництво провідних країн світу до розроблення низки антикризових заходів.

На саміті країн G20 у Каннах (3 - 4 листопада 2011 р.) було схвалено всеохоплюючий план антикризових дій в економічній сфері, що містить докладні зобов'язання провідних країн, визначає жорсткі строки їх виконання та запроваджує механізми контролю за цим процесом. Попри неформальний статус рішень G20, ці заходи фактично означають повноцінну реалізацію принципів глобального економічного управління, що раніше вважалося неможливим через значні розбіжності інтересів основних світових потуг.

Об'єднання зусиль світової спільноти у протистоянні розгортанню нової хвилі світової фінансово-економічної кризи таки відбувається на тлі значного загострення конкуренції між країнами за ресурси та нові ринки збуту, боротьби за розподіл сфер впливу у світовому масштабі, на тлі вичерпання сировинних ресурсів і пошуків нових можливостей у транспортно-енергетичній сфері.

Усе це провокує посилення комплексу викликів і загроз, пов'язаних з інтенсифікацією процесів мілітаризації світу, окремих регіонів і держав. Протягом року ситуація у цій сфері не зазнала істотного поліпшення. Стає дедалі очевиднішим, що регіональні конфлікти в Іраку та Афганістані матимуть глобальні наслідки, зокрема у вигляді поширення екстремізму. В результаті порушення балансу сил у військовій сфері, поступового перерозподілу світового воєнного потенціалу на користь нових центрів зростання (насамперед в Азії), на тлі проведення країнами чи групами країн більш агресивної зовнішньої політики, активного використання ними новітніх технологій у військовій справі значно зростають ризики розгортання масштабної гонки озброєнь у регіональному вимірі.

У сучасному світі такі загрозливі явища, як міжнародний тероризм і організована злочинність розширюють сферу власної дії до небезпечних масштабів. Збільшує свою вагу й загроза поширення зброї масового ураження. Актуалізуються проблеми енергетичної безпеки, глобальних змін клімату, кібернетичної безпеки, піратства тощо. Зростає нелегальна міграція, загострюються проблеми контрабанди, наркотрафіку, торгівлі людьми. Заморожені конфлікти створюють постійне та довготривале джерело напруження за відсутності ефективних засобів їх принципового розв'язання.

Ці загрози посилюються непередбачуваною політикою авторитарних режимів і неспроможних держав (failed states), діяльність або бездіяльність яких прямо чи опосередковано сприяє формуванню конфліктогенного середовища, сприятливого для розвитку осередків екстремізму й тероризму. У сучасних умовах слабкі держави й корумповані автократії з відсутніми механізмами демократичної зміни влади через свою непередбачуваність потенційно становлять навіть більшу загрозу для міжнародної безпеки, ніж здатні її створити потужні держави з великим воєнним потенціалом.

Географічне й геополітичне становище України зумовлює особливу її вразливість щодо новітніх і традиційних викликів та загроз. Наявність заморожених і гарячих конфліктів поблизу її кордонів, вразливість систем енергопостачання, нелегальна міграція вимагають від нашої держави активних і рішучих дій у протистоянні цим загрозам.

Нові виклики та загрози потребують удосконалення глобальних і регіональних механізмів реагування на них. Сьогодні широко обговорюється формат взаємодії євроатлантичного та євразійського просторів безпеки, способів реформування таких основних безпекових інститутів, як ООН, ОБСЄ, НАТО. Перегляд традиційних підходів до функціонування цих інститутів створює певні можливості для менш потужних держав, які зможуть брати активнішу участь у глобальних безпекових процесах.

Важливою подією у цьому зв'язку став саміт НАТО в Чикаго (травень 2012 р.), на якому були прийняті такі рішення:

• про остаточну передачу до кінця 2014 року відповідальності за гарантування безпеки від Міжнародних сил сприяння безпеці Афганським національним силам безпеки;

• про подальший розвиток відносин з партнерами Альянсу;

• про розширення можливостей програми "розумної оборони".

У Декларації саміту також стверджується, що "незалежна, суверенна і стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і принципу верховенства права, має важливе значення для безпеки Євроатлантичного регіону".

Такі рішення суттєвим чином впливають на середовище безпеки довкола України та створюють нові можливості для співробітництва нашої держави з НАТО в осяжній перспективі.

У новому багатополярному світовому порядку, що формується, провідну роль зберігають США, які намагаються підтримувати свій глобальний вплив іншими, більш гнучкими методами, уникаючи одноосібної відповідальності та сприяючи ширшому залученню інших країн та інтеграційних утворень до спільного виконання тих чи інших тактичних і стратегічних завдань. Попри відчутне зміщення фокусу уваги США у напрямку Тихоокеанського регіону, євроатлантичний напрямок зберігає своє значення.

Основним партнером США у євроатлантичному просторі продовжує залишатися ЄС, який прагне бути самостійною потугою. При цьому відчутна тенденція до загострення протиріч між провідними міжнародними гравцями стоїть на заваді створенню ефективних структур безпеки у Європі та світі. Водночас збільшують або прагнуть збільшити свою вагу інші центри впливу - Китай, Індія, Бразилія, Туреччина, Російська Федерація.

Специфіка безпекового середовища в Європі полягає у тому, що загроза виникнення тут повномасштабного воєнного конфлікту продовжує оцінюватися як низька, натомість сукупний ефект від дії новітніх загроз може мати для субконтиненту руйнівні наслідки. Жодна з європейських країн не спроможна самостійно вирішувати стратегічні проблеми безпеки, що підвищує роль міжнародних структур із безпекових питань.

НАТО, ЄС та ОБСЄ виконують роль основних елементів у архітектурі європейської безпеки. Водночас зростає роль РФ, яку західні партнери намагаються всіляко долучити до спільних безпекових проектів, проте на заваді стоїть комплекс протиріч і досі принципово не розв'язаних питань. Посилюється також роль Туреччини, яка активно намагається грати роль головної ланки, що об'єднує Європу з арабським світом, і яка водночас посилює свій вплив у стратегічно важливому Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Сучасна система європейської безпеки не є досконалою, оскільки традиційно зберігає розподіл континенту на дві частини - між НАТО/Європейський Союз, з одного боку, та Росією з афілійованими з нею структурами (ОДКБ, ЄврАзЕС, Митний союз тощо), з іншого. Між ними існує так звана сіра зона, до якої потрапляє Україна з її проголошеною позаблоковістю та нейтральна Республіка Молдова з її невирішеним Придністровським питанням. Європейський Союз розглядає ці країни в контексті дії програми "Східне партнерство", натомість Росія прагне залучити їх до новостворюваного інтеграційного об'єднання - Євразійського союзу, який вона хоче використати для закріплення свого домінування на пострадянському просторі. Водночас роль ОБСЄ як спільної структури європейської безпеки не є достатньо ефективною, особливо в тому, що стосується участі у врегулюванні регіональних конфліктів.

Запропонована РФ ідея створення єдиної європейської системи безпеки "від Ванкувера до Владивостока" (із передбачуваним нею зменшенням ролі НАТО і підвищенням ролі РФ) хоча й започаткувала "процес Корфу" у межах ОБСЄ, на сьогодні не отримала розвитку. Ініціативи РФ щодо реформування системи європейської безпеки унаочнили наявність різних підходів з боку її основних учасників. Зокрема, західні партнери намагаються залучити РФ до більш щільної співпраці у форматі вже наявних структур і не мають наміру здійснювати трансформацію засад європейської безпеки у спосіб її фактичної деконструкції.

Домовленість про стратегічне партнерство РФ і НАТО, прийнята на Лісабонському саміті НАТО (листопад 2010 р.), а також плани співробітництва зі створення спільної системи протиракетної оборони (ПРО) засвідчили певні ознаки зміцнення співробітництва між зазначеними сторонами.

Разом з тим РФ вважає загрозою своїй безпеці розміщення елементів системи ПРО у Польщі, Румунії, Іспанії та Туреччині. Різка реакція Президента РФ Д. Медведєва 23 листопада 2011 р. щодо можливого виходу Росії з договору СНО-3, який оцінювався як одне з найбільших досягнень політики "перезавантаження", прозвучала одночасно із заявою США про вихід із Договору про звичайні збройні сили в Європі (дію якого РФ призупинила ще 2007 р.) Міжнародна система стратегічної стабільності, що останні 20 років забезпечувала контроль над озброєннями та процесом нерозповсюдження у Європі, фактично опинилася на межі розпаду. Різка реакція РФ на дії США щодо розміщення елементів ПРО в Європі посилила сподівання щодо можливості "перезавантаження" у відносинах РФ із НАТО.

Німецька ініціатива, спрямована на створення Комітету Росія - ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки, що мала активізувати співробітництво між РФ і ЄС, також не має особливих шансів на реалізацію через двозначну позицію РФ у питанні придністровського врегулювання.

Зважаючи на непевні перспективи розвитку відносин РФ із Заходом (НАТО, США і частково ЄС), реалізація ідеї щодо створення єдиної загальноєвропейської системи безпеки відсувається на невизначене майбутнє, а отже, істотно зростає стратегічна невизначеність міжнародної ситуації у регіоні в цілому.

Водночас на Європейському субконтиненті продовжують діяти довготривалі тенденції у безпековій сфері. Нова Стратегічна концепція НАТО узгоджує діяльність Північноатлантичного альянсу з новими міжнародними безпековими реаліями. Поступово підвищується роль ЄС у системі європейської безпеки. У березні 2011 р. представники ЄС розпочали дискусії щодо створення нової Європейської стратегії безпеки (ЄСБ), затвердження якої орієнтовно планують на 2013 р. При цьому НАТО і ЄС продовжують діяти на принципах взаємодоповнення, постійно координуючи свої дії.

Згідно з Лісабонською угодою ЄС розширено сферу дії Спільної політики безпеки та оборони (СПБО) у сфері миротворчої діяльності та підтримання міжнародної безпеки. Для тих країн - членів ЄС, що мають потужні військові та безпекові можливості, передбачено механізм "постійної структурної взаємодії", що робить систему більш ефективною та гнучкою. Нові можливості СПБО вже були використані Францією та Великою Британією, які в листопаді 2010 р. підписали Угоду про співробітництво у сфері оборони та безпеки, посиливши співпрацю у військовій сфері. Під час операції в Лівії (березень - жовтень 2011 р.) ці країни діяли найбільш узгоджено й активно серед країн - членів коаліції.

З початку 2011 р. система безпеки на Європейському субконтиненті перебуває під тиском нових загроз і викликів, пов'язаних із ситуацією на Близькому Сході та у Північній Африці. Революції в низці країн арабського світу, воєнна операція в Лівії піддали випробуванню міцність системи та її опорних елементів - НАТО і ЄС. Успіх військової операції в Лівії, проведеної за мандатом Ради безпеки ООН, підтвердив спроможність НАТО і ЄС діяти ефективно, навіть за обмеженої участі США. Однак ступінь невизначеності в подальшому розвитку подій на Близькому Сході й у Північній Африці залишається вкрай високим (із відповідними негативними наслідками на глобальному рівні).

У цьому зв'язку Україна уважно спостерігає за розвитком подій довкола Сирії, що викликають дедалі більшу стурбованість. Українська сторона цілком підтримує зусилля ООН та Ліги арабських держав щодо врегулювання кризи в цій країні.

Нестабільність на Близькому Сході та в Північній Африці створює додаткові виклики для Європейського Союзу, пов'язаного з країнами регіону відносинами так званого південного сусідства в межах Європейської політики сусідства (ЄПС), що має на меті врегулювання стосунків з усіма країнами - сусідами ЄС по всьому периметру його зовнішніх кордонів (морських та сухопутних) і встановлення в цих країнах "поясу безпеки".

Недостатня ефективність ЄПС у світлі подій "арабської весни" набуває загрозливого характеру в контексті неспроможності попередити й пом'якшити ризики для Європи. Попередня стратегія підтримки авторитарних режимів задля збереження стабільності, яка протягом останніх десятиріч була наріжним каменем політики ЄС у регіоні, виявилася неефективною, що змусило країни Європи на тлі протестної активності в Тунісі та Єгипті вдатися до дій у напрямі замороження активів і встановлення візових обмежень для представників колишнього керівництва цих країн та їхніх сімей. Крім того, Євросоюзу довелося вирішувати проблеми зі значним збільшенням потоку нелегальних мігрантів із нестабільного регіону. Спроби окремих членів ЄС увести обмеження до Шенгенської угоди задля запобігання подальшому пересуванню мігрантів викликали різку дискусію щодо дієвості одного з фундаментальних принципів функціонування ЄС - свободи пересування людей.

Події на Близькому Сході та в Північній Африці тимчасово загострили й інші протиріччя всередині Європейського Союзу. Позиція Німеччини, що утрималася під час голосування в Раді безпеки за резолюцію по Лівії спільно з Росією та Китаєм, виявилася радикально відмінною від позиції Франції та Великої Британії, чергового разу засвідчивши неспроможність ЄС говорити одним голосом з питань зовнішньої політики. Позиція країн - членів ЄС щодо членства Палестини в ЮНЕСКО також виявила кардинальні розбіжності всередині ЄС. Таким чином, Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП) ЄС, попри певні успіхи, досягнуті в реалізації СПБО як її оборонного складника, має значною мірою декларативний характер. Це послаблює вагу ЄС у світовій і регіональній політиці та віддаляє здійснення намірів ЄС відігравати роль світової потуги. Неспроможність ЄС у реалізації СЗБП сприяє підвищенню ефективності загальної архітектури європейської безпеки.

Унаслідок подій на Близькому Сході та в Північній Африці ЄС доводиться вибудовувати нову концепцію відносин з оточенням, що зрештою торкнулося і східних сусідів ЄС, зокрема й України. Європейський Союз вносить зміни до Європейської політики сусідства, що є важливою частиною зовнішньої та безпекової політики ЄС. Головна ідея оновленої ЄПС формулюється як "кожному за досягненнями" або "більше за більше" (more for more): відтепер Європейського Союзу пропонуватиме більшу фінансову та політичну допомогу тим країнам, які активніше впроваджуватимуть внутрішні реформи та демонструватимуть більший рух до демократії.

На сьогодні питання СЗБП у ЄС тимчасово відійшли на задній план через наймасштабнішу за всю його історію боргову кризу, що має помітні політичні наслідки, стимулюючи процеси зміни урядів у низці країн Європи та переформатування європейського політичного ландшафту.

Усередині ЄС відбуваються важливі організаційні зміни, що супроводжуються внесенням суттєвих коректив у основи управління економічними процесами об'єднання. Зокрема, у 2011 р. запрацювали нові інституції - Європейська рада аналізу системних ризиків, Європейська система фінансових контролерів, створення яких було продиктоване необхідністю підвищення контролю за діяльністю фінансових ринків (їх проблемність стала першоджерелом фінансово-економічної кризи 2008 - 2009 рр.)

Утім кризові явища перейшли у сектор державних фінансів, породивши проблему високих бюджетних дефіцитів і надмірних боргових зобов'язань у низці периферійних країн ЄС - Греції, Ірландії, Португалії, Іспанії, Італії, Кіпру, Угорщини. Найбільшим масштаб проблем виявився у Греції, яка нині перебуває на межі дефолту. Те, що більшість зі згаданих проблемних країн належить до зони євро, негативно позначилося на стабільності єдиної європейської валюти, спровокувало падіння фондових індексів у інших, менш проблемних країнах (у т. ч. у Франції та Німеччині) й у всьому світі. Це призвело до того, що до порядку денного внесено питання про перспективи подальшого існування цього об'єднання.

У процесі підготовки та реалізації антикризових заходів Європейський Союз зіткнувся з новими проблемами: складність організаційних процедур у ЄС суттєво обмежує можливості швидкого й ефективного реагування на кризові ситуації в масштабах усього Союзу. З огляду на це, наприкінці 2011 р. нагальним питанням стало більш глибоке реформування системи управління економічними процесами в ЄС, ініціаторами якого стали найбільш потужні країни Співтовариства - Німеччина та Франція.

На саміті ЄС 26 - 27 жовтня 2011 р. прийнято пакет важливих антикризових рішень щодо списання боргів Греції, нарощування капіталу провідних європейських банків, збільшення обсягів Європейського фонду фінансової стабільності (ЄФФС).

Важливі рішення щодо поглиблення інтеграції в бюджетній і фіскальній сферах у межах єврозони прийняті на саміті ЄС 8 - 9 грудня 2011 р. Зокрема, затверджено низку заходів із посилення фінансової дисципліни, зміцнення інструментів стабілізації економічної ситуації, поліпшення координації управління в межах ЄС. Водночас рішення про підписання нового договору про ЄС, де були б закріплені більш жорсткі умови економічної інтеграції та змінені принципи управління ЄС, на якому наполягали Німеччина і Франція, прийняти не вдалося. Проте саміт ЄС підтвердив намір країн-членів рухатися шляхом поглиблення економічної інтеграції.

У політичному вимірі такі прагнення можуть сприйматися як крок до обмеження національних суверенітетів країн ЄС, що може посилити вплив правоконсервативних сил, однак на сьогодні помітної зміни балансу сил на їх користь усередині країн ЄС не спостерігається. Натомість посилюються позиції прибічників поглиблення євроінтеграційних процесів і зміцнення Європейського Союзу. Подальший поступ європейської інтеграції залежить від ефективності подолання боргової кризи та стабілізації ситуації в єврозоні. Зміцнення Євросоюзу як суб'єкта світової політики є принципово важливим для системи безпеки на Європейському субконтиненті та у світі в цілому.

Дестабілізація світових ринків, ускладнення ситуації у сфері міжнародної безпеки суттєво підвищує рівень ризиків і загроз для національної безпеки України. Зниження темпів економічного зростання розвинених країн не може не позначитися на стані української економіки, експортний складник якої дорівнює 56 % ВВП.

Прагнучи до забезпечення національної безпеки з позицій позаблоковості, Україна вимушена докладати значно більших зусиль для пошуку додаткових зовнішніх гарантій безпеки, а також для визначення способів підвищення ефективності власних Збройних сил. З огляду на це прийняття у червні 2012 р. нової редакції Стратегії національної безпеки України та нової Воєнної доктрини України стало черговим значним кроком на цьому шляху. Україна прагне брати активну участь у процесах створення у Європі єдиного й неподільного безпекового простору, пропонуючи нові механізми забезпечення регіональної та глобальної безпеки, зокрема при вирішенні питань роззброєння і контролю над озброєннями, підвищення ядерної безпеки тощо. Зокрема йдеться про створення у Європі зони, вільної від ядерної зброї. Наша країна послідовно виступає за юридичне закріплення гарантій безпеки для позаблокових держав, а також для тих, що добровільно відмовилися від ядерних арсеналів. Україна підтримує ідею посилення заходів довіри та зменшення рівня воєнної присутності в основних регіонах Європи, зокрема у Чорноморському.

У Декларації Чиказького саміту НАТО 2012 р. зазначається, що "незалежна, суверенна і стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і принципу верховенства права, має важливе значення для безпеки євроатлантичної зони". З огляду на реформування основних міжнародних безпекових інститутів, Україна прагне демонструвати більшу зацікавленість у співпраці з ними (насамперед із НАТО, ЄС, ОБСЄ), посилюючи свої позиції.