Модернізація України - наш стратегічний вибір (Модернизация Украины - наш стратегический выбор) Послання Президента, Послание Президента

 

ПОСЛАННЯ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
2011 РІК

Модернізація України - наш стратегічний вибір

ВСТУП.
ЧАС АКТИВНИХ ДІЙ

У 2011 році Україна відзначає 20-річчя незалежності. Час становлення нашої молодої держави збігся з процесами глобальної трансформації, що радикально вплинули на життя всієї світової спільноти. У цих умовах зволікання з назрілими модернізаційними змінами, кризові політичні процеси та глибоке соціальне розшарування гальмували розвиток України, підривали її суверенітет, відкидали країну на узбіччя світового прогресу.

Настав час змін. Довести своє право на гідне місце серед розвинених держав світу, утвердити національну конкурентоспроможність, забезпечити стійкий соціально-економічний розвиток і високі стандарти життя громадян - такі питання постають сьогодні на порядку денному розвитку країни.

Під впливом кризових процесів світ утратив колишню статичність, надаючи амбітним країнам можливість реалізувати свій запит на лідерство.

Світова криза вже вийшла за суто економічні межі. За фінансово-економічними потрясіннями розгортаються нові національні, релігійні та соціальні рухи. Бурхливі процеси економічних і політичних змін відбуваються практично на всіх континентах.

Змінюється світовий геополітичний ландшафт. Він стає багатополярним і багатовимірним водночас. Прискорюються процеси регіональної інтеграції. З'являються нові країни-лідери, що претендують на провідні позиції у посткризовому світі.

Глобалізований світ створив унікальні умови для соціальних комунікацій, але водночас постійно спонукає до загострення конкуренції за право на розвиток, гідний рівень достатку та самоствердження.

Захист гуманістичних цінностей і політичних ідеалів щоразу вступає у конфлікт з намаганнями досягти матеріальних і споживчих стандартів найрозвиненіших країн світу. Реальні протиріччя між глобальною нерівністю та прагненням справедливості поглиблюють конфліктність як в окремих країнах, так і загалом на міжнародному рівні.

Народи в різних частинах світу формують власні моделі ефективної держави, позбавленої корпоративного егоїзму. Триває пошук нових можливостей і напрямів розвитку національних економік, зміцнення позицій національного капіталу за рахунок розвитку реального сектору економіки й запровадження новітніх технологій.

Усе це посилює конкуренцію за ресурси розвитку (енергоносії, інші корисні копалини, землю, запаси питної води), доступ до ринків збуту, геокультурний вплив на суспільний розвиток.

Але чи стануть ці процеси основою для економічного зростання, нової хвилі демократії та соціально-економічного прогресу, чи, навпаки, призведуть до консервації розвитку та виникнення конфліктів? Відповідь сьогодні залежить від кожної нації, кожної держави.

Пошук власної моделі розвитку - це передусім намагання визначити оптимальний шлях побудови сучасної, конкурентоспроможної, привабливої для життя країни. У кожної держави буде своє бачення і своя модель поступу, але, незважаючи на розмаїття підходів, сьогодні можна виокремити основні складники національного успіху. Безперервна модернізація та інноваційність - такою має бути універсальна формула не тільки політичного й економічного, а й соціального, культурного, гуманітарного розвитку.

У сучасному світі стійкий розвиток ґрунтується на поєднанні стабільності й упорядкованості з постійними змінами та вдосконаленнями. Хто зупиняється - той відстає, втрачає конкурентоспроможність і шанс на еволюційний, поступальний прогрес.

Наші стартові умови для включення у змагання за глобальне лідерство були далекі від оптимальних. Україна увійшла у світову кризу політично розхитаною, економічно і соціально розбалансованою. Втрати національної економіки і соціальна ціна цих втрат виявилися невиправдано високими. Але ми спроможні гідно вийти з кризи.

Після президентських виборів 2010 року країна взяла курс на модернізацію всіх сфер життя. Основні завдання та принципи цієї модернізації визначені в президентській Програмі економічних реформ "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава".

Стабілізація влади, започаткування стратегічних економічних і соціальних перетворень, збалансована і прагматична зовнішня політика надають Україні реальний шанс перетворитися з жертви кризи на будівничого посткризового світу.

Нова модернізаційна стратегія визначає низку базових пріоритетів.

Передусім - творення сучасної, конкурентоспроможної держави, визначальними характеристиками якої є верховенство права і розвинена правова культура, збалансована представницька демократія, сильне самоврядування, дисциплінований і мобільний державний менеджмент.

Другий пріоритет - гуманізація розвитку, що означає передусім збільшення соціальних інвестицій у людський капітал, формування сучасної інфраструктури життєзабезпечення. Відтак пріоритетами реформування було визначено: модернізацію систем освіти та охорони здоров'я; підвищення соціальних стандартів; становлення культури творчого використання вільного часу та розвиток національних культурних індустрій.

Третій пріоритет - запровадження прогресивної моделі розвитку, що поєднує тактику реформаційних змін зі стратегічними орієнтирами та пріоритетами соціально-економічного розвитку з метою забезпечення ефекту "безперервної модернізації".

Четвертий пріоритет - зовнішня політика ствердження національних інтересів у глобалізованому світі. Її основою є прагнення до розбудови рівноправних відносин з партнерами на принципах міжнародного права, відмова від участі у воєнно-політичних блоках, інтеграція з Європейським Союзом і розвиток відносин стратегічного партнерства з Російською Федерацією, США та країнами "Великої двадцятки".

Відповідно до цих принципів 2010 року було розпочато цикл економічних, суспільно-політичних, адміністративних перетворень, здійснено корекцію зовнішньополітичного курсу держави.

2011 рік має стати роком подальшого втілення стратегії модернізації країни, створення умов для незворотності модернізаційних змін.

Одним з першочергових завдань на 2011 рік є модернізація держави, формування оновленої ефективної влади, здатної до впровадження системних і послідовних рішень. Це потребуватиме завершення адміністративної та початку адміністративно-територіальної реформи, подальшого вдосконалення виборчої системи, створення необхідної правової бази й дієвого механізму боротьби з корупцією.

Для модернізації держави ключового значення набуває завершення конституційної реформи. Стабілізація конституційного простору, забезпечена минулого року, уможливила припинення тривалого політичного конфлікту, збалансувала відносини між гілками влади.

У 2011 році завдяки новому конституційному процесу, що започатковується через Конституційну Асамблею, має бути зроблено крок до утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка. Ця нова система має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету.

Серед завдань року - забезпечення комплексної реформи соціальної та гуманітарної політики держави. Першочерговими завданнями реформування є подолання бідності, створення справедливої системи пенсійного та соціального забезпечення, дієвої та ефективної системи охорони здоров'я, забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної освіти.

Тільки докорінно оновивши всю систему соціального забезпечення, можна створити передумови для переходу суспільства на новий рівень соціально-економічного розвитку. Саме позитивні соціальні наслідки реформ слугуватимуть основною гарантією незворотності модернізаційних змін.

У 2011 році буде продовжено політику розвитку та підтримки підприємництва. Зокрема, йдеться про подальшу дерегуляцію підприємницької діяльності, спрощення та вдосконалення податкового законодавства, стимулювання інвестиційної активності бізнесу.

Буде забезпечено стабільність сектору державних фінансів, упровадження нових бюджетних і податкових стимулів для економіки, підвищення ефективності бюджетних, насамперед інвестиційних видатків.

Завданням року має стати комплексна реформа аграрного сектору, основою якої є реформа земельних відносин, що передбачає створення протягом двох років повноцінного земельного ринку і забезпечення надійних правових гарантій щодо землекористування.

Підґрунтям посткризового відновлення економічного зростання є створення умов для якнайшвидшого відновлення економік регіонів України. Першочерговим завданням на цьому напрямі є реформування державного управління регіональним розвитком і забезпечення повноцінного розвитку територій.

Глибокі зміни мають бути започатковані у секторі безпеки, правоохоронних органах та безпекових структурах, прокуратурі, армії. Українська держава має опрацювати підходи й розпочати здійснення докорінної реформи Збройних сил, формування їх нової моделі. Серед першочергових завдань у цій царині - створення нової нормативно-правової бази, ефективне цільове використання коштів.

У зовнішній політиці завданням 2011 року є успішне завершення переговорного процесу між Україною та ЄС щодо набуття Україною асоційованого членства та підписання угоди про зону вільної торгівлі, отримання безвізового режиму.

Водночас Україна братиме активну участь у формуванні нової системи безпеки та співробітництва на європейському субконтиненті. Позаблокова політика надає Україні можливість бути важливою ланкою налагодження довіри та співробітництва між країнами регіону, широко долучатися до багатостороннього діалогу щодо майбутнього загальноєвропейської безпеки.

Важливим напрямом зовнішньої політики України у 2011 році має стати поглиблення відносин стратегічного партнерства з Росією та США. Першочерговими завданнями на цих напрямах є завершення роботи над підготовкою довгострокової програми економічного співробітництва з Російською Федерацією і продовження практичної реалізації положень Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США.

Також не можна послаблювати увагу до розвитку співпраці України з країнами - центрами зростання світової економіки. Найближче завдання - визначити формат відносин, що відповідає українським національним інтересам і можливостям двосторонньої співпраці.

Під впливом мінливої кон'юнктури ситуація у світі найближчим часом змінюватиметься. Актуальною є загроза "другої хвилі" світової економічної кризи.

Наше спільне завдання в цих складних умовах - без зволікань і зупинок рухатися курсом соціально-економічних реформ і модернізації країни.

РОЗДІЛ I.
МОДЕРНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВИ

1.1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В 2010 РОЦІ. СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА: ПОВЕРНЕННЯ ДОВІРИ

Головною подією суспільно-політичного розвитку України в 2010 році стали президентські вибори, що означали не лише формальну зміну влади, а й зміну характеру розвитку суспільства та держави. Пріоритетними завданнями в цій царині є політична стабілізація та консолідація влади. Цього вдалося досягти завдяки створенню реальної та дієвої парламентської більшості, формуванню нового Кабінету Міністрів, подоланню протистояння між вищими органами державної влади.

Восени 2010 року після місцевих виборів відбулося оновлення органів місцевого самоврядування. І президентські, і місцеві вибори навіть зі справедливими застереженнями щодо них з боку вітчизняних і міжнародних експертів, у цілому відповідають засадничим демократичним критеріям. Визнання цього світовою спільнотою дозволяє стверджувати про впевнене продовження демократичного транзиту українського суспільства.

У 2011 рік Україна увійшла з рішенням Конституційного Суду щодо неконституційності змін до Основного Закону, ухвалених у 2004 р. Саме Конституція 1996 р. може стати тією політико-правовою моделлю, від якої слід відштовхуватися при модернізації політичної системи країни в інтересах кожного громадянина і суспільства в цілому.

Важливою особливістю минулого року стало те, що вперше за багато років у системі державної влади здійснено низку практичних кроків щодо ініціювання комплексних реформ у різних сферах суспільного життя: створено відповідні інституції, започатковано адміністративну реформу, розроблено і розпочато реалізацію програми економічних реформ, завершено перший етап реформування судової системи тощо. Значної корекції зазнала державна політика у сфері зовнішніх відносин та в гуманітарній сфері.

Знаковим наслідком політичних змін стала активізація суспільних дискусій щодо наріжних питань суспільного розвитку: цивілізаційного вибору країни, зовнішньо- та внутрішньополітичних пріоритетів, особливостей демократичного розвитку, концепції економічних реформ тощо.

2010 рік можна розглядати як своєрідний час переосмислення засад суспільно-політичного розвитку України, результатом якого мають стати подальші якісні зміни у функціонуванні держави та житті суспільства загалом.

Водночас 2010 рік був позначений і низкою проблемних явищ у суспільно-політичному розвитку країни. Так, залишається гострою проблема політичної відповідальності виборних осіб, стійкості політичної структуризації представницьких органів влади, відсутній системний діалог між більшістю та опозицією у Верховній Раді України, недосконалою залишається система зворотного зв'язку влади та суспільства. Як наслідок, не вдалося забезпечити одночасного вирішення завдань підвищення ефективності діяльності органів влади та поглиблення процесів демократизації суспільства, широку суспільну підтримку програми реформ.

Таким чином, основним викликом для країни у суспільно-політичній сфері є необхідність синхронного продовження курсу реформ і розширення їх соціальної бази, збереження позитивних тенденцій підвищення дієздатності органів влади та зміцнення демократичних інститутів. Дієва відповідь на цей виклик неможлива без підвищення рівня довіри у суспільстві, зокрема довіри до органів та інститутів влади.

Кардинально змінити ситуацію, що склалася в цій сфері, можна через розширення можливостей громадської участі, перетворення громадян на впливового суб'єкта трансформацій, формування у суспільстві усвідомлення підзвітності влади та можливості впливати на неї. Досягнення цієї мети потребує глибоких і системних змін усіх основних складників політичної сфери суспільного життя.

На рівні політичних інститутів - посилення представницьких органів влади з одночасним зміцненням механізмів громадського контролю. На рівні відносин між органами влади та громадянським суспільством - підвищення відкритості та прозорості влади, удосконалення механізмів участі громадськості в розробленні, ухваленні та реалізації управлінських рішень, механізмів громадського контролю. На рівні політичної культури - подолання патерналістського комплексу у ставленні громадян до влади, становлення активістського типу політичної культури з одночасним зростанням у середовищі представників влади та управління почуття відповідальності за результати своєї діяльності.

1.2. УТВЕРДЖЕННЯ ЗАСАД РЕСПУБЛІКАНІЗМУ ТА РОЗШИРЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ УЧАСТІ

Однією з основних проблем здійснення суспільних реформ на даний момент є низький ступінь участі громадян у процесах їх розроблення, реалізації та коригування. Відповідно, розширення соціальної бази реформ, перетворення громадськості на дієвого суб'єкта суспільних перетворень є одним із перших етапів суспільних реформ.

Концептуальною основою наступних етапів має стати республіканізм з його кредо "країна як спільна справа". Настав час запровадження суспільної моделі, відповідно до якої питання життєдіяльності суспільства вирішується самими громадянами та добровільно створеними ними об'єднаннями на основі узгодження індивідуальних і групових інтересів. Успішне функціонування такої моделі передбачає набуття громадянами нових якостей патріотичного налаштування, політичної та соціальної активності, вимогливості до влади у поєднанні з особистою відповідальністю.

Досягнення цієї мети має становити увесь зміст запланованої реформи політичної системи, зміни усіх її складників - форми правління, виборчої системи, системи державного управління, системи місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою.

Основним суспільним інститутом, що реалізує на практиці принципи республіканізму, є громадянське суспільство. Успіх реформ значною мірою залежить від рівня його розвитку, від ступеня участі громадян у різних формах самоорганізованої суспільної активності.

Стан громадянського суспільства традиційно характеризується суперечністю між позитивною динамікою кількісних і стабільними низькими значеннями якісних показників. Дані Державної служби статистики України фіксують стійку позитивну динаміку кількості організацій громадянського суспільства за останні 7 років (табл.)

Таблиця

Кількість об'єднань громадян в Україні (2005 - 2011 рр.)

	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011
Громадські організації та їх осередки	43152	46682	50706	54862	59321	63899	67696
Профспілки та їх місцеві об'єднання	14192	15639	17360	20405	22678	24649	26340
Благодійні організації	8928	9590	10319	10988	11660	12267	12860

 

Водночас систематичний соціологічний моніторинг "Українське суспільство" Інституту соціології НАН України за 2004 - 2010 рр. засвідчує вкрай низькі якісні показники суспільної активності населення. Так, 83 % громадян України не є учасниками жодної громадської, політичної організації чи руху. За даними того самого моніторингу в 2010 р. благодійним фондам і громадським організаціям переважно або цілком довіряли лише 15,5 % громадян.

Підтвердженням низької спроможності більшості зареєстрованих громадських організацій є їх пасивність, що яскраво виявляється на тлі оперативної самоорганізації громадян у нові структури та рухи у разі настання реальної загрози обмеження чи порушення громадянських прав.

Активізація громадянського суспільства залежить, зокрема, від дії соціально-економічних і соціокультурних чинників. Фінансово-економічна криза 2008 - 2009 рр. призвела до істотного зниження рівня реальних доходів громадян, що негативно вплинуло на рівень масової активності внаслідок збільшення кількості людей, зосереджених на питаннях повсякденного виживання. Ця ситуація значною мірою збереглася впродовж 2010 р. Але зараз влада, політичні партії та громадські організації можуть скористатися трендом поступового покращення економічної ситуації для розширення та активізації суспільно-політичної активності населення. Нехтування такою можливістю стало б непоправною помилкою при здійсненні політичної реформи.

Зміни в політичній системі України, що відбулися протягом 2010 року, підвели формальну риску під "помаранчевим" періодом у політичній історії України. У суспільній свідомості значно поширилося сприйняття зазначеного періоду як доби нездійснених надій, істотно збільшилося розчарування громадян у політиці та політиках. Але при цьому почало стимулювати пошук альтернативних політичним механізмів висловлення громадянської позиції, зокрема через інститути громадянського суспільства.

Кроки, здійснювані впродовж 2010 року в межах реалізації комплексних суспільних реформ, позитивно вплинули на стан громадянської активності, надали поштовх новим формам і принципам громадської самоорганізації. Найпомітнішим виявом останніх у 2010 році став "податковий Майдан" - виступи підприємців проти ухвалення норм Податкового кодексу, спрямованих на погіршення умов підприємницької діяльності. Показовими особливостями останніх громадянських акцій стали ефективна спонтанна самоорганізація, загальнонаціональний характер, відсутність суто політичних гасел, демонстративне відсторонення від політичних партій. Рік, що минув, надав й інші приклади результативних громадських ініціатив - приміром, виступів студентів проти розширення переліку платних послуг тощо.

Громадянська активність у 2010 р. засвідчила наявність потужного потенціалу впливу громадськості на формування державної політики. Основною проблемою при цьому є перехід від епізодичних, спонтанних акцій до системної регулярної діяльності суспільних груп для захисту своїх інтересів через громадські організації, надання цій діяльності послідовності та цілеспрямованості.

Держава тільки тоді зможе збільшити ресурс своєї легітимності, коли доведе, що насправді розглядає громадянське суспільство як дієвого учасника соціально-економічних і політичних реформ. Успішна реалізація податкової, пенсійної, житлово-комунальної, земельної реформ неможливі без активної участі в них інституціонально згуртованих представників різних соціальних груп - галузевих бізнес-об'єднань, об'єднань підприємців, профспілок, спілок власників, пенсіонерів, споживачів, органів самоорганізації населення тощо. Завданням цих груп є обстоювання відповідних інтересів у розробленні та реалізації державних рішень, контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, забезпечення зворотного зв'язку між суспільством і владою.

Укорінення засад республіканізму, а отже, становлення дієвого громадянського суспільства, потребує зміни філософії влади. Вона має першою, не очікуючи тиску знизу, на практиці перейти на засади відкритості та прозорості, продемонструвати, що сприймає громадянина та громадянське суспільство як рівноправних державі суб'єктів державотворчого процесу. Адже громадянська активність, інноваційний пошук, соціальна взаємодія значною мірою залежать від позиції влади.

У зв'язку з цим стратегічними цілями державної політики мають бути:

• розширення можливостей для підвищення політичної активності та самореалізації громадян, для здійснення суспільних ініціатив;

• подолання аномії, формування у суспільстві атмосфери довіри між громадянами, між громадянами та державою, утвердження авторитету влади;

• розвиток усіх рівнів місцевого самоврядування;

• дотримання балансу суспільних інтересів у діяльності органів влади та в інституціях, що справляють вплив на державну політику;

• убезпечення громадянина від будь-якого тиску на нього, надання йому повноти правового захисту;

• удосконалення законодавчого регулювання сфери громадянської активності, зокрема ухвалення законів України "Про мирні зібрання", "Про громадські організації";

• подолання дефіциту фінансової, інформаційної, організаційної підтримки громадянського суспільства, зобов'язуючи до відповідних дій органи влади та заохочуючи вітчизняний бізнес;

• розвиток інституціональних механізмів забезпечення участі громадськості у виробленні, ухваленні та реалізації політико-управлінських рішень, популяризація відповідних складників діяльності органів влади;

• розвиток інститутів, що забезпечують стабільний соціальний діалог між владою та різними суспільними групами;

• заохочення нових і вдосконалення наявних форм самоорганізації громадян для вирішення питань з організації та облаштування свого життя.

1.3. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ. КОНСТИТУЦІЙНА АСАМБЛЕЯ

За роки незалежності не було до кінця вирішене основне завдання демократичного транзиту - повний демонтаж радянської партократичної системи управління та створення нової політичної системи, модель якої дозволяла б на практиці втілювати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету. Складні соціально-економічні та зовнішньополітичні умови можуть бути певною мірою прийняті як пояснення повільного темпу політичної модернізації. Парламент, президент і уряд мусили постійно реагувати на кризові явища та водночас шукати компроміси з поточних політичних питань, приділяючи увагу політичній трансформації за залишковим принципом. Та головну причину слід шукати в егоїзмі учасників політичного процесу. Конституційний процес поступово набував ознак закритого політичного торгу. Громадянам відводилася роль спостерігачів чи в кращому разі пасивних учасників формального демократичного схвалення спущених "згори" конституційних ініціатив.

Влада має визнати, що більшість громадян не усвідомлює потреби в конституційній реформі, не розуміє її призначення, спрямованості, позитивного потенціалу для переоблаштування суспільного життя. Суспільству має бути донесена ідея конституційних змін, кожна людина має зрозуміти, що вона отримає в результаті їх запровадження.

Упродовж попередніх років усі конституційні зміни взаємовідносин між гілками влади узалежнювалися чинником владної персоналізації. Головними рушіями конституційних ініціатив були прагнення тих чи інших політичних сил до розширення повноважень президента або їх звуження на користь уряду чи парламенту - щоразу залежно від політичних симпатій чи антипатій до глави держави. І щоразу розробники конституційних проектів нехтували суспільною потребою у встановленні системи стримувань і противаг та становленні ефективного механізму державного управління. У підсумку сталося найнебезпечніше, що може бути на етапі розбудови держави - розмивання її правових основ.

Основний Закон став полем політичної боротьби, нові зміни характеризувалися недосконалістю, суперечливістю, неузгодженістю положень. Наслідком такого законотворення стали перманентні політичні кризи, стрімке зниження ефективності влади в цілому, практика прямого нехтування конституційними нормами. Результатом такого шляху утвердження конституалізму стала слабкість Основного Закону.

На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих недоліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефективної системи центральних органів виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповідність адміністративно-територіального устрою принципам організації ефективної системи влади та управління тощо.

Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних інституцій та нівелює цінність державного суверенітету.

Ініціатива Президента щодо конституційних змін була започаткована, виходячи з чіткого усвідомлення необхідності невідкладної і фундаментальної реформи політичної системи України, що з обов'язковістю потребує реформування конституційних засад цієї системи. Зміни до Основного Закону мають бути результатом кропіткої роботи спеціалістів з урахуванням кращого міжнародного досвіду.

Основними напрямами нового конституційного процесу є такі:

• гарантування індивідуальних та соціогрупових прав (гендерних, екологічних, мовно-культурних тощо) відповідно до реальних можливостей держави та встановлення механізму її відповідальності за чітке дотримання цих гарантій;

• посилення механізмів прямої участі та впливу громадян на владу, прозорості й підзвітності останньої перед громадянами, забезпечення дієвих гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами обов'язків і меж компетенції, зокрема уточнення та розширення можливостей для ухвалення державних рішень на всенародному референдумі, обмеження посадових імунітетів, запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних приписів;

• забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним законодавчим органом, президентом як всенародно обраним главою держави, урядом як вищим органом виконавчої влади та судовою гілкою влади з виокремленням у ній Конституційного Суду України;

• запровадження дієвого механізму зміни влади у разі неспроможності владних суб'єктів реалізувати свої повноваження;

• вирішення проблеми рівного представництва інтересів усіх регіонів на центральному рівні, зокрема у структурі законодавчої влади, або у спосіб створення двопалатного парламенту, або зміни виборчого законодавства. Створення умов для реалізації механізму децентралізації влади та зростання ролі місцевих громад у вирішенні важливих питань їхнього життя;

• запровадження механізму забезпечення участі громадян у прийнятті нової Конституції.

Вельми важливе значення має порядок організації та проведення комплексної конституційної реформи. Нова Конституція має стати по-справжньому "спільною справою", результатом суспільної "домовленості" між громадянами щодо організації своєї держави. Оновлення Конституції України має відбуватися на засадах верховенства права у спосіб реалізації конституційного права народу змінювати та встановлювати конституційний лад.

Легітимність процесу зміни Основного Закону може бути досягнута лише в разі широкого, відкритого та вільного обговорення конституційних змін із залученням усіх політичних сил і громадянського суспільства.

Президент як гарант дотримання Конституції України підтримує ініціативу створення Конституційної Асамблеї, завданням якої стане вироблення узгоджених пропозицій до зміни Основного Закону нашої держави.

Конституційна Асамблея має стати мозковим центром, що об'єднає незалежних експертів, визнаних фахівців з конституційного права, досвідчених політиків, представників вітчизняних, іноземних та міжнародних правозахисних організацій. Робота Асамблеї будуватиметься на принципах конструктивного діалогу, свободи дебатів і компромісного ухвалення рішень. Конституційна Асамблея має бути відкритою та відповідальною перед громадянами України.

Пропозиції Конституційної Асамблеї обговорюватимуться та схвалюватимуться Верховною Радою з подальшим можливим винесенням їх на всеукраїнський референдум. Ідею конституційного референдуму підтримують 60 % українських громадян¹. Запропонований алгоритм прийняття Конституції дозволить подолати вади попереднього конституційного транзиту, зокрема монополію політиків на конституційні зміни, сформує у громадян відчуття причетності до творення нової країни, закладе підвалини нових демократичних традицій в Україні, сприятиме підвищенню довіри до влади та консолідації суспільства.

____________
¹ За даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру О. Разумкова з 18 по 29 грудня 2009 р. Опитано 2009 респондентів у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3 %.

1.4. РЕФОРМА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ

Ступінь досконалості виборчої системи країни визначає повноту реалізації конституційних прав громадян на участь в управлінні державними справами, є мірилом демократичності політичних процесів, їх відповідності міжнародним демократичним стандартам. Довіра громадян до виборчого законодавства та до виборчого процесу на всіх його етапах зміцнює легітимність державних і самоврядних інститутів, що формуються через вибори. Тому вдосконалення чинної в Україні виборчої системи є необхідною умовою подальшого розвитку політичної системи.

Після повернення до конституційної моделі 1996 року та з розгортанням дискусії про подальші напрями конституційної реформи постала необхідність наповнити новим змістом зв'язок між логікою реформування політичної системи та логікою реформування виборчої системи, надати їм синхронності та взаємної узгодженості. Тип виборчої системи має корелювати з моделлю політичної системи.

З погляду суспільних інтересів тип виборчої системи має визначатися за правовим, соціальним і політичним критеріями. Правовий критерій полягає у відповідності типу виборчої системи принципу дотримання виборчих прав громадян та основним демократичним засадам у забезпеченні її адекватності конституційно-правовому статусу, функціям і повноваженням органу, що обирається. Якщо йдеться про Верховну Раду, то правовий критерій міститиме також вимоги легітимності (зважаючи на представницький характер) і функціональної спроможності цього органу. Соціальний критерій полягає у визнанні суспільством легітимності як самих виборів, так і їх результатів. Ставлення до виборів великою мірою визначається ставленням до типу виборчої системи. Політичний критерій є комплексним. По-перше, виборча система має забезпечувати представленість максимально широкого спектра суспільних інтересів. По-друге, вона має сприяти забезпеченню дієздатності виборного органу. По-третє, виборча система опосередковано сприяє досягненню інших суспільно важливих цілей, не пов'язаних безпосередньо з формуванням органів влади. В Україні, з огляду на незавершеність трансформаційних процесів, такими цілями залишаються політична структуризація суспільства, розвиток демократичної партійної системи та парламентаризму, активізація політичної участі мас.

Великі надії покладалися на пропорційну систему виборів. Проте не за всіма зазначеними критеріями вона відповідає завданням, що постали перед країною.

Серед її головних негативних наслідків - певне обмеження пасивного виборчого права позапартійних громадян, "надпредставленість" партій-переможців і неадекватність регіонального представництва у вищому представницькому органі, розрив зв'язків між виборцями та обраними депутатами, зниження рівня підзвітності останніх, згортання внутрішньопартійної демократії та поширення політичної корупції у виборчому процесі, загальне зниження якості депутатського корпусу, політичний вождизм, залежність парламентських фракцій від провідних фінансово-економічних груп. Уведення пропорційної виборчої системи призвело до поляризації суспільства за соціальною та регіональною ознаками. Модернізація виборчої системи, впорядкування виборчого законодавства дозволить подолати негативні тенденції в електоральній сфері. Серед пріоритетних завдань на цьому шляху слід назвати:

• запровадження диференційованого прохідного бар'єру на виборах до Верховної Ради для партій і блоків або заборона формування партійних блоків;

• запровадження на виборах до Верховної Ради змішаної виборчої системи;

• подальший розвиток на виборах органів місцевого самоврядування мажоритарної системи.

За умови збереження пропорційної системи прохідний бар'єр має бути диференційованим - для партій у 4 %, а для блоків у 5 % (з поступовим зростанням на 1 % для кожної нової партії, що входить до блоку, крім перших двох). Це запобігатиме потраплянню до парламенту маргінальних політичних сил і стимулюватиме партійне будівництво. При цьому обов'язковою вимогою до партійних списків має бути їх відкритість, і ця вимога має зберігатися в разі повернення до змішаної виборчої системи. Позитивом такої системи є вирішення проблем відірваності депутатів від виборців, монополізації електоральної сфери партійною бюрократією, адже половина парламенту формується з кандидатів, висунутих від політичних партій в одномандатних округах.

Відмова від загальнонаціонального виборчого округу передбачає формування виборчих округів, що збігаються з межами областей та мають магнітуду (кількість мандатів), прив'язану до кількості населення областей. Водночас збереження провідної ролі політичних партій при висуванні мажоритарних кандидатів на виборах до Верховної Ради України за змішаною системою стимулюватиме розвиток партійного будівництва та зростання ролі політичних партій.

Система виборів місцевих органів влади безпосередньо впливає на розвиток місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування мають бути максимально наближені до потреб та інтересів місцевих громад. При визначенні виборчих систем для місцевих виборів не можуть застосовуватися ті самі підходи, що й для парламентських виборів, оскільки природа та завдання цих органів є різними. Для виборів сільських, селищних, міських, районних рад варто застосовувати удосконалену мажоритарну виборчу систему. Вона забезпечить обрання представників місцевої еліти, господарників, добре обізнаних із місцевими проблемами та із власним баченням шляхів їх вирішення.

Для обласних рад, що вирішують питання регіонального розвитку, доцільною є змішана виборча система, за якої половина складу ради обиратиметься за пропорційною виборчою системою з голосуванням за відкритими списками політичних партій, що обумовлено вагомою політичною складовою природи обласних рад, інша половина - як і районні ради, за мажоритарною системою відносної більшості у багатомандатних округах, що обумовлено конституційно визначеною функцією органів, що представляють спільні інтереси територіальних громад.

Мери мають обиратися абсолютною, а не відносною більшістю жителів. Для цього можна запровадити двотурову систему виборів або систему "додаткового голосу". Остання дозволяє уникнути другого туру виборів, досягаючи при цьому високої легітимності.

Здійснення пропонованих змін виборчої системи сприятиме утвердженню представницьких органів влади в Україні як інститутів громадського представництва, підвищенню рівня підзвітності та підконтрольності влади, розвитку демократичної партійної системи, посиленню впливу громадян на процеси формування органів влади, практичній реалізації конституційної норми про народ як єдине джерело влади.

1.5. АДМІНІСТРАТИВНА РЕФОРМА: РЕЗУЛЬТАТИ Й ЗАВДАННЯ НА ПЕРСПЕКТИВУ

Призначення адміністративної реформи - зробити владу відкритою, прозорою, ефективною та підконтрольною громадянам. Її реалізація сприятиме підвищенню ефективності публічного управління, зокрема якості надання адміністративних послуг, запобігатиме можливостям зловживання владою, посилить захист прав і законних інтересів громадян, забезпечуватиме подальший розвиток громадянського суспільства.

Упродовж 1996 - 2010 рр. в Україні було здійснено певні кроки з проведення адміністративної реформи, напрацьовано нормативно-правову базу для її реалізації. Зокрема затверджено Концепцію адміністративної реформи в Україні, Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг, Концепцію розвитку законодавства про державну службу. Потреба у подальшому поглибленні цього процесу безпосередньо обумовлена реалізацією Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава". У 2010 році було здійснено перший крок з реформування системи державної влади та оптимізації видатків на утримання державного апарату - зменшення на 20 % граничної чисельності працівників Адміністрації Президента України та скорочення на 50 % заробітної плати Президента.

Указом Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" від 9 грудня 2010 р. N 1085/2010 було розпочато новий етап реалізації системних змін у сфері державного управління. Відповідно до функціонально-галузевого принципу побудови системи центральних органів виконавчої влади вжито низку заходів зі структурної реорганізації цієї системи та оптимізації державного апарату, запроваджено нову класифікацію підпорядкованих Кабінету Міністрів України центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, державних агентств, державних інспекцій), змінено їх функції, передбачено скорочення кількості центральних органів виконавчої влади та кількості державних службовців у них.

Наступним етапом здійснення адміністративної реформи має стати реформування публічного управління в напрямі наближення його до світових стандартів як з теоретико-правової, так і організаційної точки зору.

На сьогодні актуальними питаннями адміністративної реформи, що потребують особливої уваги, є такі.

• Визначення та чітке окреслення ідеології реформи, насамперед у взаємовідносинах людини та держави. Концептуально реформа має йти назустріч сподіванням громадян щодо забезпечення можливості для якнайширшої реалізації їхніх прав, наповнення структур влади чесними, некорумпованими управлінцями, відповідальними за свою діяльність. Слід відмовитися від уявлення про громадянина як об'єкт управління і виконавчу владу як суб'єкт управління. Лише у такий спосіб можна закласти підвалини нових відносин між громадянином і державною владою.

• Прийняття Концепції адміністративної реформи, що матиме системний характер і визначатиме основні напрями її проведення відповідно до ідеології реформи. Нормативно-правові акти, передбачені адміністративною реформою, повинні мати пріоритетний характер порівняно з іншими законодавчими актами, оскільки без них неможливо досягти успіху в реалізації заявлених владою планів розвитку країни.

• Реформування органів публічного управління. Вирішення цього завдання має здійснюватися передусім через належне правове забезпечення процесу. Йдеться про прийняття низки відповідних законів, що нададуть реформі системності та комплексності: Закону України "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", Закону України "Про державну службу" (нова редакція), Закону України "Про адміністративні послуги", Закону України "Про правила професійної етики на публічній службі та запобігання конфлікту інтересів", Адміністративно-процедурного кодексу України. Зміст названих та інших нормативно-правових актів, їх положення мають бути узгоджені як між собою та з положеннями Концепції адміністративної реформи вже на етапі розроблення. Таке узгодження матиме на меті уникнення системних суперечностей у новій структурі державної влади.

• Завершення формування нормативно-правової бази електронного урядування. Насамперед, має бути прийнята відповідна Концепція та план заходів з її реалізації, на основі яких може бути розпочато процес втілення ідеї електронного урядування. Зокрема, необхідно запровадити електронний документообіг та електронний цифровий підпис в органах державної влади, а також практику надання державних послуг в електронній формі.

• Розроблення та реалізація нових моделей публічного управління. Зокрема, має бути створено раціональну та стабільну систему органів виконавчої влади не лише на центральному, а й на місцевому рівні; здійснено ефективний розподіл функцій і повноважень між органами публічної влади; децентралізовано надання адміністративних послуг громадянам і підвищено їх якість.

• Удосконалення інституту державної служби. З метою забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці потребує оптимізації система оплати праці державних службовців. Має бути вдосконалено систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Для мінімізації негативних соціальних наслідків здійснення адміністративної реформи необхідно розробити державну програму перепідготовки та працевлаштування державних службовців, яких буде скорочено внаслідок здійснення адміністративної реформи.

Від успішності адміністративної реформи значною мірою залежить успіх модернізації країни. Тому не можна обмежитися механічними змінами у структурі органів влади.

1.6. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА РЕФОРМА

Відсутність ефективної моделі оптимального узгодження інтересів держави, регіону й територіальної громади в Україні унеможливлює рівномірний економічний і соціальний розвиток усіх регіонів, різниця між якими є надто відчутною й дедалі поглиблюється. У результаті здійснення адміністративно-територіальної реформи має бути оптимізоване публічне управління, створено умови для вирівнювання економічного розвитку регіонів, підвищено якість публічних послуг, що надаються громадянам.

На порядку денному політичної та суспільної дискусії в Україні має постати питання концепції державної регіональної політики, що має законодавчо врегулювати правовий статус адміністративно-територіальних одиниць і порядок вирішення питань щодо їх внутрішніх проблем і взаємодії між ними.

Концепція має базуватися на таких принципах:

• конституційності та законності;

• єдності та цілісності території держави;

• забезпечення неухильного дотримання прав і свобод людини та громадянина;

• доступності широкої громадськості до участі у вирішенні питань адміністративно-територіального устрою;

• субсидіарності: усі місцеві проблеми мають вирішуватися на якомога нижчому рівні;

• спадкоємності: основні характеристики адміністративно-територіального поділу, зокрема за його зміни, мають враховувати історичні, національно-культурні, соціально-економічні особливості існуючих адміністративно-територіальних одиниць;

• гнучкості й адаптивності: адміністративно-територіальний устрій має порівняно легко пристосовуватися до економічних, демографічних, культурних та інших змін у різних регіонах держави;

• фінансово-економічної самодостатності місцевого самоврядування для забезпечення населення відповідними послугами тощо.

Адміністративно-територіальна одиниця має відповідати таким характеристикам:

• наявність виключного переліку повноважень органу місцевого самоврядування, утвореного в межах одиниці, щодо якого органи державного управління здійснюють лише контрольні функції;

• керованість території - ресурсна можливість здійснювати на ній визначені за принципом субсидіарності компетенції;

• нероздільність території, відсутність у її складі інших адміністративно-територіальних одиниць того ж рівня.

Основою реформування місцевого самоврядування доцільно визначити громадівську концепцію муніципальної демократії, адже громада була основою самоврядування впродовж всієї історії людства. Самоврядні громади це не тільки адміністративно-територіальні, а й господарюючі суб'єкти, де підприємництво є двигуном соціально-економічного розвитку, джерелом утворення фінансової та матеріальної основи для вирішення соціальних і культурних завдань.

Систему адміністративно-територіального устрою України складатимуть адміністративно-територіальні одиниці трьох рівнів, що слугуватимуть територіальною основою діяльності органів державної влади місцевого рівня, органів місцевого самоврядування та територіальних громад:

1) перший рівень (регіональний) - Автономна Республіка Крим, області, міста зі спеціальним статусом - Київ та Севастополь;

2) другий рівень (місцевий) - райони;

3) третій рівень (місцевий) - міста (за винятком міст Києва та Севастополя), райони у містах, селища, села.

Нормативною основою послідовного та продуктивного здійснення в Україні адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування має стати План заходів щодо реалізації Концепції реформи місцевого самоврядування, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2009 р. N 1456-р. Цей документ передбачає розроблення низки важливих для здійснення зазначених реформ законів:

• "Про внесення змін до Конституції України" (щодо утворення виконавчих органів районних та обласних рад і зміни функцій місцевих державних адміністрацій);

• "Про адміністративно-територіальний устрій України" (в ньому з-поміж іншого мають бути визначені вимоги до організації адміністративно-територіального устрою; правовий статус адміністративно-територіальних одиниць; вимоги до формування адміністративно-територіальних одиниць; порядок організації управління на рівні громад на місцевому та регіональному рівнях);

• "Про місцеве самоврядування в Україні" (нова редакція);

• "Про місцеві державні адміністрації" (нова редакція);

• "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (нова редакція, зокрема у частині виборів депутатів місцевих рад);

• "Про місто зі спеціальним статусом Севастополь" та інші закони та підзаконні нормативні акти галузевого характеру у зв'язку із змінами в адміністративно-територіальному устрої та в організації державної влади на місцевому рівні.

Оптимізація структури адміністративно-територіального устрою передбачає зміну кількості адміністративно-територіальних одиниць. Концептуальні завдання адміністративно-територіальної реформи з обов'язковістю потребують укрупнення місцевого та муніципального рівнів адміністративно-територіального устрою, тобто зменшення кількості районів, міських, районних у містах, селищних та сільських рад. Нова конфігурація адміністративно-територіальних одиниць має визначатися відповідно до забезпечення вимоги рівного доступу громадян до суспільних ресурсів незалежно від місця проживання; створення для кожної громади належних можливостей для вирішення питань місцевого значення; надання публічних послуг на рівні законодавчо визначених соціальних стандартів; повноцінного виконання делегованих державною владою функцій.

При цьому визначення меж нових адміністративно-територіальних одиниць має ґрунтуватися на широкому використанні механізмів прямої демократії, враховувати інтереси окремої громади, право кожного населеного пункту на адміністративну автономію. Як пріоритетні механізми доцільно розглядати місцеві ініціативи щодо добровільного об'єднання територіальних громад.

Важливою передумовою успішних результатів укрупнення адміністративно-територіальних одиниць є відмова від характерної для України "владоцентричної" моделі соціально-економічного та соціокультурного розвитку територій, за якої забезпеченість ресурсами вирішальним чином залежить від наявності у населеного пункту відповідного адміністративного статусу. Надання територіям автономних ресурсних можливостей для їх розвитку дозволить суттєво зменшити конфліктогенний потенціал і ризики пропонованих змін системи адміністративно-територіального устрою.

Здійснення адміністративно-територіальної реформи не має розумітися як самоціль чи інструмент боротьби за право егоїстично розпоряджатися місцевими ресурсами. Адміністративно-територіальна реформа - це шлях до формування дієвого інституту місцевого самоврядування, зменшення регіональних диспропорцій соціально-економічного і соціокультурного розвитку та поліпшення можливостей для розвитку територій, створення умов для належного забезпечення прав і свобод людини та громадянина на всіх рівнях суспільної організації і, як результат, стійкого розвитку країни.

1.7. СПРАВЕДЛИВИЙ ПРАВОПОРЯДОК. АНТИКОРУПЦІЙНИЙ КОНТРОЛЬ

Діяльність судової гілки влади є своєрідним індикатором демократичності держави. У державі, що забезпечує справедливе та доступне судочинство, права людини завжди будуть визначальними при здійсненні державної політики.

Тривалий час робота судової системи в Україні викликала чимало нарікань через недостатню ефективність діяльності судів: систематичне порушення судами строків розгляду справ, невідповідність доступу до правосуддя міжнародним стандартам прав людини, невиконання судових рішень. Така ситуація обумовлена значною перевантаженістю суддів справами; непрозорим порядком формування суддівського корпусу; законодавчою невизначеністю щодо призначення суддів на адміністративні посади; невизначеністю щодо підсудності окремих категорій справ; недостатньо ефективним забезпеченням права на судовий захист тощо. Судова система негативно сприймалася громадськістю, у суспільстві панував скепсис щодо дієвості судових механізмів та можливості захистити свої права у суді. Недосконалість і суперечливість законодавства створювали сприятливі умови для корупції та безвідповідальності окремих суддів.

У 2010 році було розпочато докорінну судову реформу, спрямовану на подолання зазначених проблем та виведення судочинства на новий якісний рівень. У її розробленні взяли участь найкращі фахівці у сфері права - науковці, визнані діячі юридичної спільноти України. В результаті їхньої спільної праці було ухвалено Закон України "Про судоустрій і статус суддів" та внесено зміни до чинних процесуальних кодексів.

Прийняттям Закону України "Про судоустрій і статус суддів" створено правову основу для вирішення таких першочергових завдань:

• забезпечення оптимальних термінів судових процесів та гарантування доступності судочинства для громадян;

• забезпечення швидкого та якісного розгляду справ висококваліфікованими та високоморальними суддями;

• забезпечення прозорості формування суддівських кадрів і збільшення рівня соціального забезпечення суддів, що є важливою гарантією їх неупередженості та незалежності від тиску ззовні;

• впровадження ефективного механізму притягнення суддів до відповідальності в разі зловживання ними своєю посадою або неналежного виконання обов'язків.

Важливою складовою судової реформи стало утворення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що сприятиме зменшенню навантаження на суддів, які розглядають скарги у кримінальних і цивільних справах, підвищить якість та оперативність вирішення судових справ.

Слід відзначити також створення у судах автоматизованої системи документообігу та розподілу між суддями справ, що унеможливлюватиме вплив на перебіг досудового розгляду.

Позитивним аспектом судової реформи є також посилення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення. Такі кроки сприятимуть ефективнішому забезпеченню виконання судових рішень.

Загалом судова реформа спрямована на наближення до міжнародних стандартів прав і свобод людини та громадянина. Зокрема, реформа посилює гарантії права громадянина на справедливий суд, як того вимагає Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна: процесуальні кодекси приведено у відповідність до високих стандартів цього договору. Завдання парламенту та суддівського корпусу - оперативно завершити розпочаті зміни. Зокрема вдосконалити положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

З метою врахування висновків Венеціанської комісії (Висновок N 588/2010 від 18 жовтня 2010 року) має бути змінено систему судів, що наразі містить дуже багато рівнів, здійснено необхідні конституційні зміни, оскільки такі питання, як порядок першого призначення судді, склад Вищої ради юстиції, обсяг гарантій для судді тощо, не дозволяють на рівні закону змінити підходи так, щоб вони узгоджувалися зі світовими стандартами.

Іншими напрямами судової реформи є:

• ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу України, заснованого на якісно нових засадах, що повною мірою відповідали б принципу верховенства права та непорушності прав і свобод людини та громадянина;

• докорінна зміна пріоритетів діяльності прокуратури та міліції: від карально-репресивних до спрямованих на реальне забезпечення прав людини. Звісно, така зміна не звільняє прокуратуру та міліцейські органи дізнання від обов'язку ефективно виявляти, розкривати та розслідувати злочини, здійснювати профілактику правопорушень.

Основними напрямами удосконалення діяльності органів внутрішніх справ стануть:

- приведення функціональної структури органів у відповідність до контексту розпочатої у державі адміністративної реформи. Необхідно розмежувати функції окремих підрозділів, уникнути їх дублювання як у межах системи Міністерства внутрішніх справ, так і з іншими органами, що здійснюють правоохоронну функцію;

- своєчасне визначення невідкладних напрямів діяльності, зокрема щодо подолання кіберзлочинності, вияви якої у вигляді хакерських атак на комп'ютерні системи банківських та інших фінансових установ, крадіжок електронних коштів, широкого використання мережі інтернет для наркоторгівлі, торгівлі людьми, інших протиправних дій стають реальною загрозою національній безпеці;

- удосконалення підготовки кадрів для правоохоронних органів, формування великих та укрупнення існуючих навчально-наукових комплексів, посилення наукового потенціалу у сфері правознавства та криміналістики та спрямування його на практичні потреби органів внутрішніх справ;

- соціальний захист працівників правоохоронних органів, розроблення довгострокових програм забезпечення їх пільговим житлом, у тому числі через надання доступних кредитів;

- піднесення престижу професії працівника правоохоронних органів;

• створення і запровадження ефективних і надійних антикорупційних механізмів. Насамперед має стати нормою, що умовою присутності на державній посаді має бути демонстрація наявності політичної волі щодо викорінення корупції. Також потребують правового врегулювання питання обмеження депутатської недоторканності, оптимізації фінансування політичних партій та виборчих кампаній.

Одним з перших кроків з удосконалення нормативно-правової бази антикорупційного контролю має бути термінове ухвалення Проекту закону України "Про засади запобігання і протидії корупції в Україні". Складовою законодавчого регулювання питань боротьби з корупцією має стати прийняття законів "Про державну службу" (у новій редакції), "Про міністерства та центральні органи виконавчої влади", "Про основні засади державної комунікативної політики", "Про доступ до публічної інформації", в яких увагу буде зосереджено на створенні прозорої системи добору кадрів, просуванні по службі на основі професійних знань, ділових навичок і службових здобутків, на підвищенні рівня соціального захисту, розмежуванні професійної державної служби від політичної діяльності, запровадженні стандартів відкритості та прозорості, покращенні умов доступу громадян до інформації про діяльність органів державної влади.

Іншими базовими напрямами здійснення антикорупційного контролю мають бути:

- обов'язкове проходження антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів, здійснення якої слід покласти на Міністерство юстиції України;

- законодавче забезпечення створення та функціонування механізмів державного фінансового контролю за доходами, майновим станом і видатками публічних службовців. Важливу роль у системі антикорупційного законодавства мають виконувати кодекси професійної етики державних службовців. Має стати нормою добровільна згода кандидата на посаду державного службовця на повну відкритість майнового та фінансового стану, а також майнового та фінансового стану членів його сім'ї; для окремих категорій державних службовців - на постійний аудіоконтроль під час виконання ними своїх обов'язків;

- інституційне забезпечення антикорупційних заходів. Національний антикорупційний комітет має бути головним органом у виробленні стратегії антикорупційної політики. Разом з тим є потреба у створенні національного антикорупційного органу з відповідним обсягом повноважень, до завдань якого належатиме практична діяльність із запобігання та протидії корупції вищих посадових осіб держави;

- активізація міжнародного співробітництва, врахування передового міжнародного досвіду та поглиблення співпраці з партнерськими спеціальними службами та правоохоронними органами інших держав;

- громадський контроль і громадська протидія корупційним виявам. Функціонуванню інститутів соціального контролю сприятимуть запровадження електронного урядування та систематичний моніторинг рівня корупції, для чого слід створити Національну систему оцінювання рівня корупції;

- громадська підтримка потребує підвищення рівня освіченості населення, а також активізації співпраці органів державної влади із засобами масової інформації;

- забезпечення прозорості діяльності антикорупційних органів.

Судова реформа в Україні не обмежується законодавчою діяльністю. Важливе значення має імплементованість законів, усунення недоліків у сферах їх застосування.

У процесі подальших реформ правової системи країни потрібно й надалі залучати фахівців, науковців, практикуючих правників, спиратися на найкращі світові стандарти та досвід. Використання такого підходу при проведенні судової реформи у 2010 році підтвердило його позитивний потенціал.

* * *

Модернізація держави та її інститутів, реформа всієї політичної системи країни підпорядкована визначальній меті - створенню ефективної економіки, спроможної забезпечити соціальні та культурні потреби громадян України. Разом з тим завдання полягає в тому, щоб за жодних обставин не допустити підпорядкування суто матеріальній, господарчій меті засадничі принципи демократії, відображені в гаслі "Свобода - Справедливість - Солідарність".

Оновлена суспільно-політична модель України має забезпечувати та заохочувати як свободу слова, так і свободу політичної участі, пряме народовладдя, у т. ч. у формі референдумів, плебісцитів, можливість громадського впливу на розроблення та прийняття владних рішень.

Здійсненням політичних і правових реформ держава набуде авторитету як інститут, спроможний забезпечити справедливість не лише соціально-розподільчого характеру, а й у рівності громадян перед законом, у рівному доступі до правового захисту, у захищеності від злочинності, зокрема від корупції, що на сьогодні набула характеру національної загрози.

Зміцненням засад республіканізму, змінами у виборчій системі, у характері міжрегіональних відносин державна влада ствердить у суспільній свідомості почуття національної солідарності.

Політична, судова, управлінська, адміністративно-територіальна реформи нададуть усій державній системі належної міцності, забезпечать її функціонування за алгоритмом рівноважності, надійності та ефективності.

РОЗДІЛ II.
ГУМАНІТАРНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА

У сучасних умовах головним ресурсом розвитку та модернізації будь-якої країни, провідним чинником її конкурентоспроможності стає людський капітал, основою формування якого є нова якість життя людини. Йдеться про нову гуманітарну політику держави, спрямовану на розвиток, орієнтовану на максимальне розкриття потенціалу кожної людини, створення гідних умов для реалізації усіх її інтелектуальних і творчих можливостей. Нині суспільний прогрес неможливий без кваліфікованих фахівців, талановитих учених, якісної освіти й постійного професійного навчання.

Відтак сучасна гуманітарна політика має спрямовуватися передусім на підвищення освітнього та наукового потенціалу країни, створення об'єктів інтелектуальної власності, забезпечення наступності поколінь у наукових дослідженнях і технологічних розробках, залучення й закріплення у них молоді.

Першочергова увага має приділятися освіті та поліпшенню здоров'я громадян, формуванню здорового способу життя, створенню умов для підвищення трудової та творчої активності.

Сьогодні модернізація суспільства неможлива без інформаційно-комунікаційної складової. У XXI столітті володіння інформаційними ресурсами й технологіями розглядається як основний чинник розвиненості та могутності будь-якої держави.

Майже 20-річний досвід розбудови незалежної України засвідчив також важливість узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами всіх етносів, що проживають на теренах нашої країни, розвитку їх культурної, мовної та релігійної самобутності, формування української загальнонаціональної ідентичності.

2.1. ГУМАНІТАРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ І ЦІЛІ РОЗВИТКУ ТИСЯЧОЛІТТЯ

Гуманітарна спрямованість нині перебуває в центрі уваги політики всіх держав, світового співтовариства в цілому. Це - її домінанта, про що свідчить Декларація тисячоліття, прийнята 8 вересня 2000 року на сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. У Декларації визначено Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ), до яких разом зі 189 країнами світу приєдналася й Україна, спрямовані на розв'язання найгостріших гуманітарних проблем, що стоять перед значною частиною людства, - боротьба з голодом і злиднями, забезпечення доступу до освіти, досягнення гендерної рівності, зниження рівня материнської та дитячої смертності, скорочення розповсюдження ВІЛ/СНІДу та інших захворювань.

2.1.1. Цілі розвитку тисячоліття: стан і перспективи України

Українська система ЦРТ також базується на принципах узгодженості людського, економічного та екологічного розвитку.

Є низка напрямів - скорочення рівня абсолютної бідності, дитячої та материнської смертності, забезпечення доступу до середньої шкільної освіти, де Україна зробила крок уперед, але багато чого ще залишається зробити. Показники рівня відносної бідності населення зберігаються на рівні 27 % населення України, різниця між тривалістю життя чоловіків і жінок зростає, відповідь на епідемії ВІЛ/СНІДу та туберкульозу залишається малоефективною, а показники у природоохоронній сфері суттєво не покращилися. Середня тривалість життя в країні знизилася до 69 років, валовий національний дохід на душу населення становить 6535 дол. США. Індекс людського розвитку для України у 2010 р. є нижчим за середній по країнах Європи та Центральної Азії (0,71) і ставить нашу країну на 69 місце зі 169 держав і територій.

Країна має перегорнути сторінку "дикого капіталізму", започаткувати формування цивілізованих ринкових відносин, де держава, органи місцевого самоврядування та бізнес матимуть спільну відповідальність за стан справ у країні. Необхідні передумови виконання цих завдань має забезпечити Програма економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", що охоплює всі сфери суспільного життя.

2.1.2. Подолання бідності як гуманітарної проблеми

Боротьба з бідністю - один із пріоритетів України згідно з Декларацією тисячоліття ООН, але якщо у досягненні інших ЦРТ спостерігається, швидше, позитивна динаміка, то процеси зубожіння зупинити не вдається.

Як відомо, у 2001 році були прийняті Стратегія подолання бідності (Указ Президента України від 15.08.2001 р. N 637/2001), розрахована на 2001 - 2009 рр., та відповідні урядові програми, спрямовані на становлення середнього класу та підвищення якості життя населення. Однак не все із запланованого зроблено. Так, згідно із ЦРТ Україна зобов'язалася до 2015 р. зменшити частку бідного населення до 18,4 %, але у 2009 р. цей показник збільшився до 25 %, що значною мірою було зумовлене гострою фазою світової фінансово-економічної кризи. До того ж було втрачено тенденцію до зниження абсолютної бідності, і 2010 р. не приніс змін на краще: реальні доходи українців упали на 10 %, рівень бідності зріс на 0,4 % і досяг 26,4 % (12,5 млн осіб). Доходи, нижчі за прожитковий мінімум, отримують 23 % міських і 38 % сільських жителів. Отже, часто спорадичні, безсистемні й недостатньо прораховані заходи соціального характеру минулих років не принесли результатів. Бідність в Україні набула застійного характеру. Вона перетворилася на один із головних чинників посилення соціальної напруги й нестабільності у суспільстві, зниження народжуваності, збільшення еміграції (у т. ч. нелегальної), погіршення стану здоров'я нації, зростання смертності, посилення процесів депопуляції.

Посилюється поляризація суспільства: співвідношення доходів найбагатших і найбідніших груп складає 30:1 (у країнах ЄС - 5,7:1). Найскладнішою є ситуація у сільській місцевості, де проживає 40 % населення, а найвищий рівень бідності притаманний домогосподарствам, у яких усі особи старші за 75 років. Суттєвими викликами є бідність працюючого населення та зубожіння сімей через народження дитини, що не залежить від державних виплат (за монетарною ознакою бідними є 25 % сімей з дітьми порівняно з 20 % бездітних; за поєднанням кількох критеріїв 12,2 % та 9,0 % відповідно).

Для більшості економічно активних людей в Україні незавершені ринкові перетворення завдали відчутних втрат: заробітна плата не збільшилася; платоспроможний попит упав; ризик втратити роботу, навпаки, суттєво зріс. В Україні спостерігається стійка тенденція негативної оцінки як економічної ситуації, так і якості власного життя: дуже добрим і добрим статок своїх сімей вважають 12,8 % українців, середнім - 54,9 %, поганим і дуже поганим - 30,9 %. Водночас залежно від регіону від 30 % до 40 % українців вважають, що за рік вони житимуть краще.

Отже, 60 - 70 % населення не бачать можливості покращити свій матеріальний стан у нинішніх умовах, і бідність вийшла за коло окремих вразливих груп населення, перетворившись не тільки на економічну, а й на гуманітарну проблему. Бідність в Україні перестала бути структурною, що притаманна будь-якій країні, коли людина стає бідною через соціальні катаклізми чи власні помилки; вона стала застійною та хронічною.

Бідність працюючого населення. Модель бідності в Україні є дуже специфічною. Вона супроводжує не лише традиційно вразливі категорії населення, але й економічно активних громадян: 79 % бідних складають домогосподарства, в яких проживає хоча б одна працююча особа. Отже, наявність роботи не означає автоматичного виходу за межу бідності, адже встановлена в багатьох сферах (зокрема в бюджетній) заробітна плата не дозволяє перетнути цю межу незалежно від якості праці.

Більшість представників низки професійних груп (лікарів, освітян, науковців, інженерів, державних службовців), які складали середній клас (за вітчизняними стандартами) і відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, сьогодні опинилися серед бідних. Їх масовий перехід до групи з низьким легальним доходом мав негативні наслідки: не відбулася передача позитивних суспільних цінностей новому поколінню, звузилися можливості формування зрілої особистості та гуманітарного потенціалу суспільства, знизилася відповідальність за результати праці, зникла довіра до держави як гаранта соціальної безпеки осіб, які працюють на відтворення її цінностей, трудові відносини в багатьох сферах стали напівлегальними. Формальна освіта, підтверджена атестатами та дипломами, дедалі менше відбиває реальний рівень знань і навичок, вона перестала бути ефективним знаряддям подолання злиднів, хоча набуття професіоналізму є одним із важливих чинників досягнення успіху, в тому числі економічного.

Праця перестала сприйматися як спосіб подолання бідності, а отже, не формується трудова мотивація та розуміння необхідності отримання якісної освіти. На ринок виходять низькокваліфіковані фахівці, що посилює суспільну зневагу до освіти й інтелектуального продукту. У кваліфікованих спеціалістів виникає хронічне відчуття недооцінки їхнього внеску, що має наслідком вимивання трудових ресурсів високої якості з національного ринку праці через еміграцію або добровільне самоусунення від суспільно корисної діяльності. Держава, зі свого боку, потребуючи активної участі населення в економічній діяльності, не створює мотивації для високопродуктивної праці.

Депривація та обмеженість доступу до суспільних благ і ресурсів. Невід'ємною складовою бідності є депривація (бідність за умовами життя): неналежні житлові умови, недоступність якісних медичних послуг та освіти, обмеженість дозвілля, культурного і духовного розвитку тощо. Подолання депривації - це підвищення тривалості життя, зменшення захворюваності, забезпечення належних умов праці, соціальна безпека та зниження рівня злочинності, подолання соціальної анемії та маргіналізації значних груп населення, дотримання прав людини.

Депривацію відчуває більшість українського населення, але характерною вона є передусім для сільського населення. Кожне друге домогосподарство на селі потерпає через незабезпеченість населеного пункту послугами швидкої медичної допомоги та закладами побутового обслуговування. Кожне третє - через відсутність поблизу житла медичної установи та щоденного транспортного сполучення. Майже не регулюється державою розвиток житлово-комунального господарства у селі, якість сільського житлового фонду не задовольняє потреб людей, слабко доступною є культурна та соціальна інфраструктура, значні труднощі виникають у забезпеченні потреб дітей.

Рівень бідності сімей з дітьми перевищує аналогічний показник бездітних сімей (якщо дітей троє і більше то вдвічі). Депривація сімей з дітьми також має сільський характер: її відчувають удвічі більше сімей, які проживають у сільській місцевості. Вони ж зазнають і найбільшої концентрації усіх ознак монетарної та немонетарної бідності. Діти з бідних родин мають дедалі менше шансів для розвитку та просування у житті, адже бідність впливає на якість освіти.

Низький рівень платоспроможності також означає погіршення доступу до освіти, зокрема дошкільної та середньої. Недоступність дошкільної освіти негативно впливає не лише на майбутнє дітей, а й на сьогодення сімей (насамперед неповних і малозабезпечених), обмежуючи можливості для працевлаштування одного з годувальників (як правило, матері; отже, проблема бідності набуває гендерного виміру). Якісна середня освіта є недоступною для переважної кількості сільських дітей, дітей з обмеженими можливостями, дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, які виховуються в інтернатних закладах. Зовнішнє незалежне оцінювання зробило вищу освіту доступнішою для вразливих груп, скоротивши корупційну складову вступу до ВНЗ, але відсутність належної середньої освіти унеможливлює якісне професійне навчання та набуття високої кваліфікації.

Деформація механізму розподілу доходів і соціальне самопочуття. Поляризація суспільства - за доходами, за доступом до базових соціальних послуг, за станом здоров'я, за якістю життя, за статусом на ринку праці тощо поєднується в Україні з недостатнім розвитком середнього класу як гаранта соціальної стабільності та прогресу. Специфіка української нерівності полягає у концентрації населення на межі бідності, коли формально "небідні" групи за певних умов (соціально-економічних або особистих - у зв'язку зі станом здоров'я, народженням дитини тощо) можуть опинитися за нею.

Базові соціальні виплати істотно не впливають на масштаби бідності: потреби найменш захищених верств не задовольняються, а нерівність доступу до соціальних благ, вади ринку праці та суспільної інфраструктури заважають бідним громадянам вирватися з тенет зубожіння. Дієва соціальна політика підміняється збільшенням різноманітних видів грошової соціальної допомоги та численних пільг, не підкріплених можливостями бюджетного фінансування. Глибокі деформації механізму державного регулювання процесів перерозподілу коштів між багатими та бідними, висока поляризація суспільства сприймаються громадянами як прояви соціальної несправедливості.

Отже, бідність - це не лише постійне джерело соціальної напруженості та виклик національній безпеці, а й вагомий чинник гальмування стійкого розвитку України та її успішної інтеграції до європейської та світової економічної спільноти. Саме тому в 2011 році уряд повинен сконцентрувати свої зусилля на досягненні наступних конкретних цілей:

1) пакет економічних і соціальних реформ, що уряд запланував реалізувати в 2011 - 2014 роках, має передбачати заходи, спрямовані на виконання зобов'язань України, що випливають з ЦРТ;

2) у I половині 2011 року потрібно доопрацювати та внести на розгляд Верховної Ради Проект загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010 - 2015 роки, розроблений відповідно до Указу N 274 "Про невідкладні заходи з подолання бідності", підписаного 26.02.2010 р.;

3) Міністерство праці та соціальної політики має провести громадські слухання щодо Проекту загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010 - 2015 роки. Програма має відповідати стандартам Міжнародної організації праці в частині визначення конкретних законів і постанов, що їх треба ухвалити, а також соціальних завдань і механізмів їх досягнення. Програму слід узгодити з основними зацікавленими сторонами (профспілками, роботодавцями, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями);

4) питання подолання бідності та досягнення Україною ЦРТ мають бути відображені у Стратегіях регіонального розвитку областей, міст і селищ України;

5) уряд та відповідні міністерства мають на постійній основі здійснювати моніторинг реального стану боротьби з бідністю та виконання Україною зобов'язань щодо ЦРТ. Результати моніторингу доцільно узагальнювати у спеціальній щорічній Національній доповіді про бідність в Україні;

6) боротьба з бідністю та виконання Україною зобов'язань щодо ЦРТ - це питання, що мають обов'язково зазначатися у щорічних Програмах соціально-економічного розвитку України.

Діяльність держави має ґрунтуватися на забезпеченні сталого економічного зростання, всебічного розвитку та якомога повнішого використання трудового потенціалу країни з одночасним зниженням майнової нерівності через упровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу. Стратегія подолання бідності має будуватися на визнанні того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужденних. На зміну соціальній політиці, орієнтованій на проблеми середньостатистичної людини, має прийти політика, сконцентрована на потребах конкретних соціальних груп та реальної людини.

2.1.3. Від медичного обслуговування - до охорони здоров'я

Рівень здоров'я населення країни значно впливає на процеси і результати її економічного, соціального та культурного розвитку, демографічну ситуацію і стан національної безпеки, а також є важливим соціальним критерієм ступеня розвитку та добробуту суспільства.

Сучасний стан громадського здоров'я в Україні характеризується як кризовий, про що свідчать негативні тенденції в тріаді статистичних показників, а саме: показниках відтворення населення (медико-демографічні дані); показниках розвитку дітей, запасу фізичних сил у дорослого населення (показники фізичного розвитку) та адаптації населення до умов навколишнього середовища (захворюваність, інвалідність). При цьому чинниками цих негативних тенденцій в Україні є всі основні детермінанти здоров'я, на які вказують експерти ВООЗ, а саме: соціально-економічне становище в країні, стан довкілля, якість харчування та питної води, зростаюче розшарування населення за рівнем доходів, наявна організація надання медичної допомоги тощо.

На сьогодні українська система охорони здоров'я не здатна задовольнити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість і своєчасність надання медичної допомоги та послуг з охорони здоров'я, забезпечити належний рівень профілактики захворюваності, смертності тощо.

Тому одними з основних пріоритетів політики реформ є неухильне підвищення рівня добробуту людей, суттєве поліпшення функціонування системи охорони здоров'я у спосіб її реформування з метою підвищення якості медичних послуг, їх доступності, запровадження стимулів для здорового способу життя населення та належних умов праці. Доречно зазначити, що державні програми у напрямі виконання Україною зобов'язань ЦРТ, а саме щодо зменшення дитячої смертності (Ціль 4) і поліпшення здоров'я матерів (Ціль 5), дали позитивні результати: значно зменшився рівень смертності дітей віком до 5 років (з 12,3 (на 1000 народжених живими) у 2003 р. до 11,0 у 2010 р.) та рівень материнської смертності (з 19,8 (на 100 тис. народжених живими) до 13,0 відповідно). Разом з тим основними показниками вад системи охорони здоров'я в Україні є такі.

Медико-демографічна криза. Протягом останніх 10 років чисельність населення в Україні невпинно зменшується. Починаючи з 1991 р. в Україні спостерігається процес депопуляції - скорочення народжуваності та збільшення смертності. Як результат за роки незалежності населення України за рахунок природного скорочення зменшилося майже на 5 млн осіб. Станом на 1 вересня 2010 р. в Україні, за даними Державної служби статистики, проживало 45831,4 тис. осіб. Перевищення кількості померлих над кількістю народжених на сьогодні не є екстраординарним явищем - понад третина європейських країн нині охоплена депопуляцією. Однак Україну серед цих держав вирізняє масштабність депопуляції, прискорені темпи скорочення чисельності населення: за січень - вересень 2010 р. природне скорочення населення становило 152 тис. 272 особи, коефіцієнт народжуваності склав 10,9 на 1000 населення, коефіцієнт смертності - 15,3, а природний спад - -4,4.

Важливим показником медико-демографічної ситуації в країні, який необхідно враховувати під час розроблення стратегії реформування вітчизняної системи охорони здоров'я, є високий рівень старіння населення. Якщо у 1991 р. частка населення у віці 60 років і старше становила всього близько 19 %, то станом на початок 2010 р. - понад 21 %. Старіння населення призводить: по-перше, до загострення ситуації з депопуляцією населення (навіть за умови підвищення народжуваності) - виникає "замкнене коло": депопуляція викликає постаріння населення, а постаріння населення посилює депопуляцію; по-друге, процес постаріння населення ускладнює процес запровадження обов'язкового медичного страхування - посилюється навантаження на працююче населення та на державу

На високому рівні утримується захворюваність (особливо дітей), поповнюються контингенти хронічних хворих та інвалідів, і, зокрема, підвищується дитяча інвалідність, є проблеми у царині репродуктивного здоров'я, несприятливою є динаміка передчасної смертності, особливо серед чоловіків працездатного віку. За роки незалежності тривалість життя чоловіків в Україні скоротилася на понад 4 роки, жінок - на понад 1,5 року. Найбільших втрат від підвищення смертності у цілому за трансформаційний період зазнало населення у працездатному віці, зросла чоловіча надсмертність, збільшився статевий розрив щодо тривалості життя (в Україні він становить близько 12 років проти 5 - 8 у країнах Європейського Союзу). Нині ж маємо очікувану тривалість життя на рівні 68 років і за очікуваною тривалістю життя жінок (у 2010 р. 74,3 р.) ми відстаємо від провідних європейських країн на 5 - 9 років, для чоловіків (62,5 р.) - на 9 - 12 років. Коефіцієнт дитячої смертності в 2,5 разу вищий, ніж у "старих" країнах ЄС; рівень смертності від туберкульозу - у 20 разів. Показник середньої очікуваної тривалості життя (СОТЖ) є соціально детермінованим, тобто смертність, як правило, вища, а СОТЖ нижча в бідних, технологічно відсталих, погано організованих, соціально розрізнених країнах, що недбало ставляться до здоров'я нації та характеризуються непослідовністю соціально-економічного розвитку. Тому, щоб досягти прориву в царині подовження тривалості життя та збереження здоров'я дітей і матерів як основи збереження нації, що є однією з головних ЦРТ, визначених у Декларації ООН, необхідні зміни як на державному, так і на індивідуальному рівнях, у способі життя і самозбережувальній поведінці, переорієнтації діяльності системи охорони здоров'я, підвищенні рівня життя, оздоровленні екології, тобто реалізація комплексу заходів, що зачепили б весь уклад суспільного життя.

В Україні зберігається складна епідемічна ситуація щодо туберкульозу та ВІЛ/СНІДу. Якщо у ситуації з епідемією туберкульозу вдалося досягти перших позитивних зрушень - захворюваність на туберкульоз в Україні у 2010 р. зменшилася на 6 %, смертність - на 20 %, то ситуація з ВІЛ/СНІДом залишається критичною: незважаючи на збільшення обсягу ресурсів, що виділяються на боротьбу з епідемією ВІЛ, кількість нових захворювань і смертей, пов'язаних з нею, продовжує зростати. За перші шість місяців 2010 р. порівняно з аналогічним періодом 2009 р. кількість зареєстрованих нових випадків інфікування ВІЛ зросла на 6 %, а кількість смертей, пов'язаних з вірусом імунодефіциту, - на 30 %.

Загальна розбалансованість наявної моделі української системи охорони здоров'я та негативні показники медико-демографічної ситуації обумовлені багатьма чинниками, до яких слід віднести:

• недосконалість законодавчої та нормативної баз;

• технологічне відставання від світових медичних стандартів;

• недосконалість механізмів фінансування системи охорони здоров'я та нераціональне використання наявних ресурсів. Існуюча система фінансування охорони здоров'я призвела до того, що 90 % усіх фінансових ресурсів спрямовується на оплату праці та комунальні платежі, і тільки 10 % - на надання медичної допомоги;

• неефективність організаційно-функціональної структури системи охорони здоров'я, що виявляється у відсутності чіткого розподілу медичних установ на медичні заклади первинного та вторинного (спеціалізованого) рівнів, надлишку стаціонарних закладів, лікарняних ліжок і надмірній спеціалізації медичних установ.

Для України є характерними: більша ніж удвічі порівняно з країнами ЄС чисельність стаціонарів; нераціональне використання наявних ресурсів, низька якість медичних послуг тощо;

• переважна орієнтація української системи охорони здоров'я на захворюваність і хвору людину, а не на профілактику захворюваності та здорову людину. Разом з тим відомо, що стан здоров'я людини на 30 - 50 % залежить від її власного свідомого ставлення до себе, до вибору та дотримання оптимального способу життя тощо.

Таким чином, українська система охорони здоров'я характеризується комплексом проблем.

З одного боку - фінансовою та ресурсною розпорошеністю, деформованістю структури медичних послуг, що сприяє загостренню проблем медичного обслуговування населення, особливо в умовах фінансово-економічної кризи, а з іншого - деформацією загальних орієнтирів, націлених не на запобігання захворюваності, а на лікувальну (до речі, більш витратну) складову.

Все це ставить під загрозу виконання Україною тих глобальних Цілей розвитку тисячоліття до 2015 року, що безпосередньо стосуються системи охорони здоров'я.

Зміцнення здоров'я населення потребує державної політики, спрямованої на розвиток соціальних ресурсів здоров'я, що здійснюватиметься на національному, регіональному, індивідуальному рівнях у спосіб здійснення реформи системи охорони здоров'я, формування відповідної нормативно-правової бази, забезпечення міжвідомчого та міжгалузевого співробітництва, реалізації національних програм зміцнення здоров'я, удосконалення податкових важелів, пропагування здорового способу життя, формування у населення мотивації до покращання здоров'я з використанням засобів масової інформації, освіти та виховання.

Основними кроками на шляху реформування системи охорони здоров'я в Україні мають бути такі:

• розроблення нормативної бази реформування, зокрема - чітке нормативне закріплення розмежування первинного, вторинного і третинного рівня надання медичної допомоги;

• розроблення і ухвалення Національного проекту "Здорова нація";

• запровадження реформування системи охорони здоров'я в трьох пілотних регіонах (у Донецькій, Дніпропетровській та Вінницькій областях);

• удосконалення механізмів фінансування системи охорони здоров'я та раціонального використання ресурсів, що передбачає:

- втілення системи стимулів для поліпшення роботи медиків, жорстку прив'язку виділення фінансових коштів до рівня якості послуг, що надаються;

- регламентацію діяльності сфери охорони здоров'я з метою забезпечення можливості врегулювання питань надання громадянам безоплатної медичної допомоги та платних послуг з охорони здоров'я;

- запровадження механізмів програмно-цільового управління як на центральному, так і на місцевому рівнях;

- забезпечення прозорості державних закупівель у сфері охорони здоров'я (медикаментів, медичного обладнання, інфраструктури тощо);

• удосконалення організаційно-функціональної структури системи охорони здоров'я, зокрема:

- запровадження договірних відносин між органами місцевого самоврядування та постачальниками послуг з охорони здоров'я;

- запровадження механізмів структурно-організаційного та фінансово-економічного розмежування первинного, вторинного та третинного рівнів;

- запровадження єдиного медичного простору з метою ліквідації дублювання систем охорони здоров'я (відомчих, територіальних тощо);

- запровадження державного замовлення на підготовку кадрів для сфери охорони здоров'я, у тому числі й кадрів з управління охороною здоров'я;

- створення системи інформаційного забезпечення охорони здоров'я - єдиного медичного інформаційного простору;

- затвердження плану заходів для суттєвого поліпшення умов оплати праці та соціального забезпечення медичних працівників.

- закінчення інвентаризації та аудиту всіх наявних ресурсів медичної галузі;

- створення центрів первинної медико-санітарної допомоги та центрів сімейної медицини;

- розроблення умов і механізму ліцензування й акредитації медичних установ;

- розроблення планів-схем створення госпітальних округів;

• підвищення якості медичного обслуговування, зокрема:

- системне запровадження стандартів та індикаторів якості медичної допомоги;

- створення методики розрахунку вартості медичних послуг для клініко-діагностичних груп;

- посилення уваги до профілактики захворювань і пропагування здорового способу життя як одного з основних векторів реформування охорони здоров'я в Україні. При цьому особливу увагу слід приділяти питанням забезпечення здоров'я матері й дитини, забезпечення умов для належного формування і розвитку дитячого організму;

- сприяння наближенню стану репродуктивного здоров'я населення до світових стандартів;

• забезпечення профілактичного спрямування охорони здоров'я та переорієнтування традиційної системи охорони здоров'я на посилення її профілактичної складової.

2.2. НАЦІОНАЛЬНИЙ ДІАЛОГ, КУЛЬТУРА ТА РЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

2.2.1. Національний діалог і політика внутрішньої інтеграції

Консолідація нації, суспільно-політична єдність є запорукою стабільності будь-якої держави. Україна - вельми складна із соціокультурної точки зору держава, що характеризується поляризованим історичним минулим, різним баченням майбутнього. За характером етнодемографічної структури Україна належить до країн з поліетнічним складом населення: 77,8 % - національна більшість та 22,2 % - національні меншини. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 77,8 % національних меншин - це етнічні росіяни, що становить 17,2 % від усієї чисельності громадян України. Майже 4,5 % населення країни належать до інших етнічних спільнот.

Водночас Україна є нетиповою багатоетнічною країною. Кілька областей України мають багатоетнічне й багатокультурне населення, деякі регіони можна охарактеризувати як фактично моноетнічні з двомовною культурою, а деякі - як біетнічні з мономовною (російськомовною) культурою (Східна та Південна Україна). Формування української політичної нації потребує розроблення та реалізації такої державної політики, що сприятиме зменшенню негативного впливу на цей процес суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру.

Успішність процесів формування політичної, загальногромадянської, нації, що передбачає винайдення суспільного компромісу стосовно норм і суспільних цінностей, легітимності влади, залежить від паралельних процесів демократизації держави, формування консолідованої демократії. Відтак актуальним залишається питання пошуку оптимальної та прийнятної для більшості українців моделі національної ідентичності, яка б органічно поєднувала у собі як політичні (громадянські), так і соціокультурні складові, враховувала соціокультурну та мовну специфіку регіонів. З огляду на це, національна приналежність громадян України має бути сформована насамперед на засадах спільного громадянства, утвердженні громадянських свобод, побудові консолідованої демократії, створенні умов для повноцінного та гармонійного розвитку культур національних меншин і корінних народів.

В умовах формування в Україні єдиної політичної нації, продовження розбудови конкурентної, плюралістичної моделі демократії, що спирається на визнані європейські стандарти, єдиним способом формування ефективної моделі суспільних відносин є національний діалог як основа консолідації суспільства, що має відбуватися довкола держави та її національних інтересів.

Держава сьогодні намагається знайти компромісні моделі гуманітарної політики, які б об'єднували суспільство, задовольняли інтереси та потреби абсолютної більшості громадян України. Необхідність вироблення таких підходів є особливо гострою у сфері мовної політики та щодо питань історичної пам'яті. Деякі з цих питань штучно загострюються в умовах політичного протистояння. Але треба визнати, що без визначення чітких принципів і концептуальних положень державної політики у сфері ідентичності національний поступ і модернізація країни будуть суттєво ускладнені або й неможливі.

У Посланні Президента України до Українського народу 2010 року наголошується, що курс реформ гарантує зміцнення ідентичності української політичної нації, розвиток суспільства на засадах внутрішнього діалогу, гуманістичних цінностей і толерантності. "Наша спільність, наша ідентичність формуються на засадах громадянства, єдності й культурного розмаїття, широкого діалогу", - підкреслюється у Посланні.

Такий діалог має бути максимально публічним і спрямованим на вироблення рекомендацій та державних рішень, які б спиралися на найкращі існуючі практики та поступово наближали до оптимальної моделі регулювання суспільних відносин.

Слід зауважити, що суспільство в цілому готове до прийняття компромісної моделі в найчутливіших сферах гуманітарної політики. Так, лише 7 % громадян України відносять мовне питання, а саме проблему державного статусу російської мови, до числа 25 основних життєвих проблем, що їх непокоять. Однак теза про статус російської мови як другої державної користується високою популярністю. Відносну більшість (41,2 %) влаштовує нинішня мовна ситуація в країні: "українська мова - єдина державна, інші - вільно використовуються". Понад 30 % громадян вважають, що й українська, і російська мови мають бути державними по всій Україні". Кожен п'ятий дотримується позиції, щоб "українська мова була єдиною державною, а в регіонах компактного проживання росіян російська мова була визнана офіційною".

Отож основою мовної політики мають бути державна підтримка української мови, утвердження її державності в усіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу - з одночасними гарантіями вільного розвитку та використання громадянами України російської та інших мов.

Необхідна ретельно продумана і гнучка державна мовна політика з акцентом на розширення сфери вживання української мови не командно-адміністративними засобами, а за рахунок створення переваг та належних економічних і політичних умов її розвитку. Зміни мовної ситуації - це довготривалий процес, що виключає можливість швидких і раптових перетворень у цій сфері.

Основними перешкодами на шляху до процесу національної консолідації залишаються прояви ксенофобії, расизму та дискримінації за національно-етнічними ознаками.

Ксенофобія є гострою проблемою для деяких вразливих етнічних груп, що постійно зазнають дифамації, дискримінації або навіть нападів на ґрунті ненависті. До таких відносяться, наприклад, роми. За даними соціологічних служб, із року в рік ступінь дистанціювання від цієї етнічної групи зростає. Украй низька інтегрованість ромів в українське суспільство зумовлює їх соціокультурну замкненість та низький рівень толерантності до ромської меншини з боку населення країни.

Потребують вирішення питання інтеграції раніше депортованих народів в українське суспільство. Соціальна нерівність, відособленість та ізоляція є перешкодою для міжкультурного діалогу та сприятливим середовищем для розвитку ксенофобії, поширення стереотипів та упередженості.

Актуальність цих проблем підвищується з огляду на високий рівень залученості України до глобальних міграційних процесів. У нашій країні, як і в цілому у світі, дедалі гостріше постає питання міжкультурного діалогу в контексті зростання новітніх міграційних спільнот. В українському суспільстві простежується досить низький рівень толерантності населення до представників тих етносів, що раніше не проживали на її території. Прикладом є відношення до представників негроїдної раси - лише 22 % громадян погоджуються, щоб вони жили в Україні.

Проте на сьогодні в Україні відсутня чітко визначена стратегія національної міграційної політики, державне бачення моделі інтеграції та адаптації новітніх спільнот в українське суспільство. Така інтеграція має відбуватися за кількома напрямами: у соціально-економічній сфері, у сфері культури, у системі правових відносин.

Застосування ефективних механізмів консолідації усіх етнічних складових українського суспільства є необхідною умовою для успішного розвитку України як європейської держави. В контексті європейської інтеграції наша держава має вибудувати концепцію етнополітики, орієнтовану на демократичні європейські цінності, здатну адекватно й ефективно реагувати на зміни в етнополітичній ситуації, пов'язані з процесами глобалізації.

Державна етнополітика України має базуватися на принципах плюралізму, поваги до національних мов, культури, історії етнічних спільнот і громадян, котрі до них належать. Така політика покликана поєднувати у собі забезпечення державою потреб етнічних спільнот, створювати умови для їх вільного, самостійного, ініціативного розвитку з обов'язковим урахуванням необхідності імплементації європейських стандартів, рекомендацій ОБСЄ у сфері регулювання міжетнічних відносин.

Для консолідації українського суспільства необхідно розробити та реалізувати сучасну державну етнополітику, зокрема:

• привести у відповідність із сучасними європейськими стандартами вітчизняну нормативно-правову базу регулювання прав національних меншин, визначення базових понять етнонаціональної політики;

• усунути декларативність положень законодавства щодо забезпечення прав національних меншин. Вирішення цього завдання вимагає формування правових механізмів взаємодії між представницькими органами етнічних спільнот, органами державної влади та місцевого самоврядування;

• удосконалити вітчизняне законодавство у сфері попередження проявів дискримінації за етнічними чи расовими ознаками та вирішення проблем інтеграції мігрантів;

• внести зміни до законодавства України про регулювання діяльності засобів масової інформації та юридично визначити поняття "мови ворожнечі", передбачивши покарання за її використання;

• використовуючи досвід країн Центральної та Східної Європи, роз- робити комплексну, системну, довготривалу програму інтеграції ромів в українське суспільство.

Актуальним є запровадження елементів освітньої політики з формування толерантності, розвитку міжкультурного діалогу, патріотичного виховання, організації та проведення міжрегіональних обмінів, що сприятиме підвищенню рівня обізнаності суспільства (насамперед дітей) з національними традиціями народів України, культурному обміну та взаємозбагаченню культур.

Отже, реалізація політики внутрішньої інтеграції можлива лише на основі демократичних принципів суспільного життя, відкритості влади та прозорості ухвалення рішень, збалансованої кадрової політики, нівелювання впливу негативних етностереотипів тощо.

2.2.2. Культурна політика: забезпечення рівного доступу громадян до культурних продуктів, інтеграція в європейський культурний та гуманітарний простір

Забезпечення культурних прав громадян, збереження та розвиток культурної самобутності нації, формування конкурентоспроможності національної культури й участі України в міжкультурних обмінах у сучасному світі потребує інтенсифікації розвитку національного сектору культурних індустрій.

2010 рік позначився позитивними зрушеннями у напрямі формування сприятливих умов розвитку національного сектору культурних індустрій, а також запровадженням державної підтримки вітчизняного виробництва та поширення культурних продуктів шляхом політики пільгового оподаткування. Відповідні механізми закріплені у прийнятих законодавчих актах: Законі України "Про культуру" від 02.06.2010 р. N 6469; Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про кінематографію" та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів" від 18.02.2010 р. N 1909-VI. Державна підтримка вітчизняної книговидавничої галузі також закріплена у Податковому кодексі України від 02.12.2010 р. N 2755-17. Імплементація цих законодавчих актів значною мірою сприятиме покращенню стану виробництва вітчизняних культурних продуктів.

Водночас нинішня ситуація на ринку культурних індустрій в Україні характеризується низькими обсягами та тенденцією подальшою скорочення виробництва культурної продукції. Зокрема, книговидавничої продукції (книг і брошур) порівняно з минулим роком випущено менше на 10,3 %, тиражі зменшилися на 19,1 % (державною мовою за кількістю назв - на 11,2 %, загальний тираж - на 24,3 %). На виготовлення кінематографічної продукції протягом 2004 - 2010 років виділено лише 175,5 млн грн бюджетних коштів, що дозволяло створювати за рік від п'яти до восьми художніх фільмів. Як наслідок, тільки 21 % суб'єктів кінематографії дотримуються квоти показу національних фільмів, установленої ст. 22 Закону України "Про кінематографію", а питома вага національних фільмів у репертуарах кінотеатрів України - менше 1 %.

У цілому навіть збільшення обсягів бюджетного фінансування, здійснене у 2010 році (на понад 30 % порівняно з попереднім роком), у сучасних умовах не задовольняє реальних потреб розвитку національної культури.

Має бути подолана концептуальна та програмна невизначеність культурної політики України. З метою визначення стратегічних цілей та пріоритетів культурної політики й недопущення розпорошення фінансових ресурсів, що держава здатна спрямувати на розвиток культурно-мистецької сфери, необхідно до осені 2011 року розробити та прийняти у статусі закону Концепцію культурної політики України. Без такого документа неможливо сподіватися на координацію та ефективність дій держави в культурній царині.

Національний кінематограф має стати одним із основних засобів міжкультурного діалогу на міжнародній арені та водночас - вагомим сектором економіки на національному рівні. У вітчизняному культурному просторі перегляд кінофільмів є одним з провідних видів дозвілля громадян України, а отже, виробництво кінопродукції є потужним засобом формування національної ідентичності.

У I половині 2011 року необхідно підготувати та прийняти інтегрований план дій щодо створення національної системи цифрового контенту інтелектуальних і культурно-мистецьких надбань української нації. В короткі терміни ми повинні досягти прориву у вирішенні питання доступності культурних продуктів широкому колу громадян. На часі використання технічних можливостей інформаційної епохи - розширення доступу до інтелектуального та аудіовізуального контенту в мережі інтернет.

Стратегічним напрямом має також стати програма стимулювання вітчизняної індустрії електронних книг і створення Національної електронної бібліотеки, що об'єднає наукові, інтелектуальні, культурно-мистецькі та музейні ресурси в єдину мережу. Реалізація цього проекту сприятиме інтеграції України до міжнародного інформаційного та культурно-мистецького простору, підвищенню попиту на українських фахівців, що пов'язані з відповідними IT-технологіями. Необхідно прискорити реалізацію "Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи "Бібліотека-XXI".

Унаслідок дефіциту експозиційних площ значна частина вітчизняних і світових культурно-мистецьких цінностей є недоступною для населення України. Важливо усвідомлювати, що у сучасному світі виставково-експозиційна діяльність як окрема галузь культурних індустрій є одним з основних факторів міжкультурного діалогу на національному та міжнародному рівнях. Вона є не лише можливістю презентації культурно-мистецьких надбань національної культури, а й складовою міжнародного іміджу держави. У цьому контексті пріоритетне значення має реалізація проекту з формування потужного Національного культурно-мистецького та музейного комплексу європейського рівня - "Мистецького арсеналу", що став би справжнім діалоговим вікном України і світу.

Практичним інструментом здійснення культурної політики має стати розроблення та реалізація Указу Президента України "Про Державну програму збереження і популяризації визначних пам'яток історії та культури України". Цей Указ окреслить основні заходи щодо збереження й популяризації визначних пам'яток історії та культури України, зокрема:

• забезпечення державної підтримки відновлювальних та реставраційних робіт на території визначних історико-археологічних ансамблів і музейних комплексів;

• завершення будівництва та організацію повноцінного функціонування усіх складових Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал";

• здійснення комплексу підготовчих робіт для включення українських пам'яток до Списку світової спадщини ЮНЕСКО;

• перевидання визначних пам'яток української літератури;

• забезпечення функціонування пам'яток історії України в режимі культурно-просвітницьких і туристичних центрів.

Указ Президента України має визначити завдання Кабінету Міністрів України щодо розроблення та реалізації Державної програми збереження і популяризації визначних пам'яток історії та культури України.

Культурна політика має стати інтегральною складовою нашої євроінтеграційної стратегії. Україна була, є і буде складовою європейського цивілізаційного простору.

Зокрема, необхідні спільні зусилля відповідних міністерств і наукових установ, що дозволять окреслити та закріпити в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС шляхи інтеграції України в європейський культурний, гуманітарний та інформаційний простір.

Участь України у світових культурних процесах потребує розвитку міжнародного співробітництва у сферах обміну досвідом і копродукції. Для досягнення цієї мети необхідна інтенсифікація заходів щодо забезпечення вступу України до Європейського фонду підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт "Єврімаж", а також участі в програмі міжнародного співробітництва ЄС у сфері аудіовізуальній індустрії "Медіа-Мундус" на 2011 - 2013 рр. та програми "Культура" в рамках ініціативи ЄС "Східне партнерство", завданням яких є посилення співпраці професіоналів у сфері культури та заохочення міжкультурного діалогу.

У сучасному світі індустрія розваг, до якої відносять діяльність підприємств (організацій, закладів), пов'язану з наданням послуг у культурно-дозвіллєвій сфері, є вигідною галуззю з точки зору фінансових інвестицій, що характеризується відносно коротким періодом самоокупності. Створення конкурентної мережі підприємств та ефективних моделей індустрій розваг дасть можливість широкого вибору громадянами культурно-дозвіллєвих практик, активізації національно-культурного життя країни, реалізації його консолідуючого потенціалу.

Нині в Україні функціонує менше 300 стаціонарних книгарень, скорочується кількість масових універсальних бібліотек, незадовільними темпами здійснюється поповнення бібліотечних фондів. Усупереч чинному законодавству поширюється практика припинення роботи закладів культури. Зруйнована регіональна мережа кінопрокату - нараховується лише 180 кіноекранів, за потреби не менше 1 - 2 тис. сучасних екранів для належного функціонування вітчизняної кінопрокатної індустрії. З метою подолання цих тенденцій необхідна державна програма відновлення та модернізації культурної інфраструктури, а також створення сприятливих умов притоку приватних інвестицій у подальше відновлення мережі закладів культури та мистецтва.

Важливе значення має питання легалізації ринку культурних індустрій, що ґрунтуються на авторському та суміжних правах, та запровадження нових форм легального поширення культурної продукції. Наявність ринку піратської продукції та інтернет-піратства негативно впливає на економічну ефективність вітчизняного культурно-мистецького сектору та можливості його подальшого розвитку. Відповідно до результатів дослідження компанії GfK Ukraine 73 % респондентів використовують мережу для завантажування музичних аудіофайлів, а 47 % - слухають музику он-лайн. Таким чином, налагодження ефективної системи захисту та реалізації авторських і суміжних прав є не лише критерієм забезпечення гідних умов діяльності митців, а й важливим чинником економічної ефективності сектору, його інвестиційної привабливості.

Активізація культурно-мистецького життя країни не лише матиме позитивні соціо-економічні наслідки для країни в цілому, а й сприятиме консолідації та активізації культуротворчого потенціалу українського суспільства. Реалізація державної політики стимулювання національного сектору культурних індустрій створить широкі можливості для розвитку модерної, конкурентоспроможної національної культури.

2.2.3. Держава та церква: заохочення міжконфесійного діалогу, рівне ставлення держави до різних церков і релігійних конфесій

Українське суспільство - суспільство поліконфесійне. На теренах України нині функціонує близько 35,5 тис. релігійних організацій, котрі представляють понад 50 різних напрямів і течій. Ці цифри постійно збільшуються. Щільність на віросповідній карті країни спонукає суб'єктів релігійно-церковного простору шукати компроміс, апробувати шляхи мирного співіснування.

За майже 20-ліття незалежності Української держави у міжконфесійних відносинах відбувся істотний поступ. Різкий перехід від моноідеологічної системи суспільних координат до світоглядно плюралістичного суспільства вимагає від церков і віруючих діяти згідно зі стандартами правової держави.

Фундаментальною основою успішних зрушень стала притаманна українцям релігійна терпимість. Той факт, що представники української нації належать до однієї з найтолерантніших у конфесійному відношенні спільнот, підтверджується відповідними результатами соціологічних досліджень.

Так, за даними опитування, проведеного свого часу Київським міжнародним інститутом соціології та Центром "Соціальні індикатори", 71 % респондентів повністю чи скоріше погоджуються з твердженням, що різні релігійні групи мають рівні права в Україні; 75 % з тим, що необхідно поважати всі релігії. А у підготовлених Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова матеріалах стверджується, що у суспільній свідомості українських громадян превалюють точки зору, згідно з якими "будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має право на існування" (43,1 %) та "всі релігії мають право на існування як різні шляхи до Бога" (24,8 %).

Необхідний діалог між усіма сторонами трикутника "держава - суспільство - релігійні організації".

В Україні спостерігається неспівмірність між кількісними та якісними показниками інституційного забезпечення міжконфесійного та міжцерковного діалогу. На українських теренах діють Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦРО), Нарада представників християнських церков України, Рада євангельських протестантських церков України, Українська міжцерковна рада, Всеукраїнська рада християнських церков, Рада представників духовних управлінь і центрів мусульман України тощо. Окрім того, в областях функціонують місцеві духовні ради.

Однак ефективність роботи більшості перерахованих об'єднань є малопомітною або узагалі непомітною. Єдиною дійсно результативною структурою залишається ВРЦРО.

Одним з чинників конфліктогенності на релігійному ґрунті є конфесійна некомпетентність громадян. Це проблема глобального масштабу.

Парламентська асамблея Ради Європи неодноразово зазначала у своїх резолюціях, що елементарна необізнаність з різними віросповідними течіями породжує стереотипи й упередженості в оцінці явищ релігійного життя. З подібною ситуацією зустрічаємось у сучасній Україні, коли знання про релігійні традиції світу фактично існують на рівні чуток, заангажованих заяв священнослужителів, статей "жовтої" преси. Не можна допустити спекуляцій довкола міжконфесійних відносин, які намагаються нав'язати громадянам образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни.

Враховуючи вищевикладене, в контексті оптимізації міжконфесійної взаємодії у найближчій перспективі важливу роль має відігравати синхронізація дій у трикутнику "держава - суспільство - релігійні організації" на основі рівноправних відносин Української держави з усіма церквами та віросповіданнями.

Доцільним, зокрема, видається наступне.

• Ініціативи держави:

- доопрацювання та прийняття Концепції державно-церковних відносин, що розроблена Міністерством юстиції України та іншими органами влади у співпраці з ВРЦРО;

- доопрацювання з урахуванням положень концепції нової редакції Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", покликаного забезпечити міжконфесійний мир і злагоду, рівне ставлення до всіх церков, недопущення релігійного фундаменталізму будь-якого спрямування;

- закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів;

- забезпечення викладання з вересня 2011 року у вищих навчальних закладах усіх форм власності академічного релігієзнавства як нормативної філософської дисципліни, а у середній школі - порівняльної історії релігій;

- задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері, щоб забезпечити релігійні права і свободи українців, які стали трудовими мігрантами у країнах ЄС (Португалія, Італія, Іспанія, Греція);

- недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України.

• Ініціативи громадянського суспільства:

- популяризація за допомогою ЗМІ ідеї, що релігії виступають ціннісною платформою, котра визначає поступ людської спільноти;

- організація національного діалогу між представниками релігійних конфесій та світськими лідерами для обговорення проблем розвитку культури, забезпечення суспільної толерантності та громадянського миру, збільшення авторитету України на міжнародному рівні;

- ініціювання діалогу між представниками різних релігійних традицій;

- здійснення перекладу священних текстів, сучасної теологічної літератури та забезпечення нею публічних бібліотек;

- заснування мережі дослідницьких центрів з питань міжконфесійної комунікації, створення доступних інформаційних ресурсів з метою об'єктивного та поглибленого висвітлення особливостей різних релігійних систем;

- розвиток релігійного туризму як дієвої платформи для зустрічі різних культурних світів.

Загалом, оптимізму стосовно реалізації окреслених ініціатив додає той факт, що Верховна Рада України одним з перших міжнародних документів у 2010 році ратифікувала Конвенцію про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження. Тим самим Україна підтвердила наміри наслідувати європейські демократичні традиції, готовність провадити рівноправний діалог з усіма зацікавленими сторонами, у тому числі релігійними організаціями.

2.3. ОСВІТА, НАУКА, ІНФОРМАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК - ІНВЕСТИЦІЇ В ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ

2.3.1. На шляху до суспільства знань. Реформування сфери освіти

На шляху до повноцінної інтеграції у світове співтовариство, українське суспільство має перетворитися на таке, що постійно вчиться, динамічно нагромаджує й ефективно використовує нові знання. Перспектива розбудови в Україні суспільства знань вимагає глибокого реформування освітньо-виховної сфери, що має здійснюватися на основі розумного поєднання кращого зарубіжного досвіду з національними традиціями. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного та культурного розвитку суспільства. Освітня політика є найважливішою складовою політики держави, інструментом підвищення темпів соціально-економічного та науково-технічного розвитку.

Проблеми освітньої галузі та шляхи їх вирішення

Слід констатувати, що вітчизняна система освіти не встигає реагувати на нові економічні потреби, працювати у випереджальному режимі, як це відбувається у розвинених країнах. Освіта відстає від тенденцій суспільного розвитку і не готує випускників до успішної діяльності на сучасних ринках праці.

Сьогодні якість освіти опинилася під загрозою через недостатню системність реформ і розбалансованість інфраструктури. Якість освітніх послуг знижується, а структура системи освіти залишається без змін. Освіта не адаптувалася до демографічних викликів, зокрема до значного зменшення кількості та зміни віку учнів і студентів. Система освіти у цілому ще не здійснила перехід до нового змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання, що відповідають потребам нової економіки і більш динамічного ринку праці. Розвиток автономії вищих навчальних закладів і зближення з ринком праці гальмується надмірною централізацією управління освітою. Професійно-технічна освіта значною мірою втратила свої позиції, а загальна середня освіта перебуває в критичному стані щодо переходу на профільне навчання у старшій школі та змін термінів навчання. Недостатня увага приділена формуванню системи безперервної освіти, навчання дорослих, що найбільшою мірою гальмує розбудову в Україні суспільства, що постійно навчається.

Незбалансованість мережі ВНЗ

Жодна країна світу не має такої мережі вищих навчальних закладів, як Україна. У 2010 році ця мережа ВНЗ I - IV рівнів акредитації налічувала 861 заклад, із них державної форми власності - 455, комунальної - 219, приватної - 187. Із 511 вищих навчальних закладів I - II рівнів акредитації - 228 державної форми власності, 204 - комунальної та 79 - приватної. З 350 вищих навчальних закладів III - IV рівнів акредитації 227 - державної форми власності, 15 - комунальної та 108 - приватної. Серед вищих навчальних закладів I - IV рівнів акредитації - 198 університетів, 58 академій, 110 інститутів, 231 коледж, 136 технікумів, 127 училищ та 1 консерваторія.

Наявна мережа не збалансована з наявними кадровими, дослідницькими, інформаційними, фінансовими, матеріально-технічними ресурсами. Кількість ліцензованих місць для прийому студентів (близько 700 тис.) перевищує чисельність випускників загальноосвітніх шкіл. Наразі у ситуації економічної та демографічної кризи є передумови для впорядкування мережі навчальних закладів.

Якість освітніх послуг

Жоден з численних українських ВНЗ не входить до 500 кращих університетів світу за провідними світовими рейтингами¹. Для порівняння: в Австралії з-поміж 39 університетів (з яких 37 є державними), що охоплюють 94 % студентів країни, 8 входять до 200 кращих університетів світу. Нова Зеландія має 8 університетів, з яких 3 входить до 200 кращих. За радянських часів провідні ВНЗ не брали участі у світових рейтингах, проте опосередковано визнавалися конкурентоспроможними у світі.

____________
¹ Academic Ranking of World Universities - 2010. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.arwu.org/ARWU2010.jsp; THE World University Rankings 2010 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.timeshighereducation.co.uk/world-university-rankings/2010-2011/top-200.html; QS World University Rankings Results 2010 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.topuniversities.com/university-rankings/world-university-rankings/2010/results

Необхідно запровадити систему загальнодержавного рейтингу загально-освітніх навчальних закладів за результатами стандартизованого оцінювання. Для цього потрібно підготувати законодавчу базу для створення незалежних агенцій оцінювання якості за прикладом розвинених країн.

Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України потрібно надалі вдосконалювати політику щодо проведення зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Необхідно законодавчо визначити результати стандартизованого тестування єдиним критерієм прийому до навчання у ВНЗ. Винятки для пільговиків, осіб з особливими потребами тощо можуть бути встановлені у чітко визначених кількостях (відсотках) і лише на загальнодержавному рівні. Потрібно започаткувати роботу із розроблення та реалізації концепції запровадження стандартизованого тестування на всіх освітніх рівнях.

Доступність освіти

В умовах фінансово-економічної кризи зростає загроза зниження фінансової спроможності здобуття освіти в осіб, які навчаються як за свої кошти, так і за кошти підприємств. ВНЗ та Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України потрібно переглянути систему оплати за навчання. Необхідно активніше запроваджувати банківське кредитування населення для освітніх потреб та кредитування ВНЗ. Останні можуть здійснювати навчання студента власним коштом, студент сплачуватиме до 50 % вартості навчання, а після працевлаштування повертатиме ВНЗ залишок суми. На часі перегляд усієї системи оподаткування, зокрема і в частині освітньої діяльності. Якщо підприємство сплачує за навчання своїх співробітників або за здійснення наукової розробки, то такі витрати мають виключатися з бази оподаткування. Підприємства необхідно стимулювати до забезпечення навчання та підвищення кваліфікації своїх фахівців.

Українське суспільство має перейти від режиму бюджетного утримання своєї системи освіти до режиму інвестування в неї. Інвесторами при цьому виступатимуть домогосподарства, бізнес і держава. Остання також має створити нормативно-правову базу та визначити відповідні правила.

Національна система кваліфікацій

Не відповідає сучасним вимогам Національна система кваліфікацій, переліків галузей, напрямів, спеціальностей освіти. Досі немає законодавчо встановлених стандартизованих освітніх рівнів. Відсутні стандартизовані галузі, напрями і спеціальності вищої освіти, що узгоджувалися б із Міжнародною стандартною класифікацією освіти, іншими відповідними світовими та європейськими нормами. У вирішенні цього питання Україна суттєво відстала від багатьох передових країн світу. Так, чинний перелік професій, за якими здійснюється навчання в ПТНЗ, нараховує понад 3000 найменувань, тоді як, наприклад, у Німеччині він не перевищує 300. Тому закономірно, що кваліфікації, яких набуває українська молодь, дедалі більше не влаштовують роботодавців і не отримують визнання за межами країни.

Відповідальним інститутам (Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, Національній академії педагогічних наук України, Українському центру оцінювання якості освіти та іншим за потребою) необхідно прискорити роботу з розроблення Національної рамки кваліфікацій. Виходячи з її критеріїв, визначити конкретні компетенції для різних освітніх рівнів (базова середня освіта, повна середня освіта, ступені вищої освіти), на які й орієнтуватися під час розроблення тестів.

Дослідно-інноваційна діяльність

За рівнем фінансування цієї невід'ємної університетської діяльності вітчизняна вища школа значно поступається реальній практиці розвинених країн. Зокрема, країни ЄС витрачають на дослідження і розробки 25 - 30 % від загальних асигнувань на утримання ВНЗ. Україна - трохи більше 3 %. На науку та дослідження в Україні виділяється 0,9 % ВВП, у країнах ОЕСР - 2 %, в Японії та США - близько 3 %, за Лісабонською стратегією - до 3 %. Для реалізації принципу "трикутника інноваційних знань" необхідним є поєднання освіти з наукою на договірній основі, зокрема прикріплення науково-дослідних інституцій (НДІ) Національної академії наук України до ВНЗ на підставі цивільно-правових угод. Доцільно в цьому сенсі спрямувати частку прибутків ВНЗ на фінансування наукового закладу, що закріплено за ним. Такий підхід дозволить студентам проходити практику в НДІ, а ВНЗ та НДІ зможуть якісно формувати спеціалізовані вчені ради. ВНЗ зможуть поєднати наукову роботу з навчальною.

Удосконалення та реформування законодавчої бази

Передумовою успішного вирішення зазначених проблем є оновлення чинної законодавчої бази у сфері освіти, що сформувалася на рубежі 1990 - 2000-х років. і вже не відповідає актуальним завданням розвитку українського суспільства як суспільства знань, а також доповнення її новими законодавчими актами, потреба в яких давно назріла. Необхідно розробити й невідкладно прийняти закони України "Про освіту дорослих", "Про національну систему кваліфікацій" та "Про професійне навчання та підтвердження кваліфікації працівників на виробництві".

При цьому має бути створена законодавча база для стимулювання приватних інвестицій в освіту, запровадження у цій сфері державно-приватного партнерства, диверсифікації джерел фінансування вищих і професійно-технічних навчальних закладів.

2.3.2. Наука як ресурс модернізаційної стратегії держави

У сучасних умовах для України особливо важливим є те, що наукові дослідження, нові знання і технологічні нововведення можуть служити джерелом економічного зростання в умовах браку чи відсутності додаткових вкладень праці та капіталу, а однакові за обсягом інвестиції дають набагато більший ефект в умовах сприятливого інноваційного та наукового середовища. В економіці XXI століття джерелом зростання продуктивності праці дедалі більше стають інновації у широкому сенсі - як оптимізація системи державного управління, виробничих процесів, так і безпосередня інтеграція у виробництво нових технологій, виробів, послуг.

Збереження та розвиток фундаментальної науки

Сьогодні українська наука спроможна виконувати дослідження та отримувати значущі на світовому рівні результати у низці передових галузей фундаментальної науки, зокрема у матеріалознавстві, математиці та теоретичній фізиці, оптиці та оптоелектроніці, аерокосмічних технологіях, радіофізиці міліметрового та субміліметрового діапазонів, інформатиці, імунобіотехнології, молекулярній діагностиці, розробленні новітніх лікарських засобів, а саме вітчизняних антибіотиків, кріобіології та кріомедицині, нейрофізіології.

Потенціал фундаментальних досліджень у повному наявному спектрі має бути збережений і повинен розвиватися. Вихід з кризи і відновлення вітчизняного виробництва дозволять поступово нарощувати державні витрати на фундаментальну науку. Проте вже зараз з метою збереження фундаментальної науки та її розвитку необхідно творчо використовувати всі можливості, зокрема зростання ролі міжнародного та міждержавного співробітництва у фундаментальних дослідженнях і можливостей для українських наукових установ брати в них участь.

Негативні тенденції та шляхи їх подолання

Модернізація країни можлива лише за умови розбудови сучасної єдиної науково-освітньої й інноваційної системи та забезпечення її випереджального розвитку. Безперечно, державні видатки на наукову сферу мають не тільки досягати закріпленого законодавчо мінімально прийнятного рівня в 1,7 % від ВВП, а й перевищувати цей показник. Проте загальний обсяг видатків на дослідження й розробки у ВВП (наукоємність ВВП) протягом 2000 - 2009 рр. в Україні зменшився з 1,16 % до 0,95 % (у тому числі з держбюджету 0,41 %)².

____________
² Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава: програма економічних реформ на 2010 - 2014 роки / Комітет з економічних реформ при Президентові України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.president.gov.ua/docs/Programa_ reform_FINAL_1.pdf

Ще одна важлива проблема вітчизняної науки полягає у наявності розриву між порівняно високим рівнем наукового, інженерно-технічного потенціалу та відповідних технологічних розробок і реальними потребами вітчизняної економіки в таких наукових результатах. Українська наука значною мірою перебуває на рівні вирішення інноваційних завдань, тоді як перед переважною частиною економіки стоять завдання модернізаційного характеру. Внаслідок цього значна частина результатів наукової діяльності залишається незатребуваною в Україні, а їх запровадження у сьогоднішнє вітчизняне виробництво є проблематичним. Це негативно позначається і на самій науці, і на недоотриманні суспільством благ, пов'язаних з реалізацією і розвитком наукового потенціалу.

В таких умовах перспективним шляхом збереження і нарощування наукового потенціалу є пріоритетний розвиток різноманітних форм міжнародного співробітництва, участь у двосторонній, багатосторонній, зокрема, загальноєвропейській, кооперації наукових досліджень та інженерно-технічних розробок. Ефективне вирішення цього завдання зробить українську науку потужним локомотивом позитивних змін в економіці, передусім у розвитку вітчизняної високотехнологічної промисловості, поліпшенні інвестиційного клімату, а також у сприянні прогресивним структурним перетворенням.

Складним економічним становищем і низкою інших причин зумовлюється наявність досі не подоланих негативних тенденцій у вітчизняній науці, що потребують першочергової уваги з боку держави, суспільства, професійної спільноти. У першу чергу, крім недостатності державного фінансування, це:

• недостатні кількісні показники та якість результатів роботи вітчизняних науковців у загальносвітовому контексті, що віддзеркалюється у низьких показниках цитування й інтегральних індексах стану розвитку вітчизняної науки; незважаючи на певні позитивні зрушення, зокрема ухвалення кількох нормативних документів Кабінету Міністрів, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Президії НАНУ, становище у цій сфері потребує кардинального поліпшення;

• наявність розриву між трьома головними складовими наукової системи - наукою академічною, галузевою і вузівською;

• недостатня інтеграція української науки на рівні установ та окремих колективів і науковців у світовий науковий процес;

• недостатній ступінь використання експортного потенціалу вітчизняної науково-освітньої галузі в інтересах усього суспільства і держави. З огляду на рівень розвитку вітчизняної науки і освіти, Україна має орієнтуватися на досягнення показника експорту технологій, результатів науково-технічних розробок та освітніх послуг, порівнянного з доходами від військово-технічного співробітництва (0,5 - 1 млрд дол. США на рік³).

____________
³ Для порівняння. Обсяг експорту освітніх послуг, безпосередньо пов'язаних з самою лише англійською мовою, приносить Великій Британії близько 2 млрд дол. США за рік. Загальний же обсяг експорту освітніх послуг Великої Британії перевищує 20 млрд дол. за рік. David Graddol, English Next. - London: British Council, 2006. - P. 4.

• продовження відпливу за кордон перспективних наукових кадрів.

Ці та інші негативні явища, притаманні сьогоденню української науки, великою мірою є пов'язаними з недосконалою системою управління науковою сферою, що не відповідає вимогам часу.

2010 року для поліпшення управління науковою сферою було зроблено важливий крок - замість Державного комітету інформатизації, Державного комітету з питань науково-технічного та інноваційного розвитку і Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації створено єдиний профільний центральний орган виконавчої влади - Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України. Воно має формувати та забезпечувати реалізацію державної політики у відповідних сферах, координувати діяльність даної галузі; удосконалювати мережу науково-дослідних (науково-технічних) установ; формувати пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності; забезпечувати інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір, зберігаючи національні інтереси.

Програмою економічних реформ України на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава" визначено стратегічні орієнтири розвитку науково-технічної та інноваційної сфер. Внесено зміни до Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки України", що враховують як глобальні тенденції науково-технічного прогресу, так і проривний потенціал провідних галузей вітчизняної науки. Завдяки прийняттю нового Податкового кодексу усунуто деякі перешкоди, що блокували інноваційні процеси.

Поза сумнівом, оптимізація державного управління науковою та інноваційною сферами сприятиме підвищенню їх ефективності. На часі - розроблення на основі світового досвіду програми масштабних інституційних та інфраструктурних реформ наукової системи в цілому.

Сьогодні перед науковою і освітньою спільнотою, організаціями громадянського суспільства, фахівцями профільних державних органів, передусім - Державним агентством з питань науки, інновацій та інформації України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту стоїть низка нагальних завдань:

• науково-дослідна та науково-освітня складова:

- докладний аудит реального стану наукових установ та здійснюваних ними досліджень з метою визначення найуспішніших і найперспективніших та поширення їхнього досвіду серед колег;

- зміцнення та модернізація матеріально-технічної бази науково-дослідних установ. Доцільно розробити і розпочати запровадження відповідної Державної цільової програми на 2012 - 2016 роки, а також передбачити звільнення від митних зборів імпортованого наукового обладнання, що не виробляється усередині країни;

- посилення активності наукових установ і відповідних державних органів у забезпеченні доступності результатів роботи українських науковців для міжнародної наукової спільноти;

- розширення участі України в реалізації Лісабонської стратегії зі створення європейського дослідницького простору, інтенсифікація міжнародної наукової співпраці; активізація оперативного моніторингу і залучення до вітчизняної наукової практики значущих світових результатів;

- радикальне підвищення рівня знань студентами, аспірантами, науковцями іноземних мов і навичок активної роботи з міжнародними базами наукової інформації; забезпечення з боку відповідних державних органів неухильного дотримання під час здійснення досліджень (у тому числі дисертаційних) принципу їхньої актуальності у загальносвітовому фаховому контексті;

- надання Національній та національним галузевим академіям права готувати не лише кандидатів і докторів наук, а й магістрів дослідницького профілю з розміщенням у наукових установах НАНУ та галузевих академій частини відповідного державного замовлення;

- започаткування робіт з оптимізації структури спеціальностей, що викладаються у ВНЗ, з метою посилення природничого та інженерно-технічного компонентів вищої освіти; продовжити роботу з оптимізації інституційної структури вищої освіти з метою посилення її зв'язку з наукою і виробництвом за рахунок суттєвої оптимізації наявної мережі ВНЗ та виділення провідних ВНЗ (5 - 10 % від сьогоднішньої загальної кількості), що ведуть активну наукову та інноваційну діяльність;

• інноваційна складова:

- активізувати залучення наукових колективів до науково-технічних розробок, необхідних у державному та приватному секторах, у тому числі спрямованих на реалізацію експортного потенціалу вітчизняної науки; запровадити пільговий режим діяльності вітчизняних і зарубіжних компаній, що вкладають кошти у наукові розробки в Україні; створити режим найбільшого податкового та адміністративного сприяння для підприємств (у тому числі середнього та малого бізнесу), що активно використовують у своїй діяльності розробки вітчизняних науковців, просувають їх на міжнародний ринок;

- посилити ступінь координації здійснюваних в Україні НДДКР, удосконалити її механізми. Зокрема, доцільним є введення до чинного законодавства положень, що закріплювали б за національними галузевими академіями наук функції з координування прикладних досліджень у відповідних наукових сферах;

- передбачити для наукових колективів можливість створення підприємств у спрощеному порядку для комерціалізації результатів наукової діяльності з урахуванням інтересів держави, відповідних наукових чи навчальних установ;

- розбудувати національну мережу високотехнологічних компаній, що здійснюють дослідження та дослідно-конструкторські розробки у низці пріоритетних галузей (зокрема у матеріалознавстві, сфері авіакосмічних технологій, інформатиці, біології, генетиці, сільському господарстві) на замовлення вітчизняних і зарубіжних організацій; забезпечувати захист інтересів Української держави та вітчизняної науки у сфері міжнародного патентного та авторського права.

З огляду на постійне зростання ролі науки у сучасному світі, а також на соціально-економічні тенденції, що мають місце в Україні, доцільним є розробка і запровадження в життя комплексної концепції розвитку наукової системи України, що дасть змогу уповні скористатися перевагами інтелектуального потенціалу в інтересах народу та Української держави. Вітчизняна наука може і має стати потужним джерелом і надійним ресурсом модернізаційної стратегії держави, що має на меті входження України до кола провідних держав світу, піднесення рівня добробуту українців, суттєвого розширення можливостей для реалізації прав і свобод кожного громадянина.

2.3.3. Інформаційна політика держави в глобалізованому світі

Незважаючи на об'єктивні проблеми, пов'язані з фінансово-економічною кризою, динаміка розвитку інформаційного суспільства в Україні протягом останніх років є стабільно позитивною, і це можна вважати сталою тенденцією, що має бути збережена та посилена в найближчому майбутньому. Зокрема, є всі підстави стверджувати, що в коротко- й середньостроковій перспективах на теренах нашої держави триватимуть процеси повномасштабної імплементації інтернет-сервісів та відповідних технологій, конвергенції традиційних і розвитку нових медіа-форматів на технологічній платформі інтернет. Триватиме диверсифікація аудиторії, формування нових моделей інформаційного споживання, соціальної та політичної активності тощо.

Станом на початок 2011 року майже третина громадян України є користувачами мережі інтернет - за підрахунками Міжнародного союзу електрозв'язку їх кількість становить близько 15 млн. Громадяни України дедалі активніше опановують нові форми комунікацій, зокрема "соціальні медіа": ними охоплено близько 7 - 8 млн наших співвітчизників, тобто в Україні стрімко формується масова інтернет-аудиторія та специфічне "мережеве" соціокультурне середовище, що за своїми основними параметрами буде подібним до таких у розвинених країнах. Україна серед перших розпочала і перехід на найновіші стандарти зв'язку (що було відзначено й на рівні ООН) - розбудовуються мережі мобільного зв'язку четвертого (4G) покоління. Реалізація програми "Відкритий світ" (розгортання інформаційно-комунікаційної 4G освітньої мережі національного рівня) в якості національного проекту створить принципово нові можливості для розвитку людського капіталу в Україні.

Україні вдалося зберегти значний науковий потенціал, зокрема в IT-сфері. Лише за офіційними даними, в Національній академії наук України в галузі досліджень і розробок (ДіР) в IT-сфері у цілому працює майже 1500 науковців, серед яких близько 200 докторів і понад 500 кандидатів наук. Можливості держави не завжди дозволяють забезпечити ефективну самореалізацію всім цим фахівцям, однак об'єктивна необхідність підвищувати наукомісткість виробництва, створювати нові інноваційні продукти вимагає створення виокремлених спеціалізованих структур, де найкращі та найталановитіші фахівці могли б реалізувати свої ідеї. Робота щодо створення комплексного Національного технополісу IT-спрямування має розпочатися вже в 2011 - 2012 роках.

У цілому нормативно-правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні відповідає сучасним вимогам. Водночас є низка нормативних документів, що мають бути прийняті вже найближчим часом. Це, зокрема, Стратегія розбудови інформаційного суспільства та низка законів, що мають забезпечити відповідний рівень відкритості суспільно-важливої інформації для громадян і наблизити Україну за цим показником до провідних держав світу.

У цьому контексті не можна не згадати про прийнятий 13 січня 2011 року Закон України "Про доступ до публічної інформації", що стане основною для створення в Україні ефективної системи електронного урядування та нових стандартів відкритості влади. Запровадження європейських норм відкритості є ще одним реальним кроком нашої держави у євроінтеграційному процесі.

Досвід провідних країн світу (й особливо на пострадянському просторі) свідчить, що ефективне запровадження сучасних ІКТ можливе лише за активної позиції керівників держави та реалізації відповідної політики всіма державними органами. Тому найближчим часом, поряд із затвердженням Стратегії розбудови інформаційного суспільства, має бути створено Національну раду з розвитку інформаційного суспільства в Україні при Президентові України під його головуванням та із входженням до її складу представників органів державної влади, що відповідають за інформатизацію, освітян, науковців, представників відповідних недержавних організацій і конструктивних політичних сил, бізнесу.

Принцип відкритості інформації означає, що основним джерелом інформації про діяльність держави має бути сама держава, на користь чого свідчить і світовий досвід. У США, наприклад, до 60 % інформації про діяльність держави продукується державними органами. Висвітлення діяльності Української держави через інтернет і традиційні ЗМІ має стати провідним напрямом державної інформаційної діяльності.

Забезпечення прав громадян у даній царині та побудова інформаційно розвиненого суспільства - один з основних пріоритетів влади.

Україна не може ігнорувати вже окреслену загальносвітову тенденцію розуміння доступу до мережі інтернет як одного з основних прав людини. Розширені інформаційні права уже закріплені або невдовзі будуть закріплені конституціями (законами) багатьох розвинених країн світу (Естонія, Фінляндія, Франція, Іспанія). У цьому напрямі рухається й Російська Федерація та деякі інші країни СНД. До кінця 2015 року Україна, з огляду на її економічні можливості, має також максимально близько підійти до формування такої позиції у вітчизняному законодавстві, що дозволила б констатувати, що за всіма показниками нормативно-правового й технологічного забезпечення Україна є модерним інформаційним суспільством. Основи цього процесу мають бути закладені вже в 2011 р.

Потребує активізації робота над Інформаційним кодексом, прийняття якого було передбачено ще в Законі України "Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 - 2015 роки". Для його прийняття потрібно: 1) визначити внутрішню структуру та ієрархію актів інформаційного законодавства України на рівні правової доктрини; 2) прийняти необхідні зміни і доповнення до законів України, що регулюють інформаційні відносини (щонайменше нової редакції базового Закону України "Про інформацію", що навіть з останніми змінами 2005 року багато в чому є застарілим); 3) інкорпорувати галузеве законодавство, тобто визначити відповідну сукупність нормативно-правових актів і розміщення її у Зводі законів України в якості окремого розділу - "Інформаційне законодавство". Такі кроки дозволять упорядкувати інформаційні відносини в Україні в рамках чіткої ієрархії законів і єдиної системи правових норм і понять.

Однією з нагальних проблем розбудови інформаційного суспільства в Україні є відсутність сталої системи індикаторів його розвитку та моніторингу ефективності запровадження його елементів у різноманітні сфери суспільної й державної діяльності. Щодо міжнародних індикаторів, то вони, на жаль, не завжди адекватно відображають реальний стан речей. Саме тому створення Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства (НСІРІС) нині є одним із найактуальніших питань.

Створення подібної системи зовсім не є тенденцією до самоізоляції України. Навпаки, маємо намір створювати окреслену Систему індикаторів інформаційного розвитку (як і розвитку у багатьох інших сферах нашої діяльності) у тісній співпраці з нашими європейськими партнерами, розглядаючи цю систему індикаторів як інструмент адаптації України до стандартів ЄС. Особливо це стосується сфери отримання та акумуляції статистичних даних.

Вимагає радикального оновлення весь комплекс вітчизняного законодавства, що регулює інформаційний обіг між сферами конфіденційності та публічності. Прийнятий у 1994 році Закон України "Про державну таємницю" вивів нашу колись тотально засекречену країну на принципово новий правовий рівень розвитку. Водночас негативною рисою цього та інших подібних законів є недооцінка питань, пов'язаних зі взаємодією сучасної Української держави з корпоративним сектором економіки з відповідними наслідками для внутрішньої та зовнішньої економічної співпраці. Україна потребує більш сучасних, європейських форматів нормативно-правового регулювання цієї чутливої проблеми. Перші кроки в цьому напрямі вже зроблено - з 1 січня 2011 року запрацював Закон України "Про персональні дані". Водночас має бути посилено кримінальну відповідальність за порушення законодавства в даній сфері. Загальносвітовою тенденцією є посилення кібершпигунства, а відповідно Україна має бути готова протидіяти зазначеній тенденції.

Відкритість "без меж", поза межами інтересів національної безпеки та інформаційного суверенітету може призводити до небезпечних тенденцій і негативних наслідків для українського суспільства. Найскладнішим тут є завдання гармонізації інформаційної безпеки особи, держави та суспільства.

Свобода слова належить до ключових цінностей нашої політики, але не можна допустити використання свободи слова для розпалювання соціальної ворожнечі та розбрату у суспільстві. На часі розпочати розмову про формування соціально відповідальної журналістики. Назріла необхідність запровадження в Україні таких механізмів і кодексів журналістської відповідальності, що протидіяли б розпалюванню соціальної ворожнечі й ненависті, запровадили б ефективні механізми громадського контролю за діяльністю мас-медіа.

У даному контексті йдеться також про забезпечення справжньої свободи слова й свободи діяльності засобів масової інформації та комунікації, плідних неконфронтаційних відносин влади з мас-медіа та започаткування діяльності в нашій країні справжніх суспільних медіа. Діалог у трикутнику "представники влади - представники мас-медіа - експертне співтовариство" уже розпочався Указом Президента щодо створення в Україні суспільного телебачення.

Очевидним стає дегуманізований характер вітчизняного медійного поля, що виявляється в засиллі агресії, яке щодня впливає на українських громадян (у тому числі наймолодших). Такий стан вітчизняного медіапростору створює сприятливі умови і для здійснення проти громадян і держави зовнішніх інформаційних впливів, що мають на меті сприяти деконсолідації суспільства, зниженню рівня довіри між громадянами та владою, створювати джерела напруженості. Відповідно держава має вжити додаткових обмежень у сфері протидії поширенню порнографії, матеріалів ксенофобського характеру, насильства в усіх проявах.

РОЗДІЛ III.
СТАНОВИЩЕ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ ТА СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Серед європейських країн Україна зазнала чи не найбільшого впливу від глобальної фінансово-економічної кризи. Сьогодні економіка нашої країни демонструє поступ, але відновлення відбувається недостатньо динамічно, і значною мірою за рахунок поліпшення кон'юнктури на традиційних експортних ринках України, структурні ж зрушення здійснюються надто повільно. Залишається невирішеним комплекс проблем, що створюють ризики відновлення кризових явищ.

Забезпечення стабільності соціального та економічного поступу у післякризовий період вимагає реалізації комплексної стратегії соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, системну модернізацію економіки країни. Тільки таким чином можна мінімізувати негативний вплив на Україну повторної економічної рецесії, яку прогнозують деякі світові агенції, забезпечити стійкість вітчизняної економіки до нових глобальних викликів, наблизити Україну до когорти країн, що динамічно розвиваються та енергійно долають кризові явища.

Забезпечення стійкого зростання економіки України у посткризовий період вимагає реалізації стратегії соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, системну модернізацію економіки країни. Головними завданнями державної політики на даному етапі є забезпечення реальної дієвості ринкових механізмів досягнення макроекономічної збалансованості на підґрунті поєднання зусиль держави та механізмів самоорганізації ринку, формування нової якості економічного зростання на основі раціоналізації використання національного потенціалу, формування нових конкурентних переваг у відповідь на конкурентні виклики посткризового світу.

3.1. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ У 2010 РОЦІ: ПОСТУП ПІСЛЯКРИЗОВОГО ОДУЖАННЯ

3.1.1. Відновлення економічного зростання та його складові

Реалізація антикризової політики уряду та покращення зовнішньої кон'юнктури дали змогу стабілізувати у 2010 р. загальну макроекономічну ситуацію в Україні. Після кризового падіння ВВП у 2009 р. економіка України продемонструвала відновлення економічного зростання, уповільнення інфляційних процесів, пожвавлення інвестиційної активності, покращення фінансового становища підприємств.

За 2010 р. ВВП України порівняно з попереднім роком зріс на 4,2 %. Стабільно позитивні показники приросту ВВП протягом минулого року дають підстави констатувати завершення економічної кризи в Україні та початок фази післякризового відновлення економіки.

Зростання виробництва валової доданої вартості у січні - вересні 2010 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року відбулося у переробній промисловості (на 13,4 %), виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води (на 10,1 %), добувній промисловості (на 3,4 %), транспорті (на 4,1 %), торгівлі (на 6,0 %). Разом з тим суттєве скорочення виробництва валової доданої вартості тривало в будівництві (на 10,2 %).

Через відновлення окремих галузей сфери матеріального виробництва відбувається деяке пожвавлення у сфері послуг, що належить до реального сектору. Зросли обсяги вантажообороту (на 6,4 %), надання послуг зв'язку, обороту роздрібної торгівлі (на 7,6 %).

Зважаючи на високий рівень відкритості економіки та міжнародну галузеву спеціалізацію промисловості, становище у зовнішньоторговельній сфері України стало головним чинником формування більшості позитивних тенденцій розвитку національної економіки у 2010 р.

Підтвердженням значного стимулюючого впливу зовнішнього чинника є динаміка експорту (у 2010 р. він збільшився на 29,6 % порівняно з 2009 р.), а також основних експортоорієнтованих галузей промисловості, темпи приросту яких були випереджаючими.

Відбулося різке зменшення темпів спаду в інвестиційній сфері. Валове нагромадження протягом перших двох кварталів 2010 р. стрімко зростало (32,0 та 51,1 % відповідно) на підґрунті позитивної динаміки фінансового становища підприємств (за 2010 р. порівняно з аналогічним періодом 2009 р. прибутки підприємств зросли на 7,0 %, а збитки зменшилися на 51,3 %; у промисловості загалом чистий прибуток сягнув 26,5 млрд грн, тоді як роком раніше було зафіксовано фінансові втрати на рівні 4,8 млрд грн). Проте валове нагромадження основного капіталу продовжувало знижуватися, хоча й незначними темпами. Позитивний внесок у зростання валового нагромадження забезпечили інвестиції у збільшення запасів матеріальних оборотних коштів. Це пояснюється необхідністю відновлення підприємствами вичерпаних за період економічної депресії складських запасів сировини та продукції. Проте водночас може розцінюватися і як ознака сповільнення зростання поточного попиту, що призвело до зростання запасів нереалізованої продукції.

У третьому кварталі 2010 р. становище змінилося: темпи приросту валового нагромадження зменшилися до 12 %, натомість суттєво зросла роль інвестування в основний капітал: уперше зафіксовано приріст валового нагромадження основного капіталу на 3,6 %, що виглядає як ознака завершення інвестиційної кризи, що тривала з останнього кварталу 2008 р.

Через стагнацію інвестиційних процесів посткризове відновлення зростання не супроводжується якісними змінами у структурі виробництва валової доданої вартості. Відтак підґрунтям цього відновлення не стали модернізація національної економіки та набуття нею сучасного рівня конкурентоспроможності. Фінансово-економічна криза різко прискорила темпи скорочення реального сектору економіки, особливо у сфері матеріального виробництва, частка якого за підсумками трьох кварталів 2010 р. становила 26,7 %. Між тим, як демонструє світовий досвід, саме країни, в економіці яких збереглася вища частка реального сектору, м'якше відреагували на сучасну фінансово-економічну кризу та швидше перейшли до динамічного посткризового зростання.

Накопичення запасів та зростаючий зовнішній попит стали протягом двох кварталів минулого року головним джерелом економічного зростання в Україні, забезпечивши у першому півріччі в середньому 9,8 в. п. приросту валової доданої вартості. Чинник споживчих витрат мав значно менший вплив на зростання ВВП, оскільки сформував лише 1,8 в. п. його приросту у першому півріччі року.

Починаючи із другого півріччя спостерігалося поступове відновлення внутрішнього попиту. Про це свідчать зростання кінцевих споживчих витрат у третьому кварталі на 7,0 %, зростання роздрібного товарообороту (на 7,6 % у 2010 р.). Відповідно відбулося збільшення внеску кінцевих споживчих витрат у загальний приріст ВВП за три квартали року - до 3,2 в. п. (внесок валового нагромадження зменшився при цьому до 4,5 в. п.).

Підґрунтям зростання внутрішнього споживчого попиту стало поступове пожвавлення динаміки доходів населення. За три квартали 2010 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року номінальні доходи населення зросли на 16,7 % і становили 752,7 млрд грн. Номінальні наявні доходи, що можуть бути використані населенням на придбання товарів та послуг, збільшилися на 19,2 %, а реальні наявні доходи громадян з урахуванням цінового чинника - на 9,1 % (за підсумками січня - вересня 2009 р. зменшилися на 8,8 %). Приріст номінальних доходів населення в січні - вересні 2010 р. був у 2,8 разу вищим за відповідний показник 2009 р., збільшившись із 38,1 млрд грн до 107,6 млрд грн. У результаті обсяги приросту витрат населення зросли понад утричі - з 24,0 млрд грн у січні - вересні 2009 р. до 80,1 млрд грн у 2010 р.

Водночас вплив активного зростання витрат на платоспроможний попит виявився дещо загальмованим. У структурі витрат населення протягом 2010 р. різко знизилася частка придбання товарів та послуг (з 83,0 % у першому кварталі до 76,0 % у другому). Натомість більша частка грошових коштів була спрямована населенням у фінансові активи, частка яких у витратах населення зросла з 6,6 % у першому кварталі до 12,4 % у другому, проте дещо знизилася в третьому - до 10,3 %.

Економічне пожвавлення супроводжувалося деяким зниження рівня тінізації економіки. За попередніми оцінками Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД)¹, рівень тінізації економіки в Україні у 2010 р. становив близько 33 % ВВП (37 % у 2009 р.). Скорочення масштабів тіньового сектору відбулося передусім завдяки поліпшенню макроекономічної ситуації та зниженню негативних очікувань суб'єктів господарювання. Разом з тим такий рівень тіньової економіки продовжує залишатися загрозою економічній безпеці країни. Він перешкоджає реформуванню економіки, призводить до втрати дієвості важелів грошово-кредитної, фіскальної та соціальної політики, погіршення інвестиційної привабливості країни, живить поширення корупційних процесів.

____________
¹ Розрахунок проведено за методикою, розробленою Міністерством економіки України.

Тіньовий капітал є суттєвим незадіяним інвестиційним ресурсом для економіки. Так, за підсумками 9 місяців 2010 р. обсяг ВВП, що залишався в тіні, склав майже 260 млрд грн, що у 2,7 разу більше за обсяг освоєних інвестицій в основний капітал за цей період.

3.1.2. Реальний сектор економіки у післякризовий період

Головним рушієм економічного зростання стала промисловість, що забезпечила понад половину (2,6 з 4,6 в. п.) приросту валової доданої вартості в економіці України у січні - вересні 2010 р. Зростання обсягів промислового виробництва торік становило 11,0 % після падіння за аналогічний період 2009 р. на 21,9 % (рис. 3.1).

 

Рис. 3.1. Динаміка промислового виробництва в Україні в 2008 - 2010 рр., %

Найвищої позитивної динаміки досягнуто в галузях, для яких чинник зовнішнього попиту є одним із провідних. Минулого року найбільше зростання відбулося у машинобудуванні (на 36,1 % проти показника 2009 р.), хімічній та нафтохімічній промисловості (на 22,5 %) та металургії (на 12,2 %). Вказані галузі забезпечили понад дві третини приросту промислового виробництва. Важливо, що позитивні показники в машинобудуванні були забезпечені за рахунок збільшення обсягів виробництва саме кінцевої продукції, а не напівфабрикатів або комплектуючих. Так, виробництво тракторів зросло у 3,3 разу, вантажних вагонів - у 3,1 разу, автобусів - в 1,8 разу, холодильного і морозильного устаткування - в 1,9 разу, вантажних автомобілів - у 1,9 разу. При цьому найбільшої динаміки виробництва досягнуто переважно в середньотехнологічних виробництвах. Зокрема, виробництво залізничного рухомого складу зросло на 135,5 %, машин та устаткування для сільського й лісового господарства - на 66,6 %, для добувної промисловості та будівництва - на 39,2 %.

Галузі, орієнтовані на внутрішній ринок, демонструють значно слабшу відновлювальну динаміку. Зростання виробництва у харчовій промисловості становило 3,2 %, целюлозно-паперовому виробництві - 2,8 %, легкій промисловості - 8,9 %, деревообробній - 9,6 %.

Зростання обсягів промислового виробництва протягом 2010 р. було зумовлене:

• сприятливою кон'юнктурою цін на міжнародних ринках на основні експортні товари українських виробників;

• відновленням зростання у країнах - основних торговельних партнерах (головним чином СНД), що дало змогу наростити обсяги виробництва продукції споживчого та інвестиційного призначення;

• поліпшенням фінансового стану вітчизняних підприємств-експортерів, що стимулювало підвищення попиту на продукцію проміжних виробництв і технологічне обладнання;

• підвищенням доходів населення, що дозволяло підтримувати активність споживчого попиту й досягти певної позитивної динаміки галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, - харчової і легкої промисловості.

Разом з тим сформувалася низка чинників, що обмежували розвиток промисловості й гальмували прояв зазначених рушіїв післякризового відновлення. З-поміж основних варто відзначити:

• повільний розвиток світової економіки внаслідок низької кредитної активності, слабкого споживчого попиту та поступового згортання програм державної підтримки;

• зростання цін на сировину на світових ринках, зокрема на сировину для металургійної промисловості в азійських країнах, що стимулювало її експорт з України та зумовлювало зростання виробничих витрат вітчизняних виробників металургійної продукції;

• скорочення обсягу врожаю у світі та в Україні, що призвело до зростання цін на продовольчі товари (зокрема пшеницю) і, відповідно, зростання собівартості у харчовій промисловості;

• стійка негативна динаміка будівництва, де дев'ять кварталів поспіль фіксувалося зменшення створення доданої вартості, що зумовило зменшення попиту на продукцію металургії, деревообробної промисловості та галузі будівельних матеріалів;

• зростання витрат підприємств у зв'язку із підвищенням видатків на заробітну плату² та цін і тарифів на транспортні перевезення, а також роздрібних тарифів на електроенергію для промисловості;

____________
² Мінімальну заробітну плату з 1 жовтня 2010 р. встановлено у розмірі 907 грн, з 1 грудня 2010 р. - 922 грн.

• підвищення цін на природний газ у серпні, а також закінчення дії тарифних преференцій для окремих підприємств хімічної та гірничо-металургійної галузі на електроенергію та залізничні перевезення у зв'язку із закінченням терміну дії відповідних заходів уряду;

• повільна динаміка відновлення кредитування домогосподарств: за 2010 р. залишок виданих їм кредитів зменшився на 31,7 млрд грн, до того ж спад спостерігається за середньо- та довгостроковим (понад 5 років) кредитуванням, залишок коштів за яким скоротився на 12,4 млрд грн (на 24,3 %) і 23,4 млрд грн (на 13,9 %) відповідно, тоді як обсяг короткострокових кредитів збільшився на 4 млрд грн;

• збереження схильності населення до заощаджень в умовах фінансової нестабільності, що призводить до відповідного зменшення витрат на поточне споживання. Понад чверть (25,6 %) приросту номінальних доходів населення у січні - вересні 2010 р. порівняно з аналогічним періодом попереднього року було спрямовано на заощадження.

Зростання промислового виробництва є відчутним лише порівняно із кризовим 2009 р., коли обсяги виробництва суттєво скоротилися. Станом на кінець 2010 р. лише одна галузь переробної промисловості - хімічна та нафтохімічна - перевищила докризовий рівень виробництва серпня 2008 р³. З червня по листопад 2010 р. перевищення докризового рівня виробництва було досягнуто і в харчовій промисловості, проте у грудні зафіксовано певний спад у цій галузі. Водночас рівень виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції становив 50,0 % від докризового рівня, продукції машинобудування - 85,9 %, коксу, продуктів нафтоперероблення - 90,0 %, металургійної промисловості - 91,0 %.

____________
³ Розраховано за попередніми даними

Зберігається домінування у структурі промисловості виробництва продукції з низькою доданою вартістю. Частка металургійної промисловості у загальних обсягах реалізованої промислової продукції у 2010 р. склала 21,3 %, виробництва та розподілення електроенергії, газу й води - 17,4 %, харчової промисловості - 16,7 %, добувної - 11,4 %. Промисловість України характеризується технологічною відсталістю та низькою інноваційною активністю суб'єктів господарювання, застарілою структурою її переробної частини, посиленням технологічної залежності від економічно розвинених країн світу.

Вітчизняній промисловості залишається притаманною значна затратність виробництва, що зумовлена переважно неефективною технологічною структурою виробництва, завеликою часткою енергоємних підприємств важкої та хімічної галузей. Рівень енергоємності ВВП в Україні як один з основних стримувальних чинників конкурентоспроможності її економіки й дотепер перевищує середні показники у СНД та майже утричі - економічно розвинених країн світу.

Зазначені проблеми погіршують перспективи динамічного післякризового відновлення української промисловості.

Відносно стійку динаміку демонструвало протягом першої половини 2010 р. сільське господарство. Валова додана вартість у цій галузі зросла на 6,1 % і 3,4 % у першому та другому кварталах. Погіршення природних умов у третьому кварталі 2010 р., обумовивши скорочення виробництва продукції рослинництва, призвело до падіння доданої вартості порівняно з третім кварталом 2009 р. на 3,3 %, а загального обсягу виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за 2010 р. - на 1 %. Найбільшого скорочення за підсумками 2010 р. зазнали виробництво зернових і зернобобових культур (14,8 %), картоплі (4,9 %) та овочів (2,6 %). Загальний спад у рослинництві склав 4,6 %.

Посилюється диспропорційність структури виробництва продукції рослинництва. Відбувається зростання виробництва технічних культур (цукрових буряків, насіння соняшнику), проте зменшується виробництво зернових і зернобобових культур, картоплі, овочів. Оскільки ці культури є основними для забезпечення населення продовольством, зменшення обсягів їх виробництва стало несприятливим чинником забезпечення продовольчої безпеки України.

У тваринництві в 2010 р. спостерігалося зростання виробництва на 4,5 %. Збільшення обсягів виробництва м'яса (реалізація худоби та птиці на забій у живій вазі) усіх видів становило 6,7 %, яєць - 6,6 %. Причому поголів'я свиней та птиці зросло на 6,1 % та 5,6 % відповідно. Водночас суттєвою проблемою у тваринництві залишається зниження поголів'я великої рогатої худоби (у т. ч. корів). Станом на 1 січня 2011 р. проти аналогічної дати попереднього року в усіх категоріях господарств поголів'я ВРХ скоротилося на 1,8 %, що поряд з іншими причинами обумовило скорочення виробництва молока за цей період на 3,1 %.

Зростання частки виробництва, що здійснюється сільськогосподарськими підприємствами, (у 2008 р. вона становила 39,9 %, а у 2010 р. - 44,9 %) позитивно впливає на конкурентоспроможність галузі, оскільки крупнотоварні виробники мають більше можливостей для розвитку, задоволення потреб внутрішнього ринку та просування продукції на зовнішні ринки порівняно з потенціалом дрібних господарств населення.

Низьким залишається рівень матеріально-технічного та фінансового забезпечення вітчизняних аграріїв. За даними НБУ, у грудні 2010 р. відсоткові ставки за кредитами для сільського господарства складали 14,9 %, тоді як середні в економіці України - 14,0 %. Через низький рівень оплати праці гострою проблемою для агросектору є брак кваліфікованих кадрів.

Відсутність цілісного прозорого ринку сільгосппродукції (насамперед зерна) призводить до циклічних цінових сплесків і непаритетного розподілу прибутків між сільськогосподарськими товаровиробниками та торговельними компаніями. Непрозорі "правила гри" на аграрному ринку зумовлюють можливість монопольних змов і спекулятивних дій з боку торговельних посередників, наслідком чого є зростання споживчих цін на продовольчі товари. Квотування експорту зернових в умовах зростання світових цін на продовольство певною мірою було дієвим для гальмування підвищення внутрішніх цін, проте призвело до втрати потенційно можливого ефекту від розширення можливостей збуту сільськогосподарської продукції на зовнішніх ринках.

У цілому розвиток сільськогосподарського виробництва у 2010 р. свідчить, що цей вид економічної діяльності не набув нових якісних стимулів для зростання. Його динаміка в умовах відсутності рішучих кроків з метою модернізації, структурного реформування та вирішення фінансових потреб виробників залежить майже виключно від природно-кліматичних чинників, що своєю чергою створює високі ризики для сільськогосподарських виробників.

Триває криза у будівельному секторі: зменшення обсягів будівельних робіт становило у 2010 р. 5,4 % (за 2009 р. зменшення становило 48,2 %).

З початку 2010 р. спостерігалася позитивна тенденція до поступового відновлення показників галузі переважно за рахунок збільшення державного фінансування розвитку інфраструктури. Так, капітальні видатки бюджету за 2010 р. збільшилися понад удвічі порівняно з 2009 р. і спрямовувалися в основному на роботи з підготовки до Євро-2012. Завдяки цьому було подолано відставання від графіка будівництва відповідних об'єктів. Обсяги робіт підприємств, що здійснюють будівництво доріг, аеродромів та спортивних споруд, зросли порівняно з 2009 р. на 12,4 %.

У 2010 р. в Україні введено в експлуатацію 9,3 млн м² загальної площі житла, що на 45,9 % більше, ніж за відповідний період 2009 р. Між тим, 67,1 % загального обсягу, або 6266,8 тис м², уведено в експлуатацію в одноквартирних будинках, тобто є результатом переважно індивідуального житлового будівництва. Частка коштів населення на будівництво власного житла становила 14,8 % усіх інвестицій в основний капітал (дані за 9 місяців). Проте, на думку експертів, значна частина цього показника відображає реєстрацію введення в експлуатацію будівель, зведених за попередні періоди.

На динаміку будівельної галузі негативно впливає зменшення обсягів промислового, сільськогосподарського, спеціального, лінійного та житлово-цивільного будівництва, пов'язане зі зниженням обсягу капітальних видатків бюджету, ускладненим доступом населення до довгострокових фінансових ресурсів, загальним низьким рівнем доходів населення, дефіцитом інвестиційних коштів підприємств. Гальмування кредитування українськими банками відчутно звузило фінансові можливості будівельних компаній, що традиційно досить активно використовують боргові ресурси для фінансування своєї діяльності. Загальною вадою організації будівництва в Україні є також високі трансакційні витрати, пов'язані із громіздкою системою отримання дозволів і погоджень.

Важливо зазначити, що, незважаючи на від'ємну динаміку у будівництві, у 2010 р. спостерігалися позитивні ознаки для перспективного розвитку галузі. Зокрема, у підвиді "підготовка будівельних ділянок" темп приросту обсягів виконаних будівельних робіт становив 5,0 %, що свідчить про "розморожування" нульових циклів для майбутнього будівництва.

Результати роботи підприємств транспортної сфери за 2010 р. свідчать про наявність ознак виходу галузі із кризового стану. Активізація виробничої діяльності внутрішньоорієнтованих галузей промислового комплексу та динамічний розвиток зовнішньої торгівлі забезпечили зростання попиту на послуги вантажного транспорту.

Найбільший внесок у зростання обсягу перевезення вантажів та вантажообороту, як і в попередні періоди, належав залізничному транспорту⁴, у структурі перевезення вантажів та вантажообороту якого понад 60 % посідає продукція підприємств із добування корисних копалин, металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів, хімічної та нафтохімічної промисловості.

____________
⁴ За підсумком 2010 р. у структурі перевезення вантажів на залізничний транспорт припадало 57,3 %, трубопровідний - 20,3 %.

За підсумками 2010 р. обсяг перевезення вантажів зріс на 8,5 %, вантажооборот - на 6,4 %. Зростання обсягів перевезень вантажів відбулося майже в усіх видах транспорту: залізничному - на 10,5 % (унаслідок пожвавлення в хімічній промисловості, металургії, видобувній промисловості, промисловості будівельних матеріалів), автомобільному - на 12,8 %, водному - на 13,0 % (зростання забезпечене переважно за рахунок перевезення експортних вантажів), авіаційному - на 2,6 %. Обсяг переробки вантажів у торговельних і рибних портах і на промислових причалах (морських і річкових) зменшився на 4,7 %, водночас переробка імпортних вантажів збільшилася на 36,0 %.

Повільне відновлення платоспроможності попиту на внутрішньому ринку зумовлює збереження негативної динаміки пасажирських перевезень. За 2010 р. послугами пасажирського транспорту скористалися 6,8 млрд пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 129,8 млрд пас./ км, що становить відповідно 94,0 % та 99,8 % від обсягів 2009 р.

Авіаційний транспорт був єдиним з усіх видів пасажирського транспорту, що впродовж усього 2010 р. демонстрував помітні позитивні результати діяльності. Відроджуються внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів, поступово поповнюється флот авіакомпаній, зокрема й за рахунок вітчизняних авіалайнерів. У 2010 р. обсяги перевезення пасажирів авіаційним транспортом зросли порівняно з 2009 р. на 19,2 %, пасажирообороту - на 21,6 % насамперед завдяки розвитку сектору міжнародних повітряних перевезень.

Негативний внесок у динаміку транспортної галузі належить перевезенню пасажирів автомобільним транспортом, що у структурі перевезення пасажирів здійснює 54,4 %, пасажирообороту - 40 %. Скорочення обсягів перевезень було зумовлене здебільшого зниженням платоспроможності населення, підвищенням тарифів на пасажирські перевезення, подорожчанням паливно-мастильних матеріалів тощо.

3.1.3. Інвестиційні процеси у післякризовій економіці

Про переважно екстенсивний тип післякризового відновлення свідчить збереження негативної динаміки інвестиційної діяльності. Загалом частка валового нагромадження основного капіталу у січні - вересні 2010 р. склала 16,3 % ВВП.

Інвестиції в основний капітал у січні - вересні 2010 р. скоротилися на 2,9 % порівняно з попереднім роком. Головним джерелом їх фінансування і досі залишаються власні кошти підприємств та організацій. Проте їх питома вага порівняно з 9 місяцями 2009 р. суттєво зменшилася і становила 57,4 %. За рахунок кредитів банків профінансовано 13,7 % інвестицій. Активізувалася роль держави як інвестора. Капітальні видатки за рахунок коштів державного бюджету в 2010 р. зросли в номінальному вимірі порівняно з відповідним періодом 2009 р. удвічі. У структурі фінансування інвестицій зросла частка коштів державного бюджету.

Характерною ознакою 2010 р. стало суттєве зростання частки інвестицій населення у будівництво власного житла, що виконали роль головного рушія пожвавлення інвестиційних процесів 2010 р.

Секторальна структура інвестицій в основний капітал характеризується їх незбалансованим розподілом, унаслідок чого надходження інвестиційних ресурсів відбувалося переважно в галузі з високим рівнем рентабельності та швидким оборотом капіталу, а також в експортоорієнтовані галузі. Основним об'єктом інвестиційної активності в економіці у січні - вересні 2010 р. стала сфера операцій з нерухомим майном, оренди, динаміка якої в цей період сягнула рівня 34,9 %, забезпечивши 5,5 в. п. приросту капіталовкладень. Стагнаційні тенденції обумовлені спадом інвестицій у переробній промисловості (на 13,1 %), виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води (19,0 %), торгівлі (27,5 %).

У будівництві хоча й досягнуто збільшення капіталовкладень на 2,5 %, проте для цієї найбільш постраждалої від кризових тенденцій галузі така динаміка об'єктивно є недостатньою і фактично свідчить про збереження кризових настроїв щодо її подальшого розвитку.

У промисловості найпомітніша активізація інвестиційних проектів відбулася в таких галузях, як легка, де обсяг інвестицій в основний капітал збільшився на 30,2 %, хімічна та нафтохімічна промисловість (87,3 %). При цьому тривав спад у капіталоємних галузях промисловості - виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції (на 36,4 %), металургійному виробництві (на 32,3 %), машинобудуванні (на 6,1 %).

Слід наголосити, що цим галузям була притаманна прискорена динаміка економічного зростання, яка відтак, не була спричинена технологічною модернізацією. Другий рік поспіль триває інвестиційна стагнація також і в харчовій промисловості.

Інвестування стримувалося наступними чинниками:

• сповільнення кредитування витрат на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості як приватному, так і корпоративному сектору: за січень - грудень 2010 р. залишок таких кредитів, наданих домашнім господарствам, скоротився на 17,0 %, а нефінансовим корпораціям - на 23,0 %;

• відсутність позитивних зрушень у динаміці інвестиційного кредитування: за 2010 р. залишки коштів за кредитами на інвестиційну діяльність (без урахування кредитів на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості), залученими нефінансовими корпораціями, збільшилися лише на 857,0 млн грн, тоді як навіть кризового 2009 р. цей приріст становив 4,5 млрд грн;

• недостатність власних коштів у підприємств для здійснення інвестування, навіть незважаючи на зростання фінансових результатів.

Показовим проявом структурних вад інвестування в економіку України є динаміка прямих іноземних інвестицій. Приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни з урахуванням його переоцінки, втрат, курсової різниці тощо за 2010 р. становив 4655,0 млн дол. США, що майже на 5 % перевищило аналогічний показник 2009 р. (рис. 3.2).

Приріст іноземного капіталу спостерігався головним чином у фінансовому секторі обсягом 2628,5 млн дол., у сферах торгівлі й ремонту - 447,9 млн дол. США та операцій з нерухомим майном, оренди, інжинірингу і надання послуг підприємцям - 485,6 млн дол. США.

У технологічні види діяльності залучено найменші обсяги іноземних інвестицій. Так, сумарний приріст прямих іноземних інвестицій у промисловість за підсумками 2010 р. склав 766,2 млн дол. США, що на 20 % менше за аналогічний показник 2009 р. Причому найпривабливішими для іноземних інвесторів галузями промисловості були металургія (50 % загального обсягу припливу прямих іноземних інвестицій у промисловість, або 383,3 млн дол. США), добувна промисловість (20,6 %, або 157,6 млн дол. США), хімічна та нафтохімічна промисловість (15 %, або 115,3 млн дол. США).

Такі показники свідчать про помітну втрату зацікавленості Україною іноземних інвесторів, орієнтованих на довгострокову перспективу, через несприятливість інвестиційного клімату в Україні.

 

Рис. 3.2. Прямі іноземні інвестиції в економіку України

Таким чином, економіка України у 2010 р. загалом почала зростати, але низка ознак свідчить про нестійкість і суперечливість процесів післякризового відновлення. Переважають тенденції екстенсивного відновлення основних рис докризової економічної моделі, якій були притаманні високий рівень відкритості національної економіки та вразливість щодо коливань кон'юнктури світової економіки.

Відновлення економічного зростання було забезпечене переважно за рахунок активізації експортної діяльності та збільшення нагромадження запасів матеріальних оборотних коштів, що разом надало 8,4 в. п. приросту валової доданої вартості у цей період.

Із другого півріччя активізувалося відновлення складових внутрішнього попиту, яке поки що не дало змоги подолати стагнації галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, негативної динаміки інвестицій в основний капітал. Це досі не дає підстав для висновку про остаточне завершення післякризової економічної депресії та перехід економіки України до фази економічного пожвавлення.

Забезпечення стабільності соціального та економічного поступу в післякризовий період вимагає реалізації стратегії соціально-економічних реформ, спрямованих на зміну економічних механізмів розвитку, досягнення стабільно високих темпів економічного зростання, системну модернізацію економіки країни, післякризове оновлення економіки.

3.2. МАКРОЕКОНОМІЧНА СТАБІЛЬНІСТЬ: ПРОБЛЕМИ ТА РИЗИКИ

3.2.1. Тенденції стабілізації у грошово-кредитній сфері

Динаміці економіки України у 2010 р. були притаманні послідовне подолання ризиків макроекономічної дестабілізації 2008 - 2009 рр. та встановлення відносної сталості основних показників грошово-фінансової стабільності.

Показовою ознакою монетарної стабілізації слід вважати гальмування інфляційних процесів. За даними Державної служби статистики, за 2010 р. приріст споживчих цін склав 9,1 %. Показника нижчого за 10 % вдалося досягти вперше після 2003 року. Це відбулося як унаслідок поміркованої грошово-кредитної політики НБУ, так і завдяки збереженню низького рівня внутрішнього попиту. Проте потужність немонетарних цінових чинників, пов'язаних з обмеженістю товарної пропозиції, проявами ринкового монополізму, високою витратністю виробництв, призвела до надмірних "цінових стрибків" у низці чутливих товарних груп. Зокрема отримання меншого врожаю в Україні стало головним чинником зростання цін на сільгоспсировину, що стимулювало підвищення внутрішніх споживчих цін у другій половині року. Так, ціна на хліб і хлібопродукти зросла на 16,5 %, молоко - 20,0 %, масло - 23,7 %, цукор - 20,3 %, картоплю - 46,4 %. Через підвищення в 1,5 разу тарифів на природний газ для населення на 13,8 % зросла вартість комунальних послуг.

Потужність немонетарних факторів та низька еластичність цін до чинників, що сприяють їх зниженню, призводить до збереження в Україні потенціалу відтворення двозначних темпів інфляції. Це погіршує умови для накопичення заощаджень і перерозподілу грошових ресурсів на цілі інвестицій, консервуючи дисбаланси економічної системи України.

Ознакою монетарної стабілізації стало відновлення довіри до національної грошової одиниці та банківського сектору, про що свідчить активізація процесів притоку коштів населення на депозити в умовах відносної курсової стабільності. Депозити населення зросли за рік (грудень 2009 р. - грудень 2010 р.) на 28,5 %, зокрема в національній валюті - на 41,4 %. Випереджаючими темпами зростали строкові депозити - гривневі вклади терміном понад рік зросли на 98,7 %.

НБУ сприяв стабілізації монетарної сфери, проводячи стриману грошово-кредитну політику. Завдяки активним заходам щодо зв'язування надлишкової ліквідності (за 2010 р. обсяг мобілізаційних операцій досяг 248,1 млрд грн, операцій рефінансування - лише 5,2 млрд грн; було здійснено ужорсточення вимог до формування обов'язкових резервів), проведенню валютних інтервенцій, ситуаційній підтримці з боку Міністерства фінансів за 2010 р. монетарна база виросла лише на 15,8 %. При цьому протягом 2010 р. НБУ знизив облікову ставку з 10,25 до 7,75 %, що зумовило зниження всього діапазону відсоткових ставок. Середньозважена ставка за операціями рефінансування у 2010 р. становила 10,4 % і була в 1,5 разу нижчою середньозваженої ставки за 2009 р. (16,7 %). Підвищенню рівня ліквідності банків сприяло і здійснення НБУ пролонгації раніше наданих банкам кредитів рефінансування на суму 61,1 млрд грн (з урахуванням погашення пролонгованих кредитів рефінансування).

Разом з тим в окремі періоди в економіці України спостерігалися структурні дисбаланси ліквідності, пов'язані з недосконалістю структури емісійного механізму, що гальмувало відновлення економічного зростання. За відсутності зростання монетизації⁵ на основі внутрішнього попиту на гроші та непрацюючої системи рефінансування комерційних банків кошти надходили в обіг переважно під операції викупу іноземної валюти, що створювало додаткові інфляційні ризики та спонукало НБУ до посилення заходів зв'язування.

____________
⁵ За 2010 р. монетизація знизилася з 55,0 до 40,1 %.

У складній ситуації вибору між ризиками зниження темпів зростання економіки, дестабілізації банківської системи, зростання інфляції та обмежень руху капіталу НБУ традиційно віддавав перевагу фінансовій стабільності шляхом викупу валюти та стерилізації грошової пропозиції за рахунок мобілізаційних операцій, коригування норм резервування та стимулювання банків до купівлі ОВДП.

У 2010 р. банківська система України продемонструвала ознаки виходу із кризового становища. Завдяки активним діям НБУ щодо оздоровлення проблемних банків їх число з тимчасовою адміністрацією зменшилося з 13 до 4. Після знаходження економікою нової точки рівноваги на початку 2010 р. у нову фазу розвитку банки увійшли з нарощеним капіталом, збереженою довірою населення й достатнім рівнем ліквідності. За 2010 р. регулятивний капітал банків зріс із 135,8 до 160,8 млрд грн.

Водночас вітчизняним банкам залишаються притаманними:

• значний рівень збитковості (хоча за позитивної динаміки доходів банків збитки зменшилися з 38,4 млрд грн у 2009 р. до 13,02 млрд грн у 2010 р.);

• зростаюча частка непрацюючих і прострочених активів (станом на 01.01.2011 р. останні зросли до 84,8 млрд грн, збільшившись протягом 2009 - 2010 рр. з 2,2 до 11,2 % кредитного портфеля, за 10 місяців 2010 р. розмір негативно класифікованих кредитних операцій (сумнівні та безнадійні) зріс на 15,9 %, до 134,8 млрд грн, що становить 15,2 % від загальної заборгованості за кредитними операціями);

• значна зовнішня заборгованість банків - за 9 місяців 2010 р. її обсяг зменшився незначним чином: з 30,8 до 27,9 млрд дол. США.

За умов уповільнення інфляції та загострення конкуренції за платоспроможних позичальників банки поступово пом'якшували свою кредитну політику. Протягом 2010 р. інтегральна ставка за кредитами у національній валюті зменшилася з 19,6 до 15,0 %, в іноземній валюті - з 10,2 до 10,6 %. Це сприяло деякому поліпшенню кредитування. Кумулятивний (з початку року) приріст залишків кредитних вкладень станом на листопад становив 1,4 %. Це відбулося виключно за рахунок збільшення залишків за кредитами, наданих юридичним особам у національній валюті, обсяг яких з початку року збільшився на 13,6 %. Водночас обсяги кредитів населенню з початку року зменшилися.

Приріст кредитів юридичним особам відбувався майже за всіма видами економічної діяльності, крім будівництва. Між тим не відбулося активізації інвестиційного кредитування: за 2010 р. частка кредитів, наданих на інвестиційні цілі, зменшилася на 2,1 в. п. Тому відновлення кредитування скоріше консервувало чинні дисбаланси структури економіки, ніж сприяло її виходу із кризи на основі модернізації та оновлення основного капіталу. Водночас обсяги накопичених банківських резервів сформували ресурсний потенціал, що потенційно може бути перерозподілений у реальний сектор економіки на цілі інвестування структурних зрушень і стимулювання економічного зростання.

Додатковим чинником фактичного виключення банківської системи з числа рушійних сил післякризової модернізації економіки України стала переорієнтація банків на купівлю державних цінних паперів, чому, зокрема, сприяли випуск та розміщення нового для ринку фінансового інструменту - ПДВ-облігацій. За 2009 - 2010 рр. портфель цінних паперів банків зріс із 4,4 до 8,8 % активів, частка кредитів зменшилася відповідно з 84,8 до 80,1 % активів. За 2010 р. Міністерство фінансів України розмістило ОВДП на загальну суму 68,7 млрд грн. Ринку ОВДП у 2010 р. належало 52 % в загальному обсязі торгів на організованому ринку цінних паперів України.

Протягом 2010 р. ситуація у валютній сфері України характеризувалася хиткою стабільністю. Хоча курс гривні не був жорстко зафіксованим, упродовж року він коливався у досить вузьких межах - 7,88 - 7,99 грн/дол. США, що забезпечувалося відносно стійкою профіцитністю платіжного балансу: незважаючи на від'ємне зовнішньоторговельне сальдо, профіцит за фінансовим та капітальним рахунками (завдяки реалізації єврооблігацій на суму 2 млрд дол. США) забезпечив на кінець року зведений позитивний показник у розмірі 5,1 млрд дол. США. Ураховуючи інфляційні показники, протягом 2010 р. реальний ефективний обмінний курс гривні зріс на 8,7 % відносно грудня 2009 р.

Для стабілізації курсу гривні НБУ здійснював валютні інтервенції та мобілізаційні операції, застосовував адміністративні заходи валютного регулювання. Зокрема, у 2010 р. було збережено жорстке регулювання інвестицій в іноземні активи українськими інвесторами та репатріації прибутків від інвестиційних операцій з України; заборонено кредитування в іноземній валюті, а з 1 жовтня 2010 р. було відновлено резервування на рівні 20 % під короткострокові кредити (до 183 днів) для стримування припливу спекулятивного капіталу.

Отже, ситуація, що склалася в монетарній сфері України у 2010 р., засвідчила збереження основних рис докризової моделі фінансової системи, основою якої були фінансові потоки від експортної діяльності та припливу іноземних інвестицій зі спекулятивною моделлю фінансового ринку, високими системними ризиками, підвищеною волатильністю фінансових показників за відсутності ринкових амортизаторів, спроможних послабити ймовірні шоки.

3.2.2. Становище у сфері державних фінансів

Стан державних фінансів у 2010 р. характеризувався призупиненням негативних тенденцій, притаманних кризовому періоду. Зростання ВВП, доходів населення та прибутків корпоративного сектору мало наслідком збільшення доходів Державного бюджету.

Загальна сума доходів бюджету за січень - грудень 2010 р. (з урахуванням власних надходжень бюджетних установ, субвенцій з місцевого бюджету та бюджетного відшкодування податку на додану вартість облігаціями внутрішньої державної позики) становила 240,3 млрд грн, що на 30,6 млрд грн або на 14,6 % більше, ніж у 2009 р. Водночас до загального фонду державного бюджету України надійшло 207,47 млрд грн, що на 50,92 млрд грн, або на 32,5 % більше, ніж попереднього року.

Щомісячна динаміка наповнення загального фонду (рис. 3.3) свідчить про те, що уряду вдалося подолати спад доходів бюджету. Щомісячні надходження до загального фонду протягом року перевищували відповідні показники 2009 р⁶.

____________
⁶ За винятком листопада 2009 р., коли до загального фонду держбюджету було зараховано кошти, що надійшли від Міжнародного валютного фонду в результаті розподілу спеціальних прав запозичень, у сумі 14 млрд грн.

 

Рис. 3.3. Щомісячні надходження до загального фонду державного бюджету, млрд грн

Збільшення надходжень відбулося завдяки відчутному зростанню обсягу мобілізованих податків. Їх надходження за підсумками року склало 170,5 млрд грн, що на 27,5 % більше за минулорічні. Зростання податкових надходжень було зумовлене не лише економічними чинниками, а й посиленням фіскального навантаження на економіку, передусім підвищенням ставок акцизних зборів, а також збільшенням нарахування штрафів за порушення податкового законодавства. Крім того, помітний внесок зроблено Держмитслужбою, що почала широко застосовувати непрямі методи визначення податкової бази. Уряд посилював фіскальний тиск через авансові податкові платежі та неповернення ПДВ.

Водночас протягом 2010 р. не вдалося зупинити тенденцію випереджаючого зростання видатків бюджету порівняно з доходами. За 2010 р. видатки зросли на 25,2 % (на 61,2 млрд грн).

За економічною класифікацією статей видатків найбільше зростання у 2010 р. зафіксоване за:

• видатками на виплату відсотків (доходу за зобов'язаннями) - на 68 %, до 16,6 млрд грн, що є результатом активного залучення боргових ресурсів в 2008 - 2010 рр.;

• видатками на оплату комунальних послуг та енергоносіїв - на 34,2 %, до 4,2 млрд грн, що пов'язано зі зростанням цін на енергоносії;

• видатками на виплату пенсій і допомог - на 33,3 %, до 6,6 млрд грн, що стало наслідком реалізації політики підвищення соціальних гарантій.

Завдяки випереджаючому зростанню капітальних видатків, що зросли понад удвічі (до 21,1 млрд грн), їх питома вага за підсумками січня - вересня склала 6,9 % від загального обсягу видатків бюджету порівняно з 4,3 % рік тому⁷.

____________
⁷ Для країн Центрально-Східної Європи цей показник складає близько 20 - 25 %. В Україні в 2004 році цей показник складав 18,9 %.

Попри зростання зобов'язань, захищені статті та пріоритетні видатки загального фонду Державного бюджету у 2010 р. були профінансовані у повному обсязі. Загалом рівень виконання річного плану, затвердженого Верховною Радою України на 2010 р., становив 98,6 % проти 88,4 % у 2009 р. Залишок коштів на Єдиному казначейському рахунку на 1 січня 2011 р. складав понад 24 млрд грн, що приблизно у 20 разів більше, ніж 1 січня 2010 р. Це практично зняло ризик невиконання урядом фінансових зобов'язань у поточному році.

В умовах зростання видатків у 2010 р. уряду все ж вдалося скоротити дефіцит бюджету порівняно з минулим роком, хоча й не так суттєво, як це планувалося на початку року. За підсумками року він склав 64,3 млрд грн, тобто 6,2 % прогнозованого ВВП.

Потреба фінансування бюджетного дефіциту спонукала до високої боргової активності уряду. Водночас завдяки збільшенню доходів бюджету та оптимізації видатків вдалося зменшити фактичні обсяги запозичень порівняно із планом, зменшивши таким чином вартість обслуговування держборгу для наступних періодів. Усього державних запозичень у 2010 р. було здійснено на суму 124,3 млрд грн, що майже на 10 млрд грн менше визначеного граничного показника.

Попри високе боргове навантаження на бюджет, погашення державного боргу та сплата відсотків по ньому як зовнішнім, так і внутрішнім кредиторам у 2010 р. здійснювалися вчасно. Витрати державного бюджету з погашення державного боргу за 2010 р. становили 26,7 млрд грн (зокрема погашення державного внутрішнього боргу - 19,7 млрд грн, погашення державного зовнішнього боргу - 7,0 млрд грн) та знаходилися в межах планового показника (26,9 млрд грн).

Основними каналами нарощування державного боргу стали розміщення облігацій внутрішньої позики, випуск ПДВ-облігацій, залучення кредитних ресурсів МВФ, Світового банку та ЄС, розміщення облігацій зовнішньої позики та отримання кредитів іноземних банків.

Станом на 31 грудня 2010 р. державний та гарантований державою борг України становив 432,2 млрд грн (54,3 млрд дол.), тобто майже 42 % прогнозованого ВВП. Порівняно з 2009 р. темпи приросту державного боргу в Україні помітно уповільнилися. Якщо у 2009 р. приріст частки державного боргу відносно ВВП склав 15 в. п. (з 20 до 35 % ВВП), то у 2010 р. - лише 7 в. п. Різноманітність джерел дозволила диверсифікувати ризики, пов'язані з концентрацією боргових зобов'язань України у межах одного суб'єкта ринку.

Водночас розмір державного боргу України вже упритул наближається до критичного значення (60 % ВВП), за яким подальше посилення боргового тиску на бюджет продукуватиме суттєві негативні макроекономічні тенденції. У разі повного виконання плану запозичень за новою угодою про надання кредиту МВФ, ухваленою в 2010 р., Україна посяде другу позицію серед боржників Фонду за показником співвідношення зовнішніх боргів до ВВП (після Ісландії) та за темпами зростання зовнішнього боргу (після Вірменії). За розрахунками МВФ, обслуговування боргу України перед МВФ за угодою 2010 р. у 2013 р. складатиме 3/4 від загального зовнішнього боргу, 8,7 % від доходів уряду, 3,6 % від ВВП та 7 % від експорту товарів та послуг. Така ситуація містить потенціал перманентного тиску на валютний ринок та формує ризики порушення макрофінансової стабільності у країні.

Таким чином, намагання відновити внутрішній попит за рахунок пом'якшення монетарної політики та нарощування державного боргу, з одного боку, дало змогу подолати основні кризові прояви у макроекономічній сфері та сприяли відновленню кредитної та ділової активності, однак з іншого - посилили суверенні й регуляторні ризики через зростаючу залежність фінансових інститутів від діяльності органів фіскальної та монетарної влади.

Грошово-фінансова стабілізація у 2010 р. дає підстави констатувати незначну ймовірність "другої хвилі" кризової дестабілізації фінансової сфери України. Проте переважання спонтанних чинників пожвавлення економіки, спрямовуючи її розвиток у напрямку відновлення традиційної експортоорієнтованої моделі, відтворює також високий рівень її залежності від коливань світової економічної кон'юнктури та передумови жорсткої "шокової" реакції у період наступної циклічної рецесії світової економіки.

Відтак, в Україні має бути сформований новітній механізм забезпечення грошово-фінансової стабільності в умовах відкритості економіки та глобалізації фінансових ризиків, органічно поєднаний із цілями підтримання високих темпів економічного зростання та якісної структурної перебудови.

3.3. УКРАЇНА У ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ: ОСОБЛИВОСТІ СПІВПРАЦІ

3.3.1. Динаміка зовнішньої торгівлі України

Зовнішня торгівля в Україні у 2010 р. розвивалася під впливом поширення ефекту членства України у СОТ, набутого 2008 р. Одним із головних довгострокових позитивних наслідків від приєднання України до СОТ стало створення економіко-правового середовища, що функціонує на основі прозорих норм і правил. Адаптуючи національне законодавство в економічній сфері й національну регуляторну систему до вимог СОТ, Україна поступово відійшла від характерних для економіки перехідного періоду схем галузевого субсидування, пільгового оподаткування, що деформували конкурентне середовище та конкурентоспроможність українських підприємств, ускладнювали їх адаптацію до конкуренції на світових ринках. Це мало сприяти поліпшенню підприємницького клімату в країні та її інвестиційної привабливості. Беззаперечним досягненням вступу до СОТ є й те, що Україна отримала можливість застосовувати принципи й механізми СОТ для подальшого розвитку зовнішньої торгівлі та збільшення товарообігу з країнами - основними партнерами.

Позитивними чинниками після вступу України до СОТ стали припинення квотування експорту української металопродукції на ринок ЄС та активізація переговорів з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі в рамках Угоди про асоціацію.

2010 р. можна назвати також періодом позитивного перегляду на прагматичному підґрунті позиції України щодо СНД (про це свідчить активніше залучення України до механізмів, утворених у межах цієї організації) та інших регіональних структур, у яких бере участь Російська Федерація. Водночас, продовжуючи рух у напрямі євроінтеграції, Україна 24 вересня 2010 р. приєдналася до Договору про енергетичне співтовариство, а наприкінці листопада 2010 р. візовий діалог між Україною та ЄС закінчився ухваленням Плану дій щодо надання Україні безвізового режиму в перспективі. Важливу роль відіграє також підписання у червні 2010 р. Угоди про вільну торгівлю з країнами - членами Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворюють разом із країнами - членами ЄС єдиний європейський економічний простір. Ведуться консультації щодо укладення угод про вільну торгівлю з Канадою, Сінгапуром і Туреччиною.

Однак глобальні кризові тенденції 2008 - 2009 рр. майже нівелювали можливість скористатися перевагами міжнародної економічної інтеграції України. Членство у СОТ не змогло попередити обвальне скорочення експорту України в період глобальної кризи - значно більшого за розміри падіння світової економіки в цілому. Водночас, за винятком кризового 2009 р., набуття членства закономірно супроводжувалося випереджаючим зростанням імпорту порівняно з експортом. Це обумовило різке наростання негативного сальдо балансу зовнішньої торгівлі товарами у 2008 р. до 18,6 млрд дол. США та відновлення цієї негативної тенденції у 2010 р. (негативне сальдо склало 9,3 млрд дол. США після тимчасового поліпшення до 5,7 млрд дол. США у 2009 р.) Перші ознаки "одужання" світової економіки, зростання цін на металопродукцію та сировинні ресурси сприяли збільшенню вартісних обсягів товарного експорту України, що став провідним рушієм позитивної економічної динаміки у промисловості. За даними Державної служби статистики, обсяг експорту товарів у 2010 р. становив 51,4 млрд дол. США, що на 29,6 % вище за показник відповідного періоду попереднього року.

Пожвавленню експортної діяльності вітчизняних підприємств сприяли:

• зростання попиту на ринках країн - основних торговельних партнерів;

• зростання промислового виробництва та інвестиційної діяльності у країнах СНД та окремих азійських країнах, що підтримувало попит на інвестиційні товари - продукцію українського машинобудування та сировинні товари вітчизняного виробництва;

• зняття торговельних обмежень і спрощення процедур імпорту в окремих країнах - торговельних партнерах. Зокрема, суттєвою тенденцією 2010 р. стало зміцнення позиції України як провідного експортера на світовому ринку соняшникової олії (цьому сприяло спрощення з початку 2010 р. процедур імпорту соняшникової олії з України до ЄС). У 2010 р. частка України у світовому експорті цього виду продукції сягнула близько 60 %;

• продовження реалізації окремими країнами технологічних модернізаційних проектів: зростання експорту транспортного обладнання у 2010 р. відбулося значною мірою за рахунок нарощування поставок до Російської Федерації, де реалізується стратегія розвитку залізничного транспорту до 2030 р.;

• зростання світових цін на сільськогосподарську (зокрема, внаслідок погіршення природно-кліматичних умов в основних конкурентів) та промислову сировину. Так, за даними МВФ, світові ціни на пшеницю за період із грудня 2009 р. по грудень 2010 р. зросли на 48,8 %, олію - на 29,4 %, залізну руду - на 80,2 %.

Під впливом зазначених чинників протягом 2010 р. порівняно з 2009 р. зафіксовано стрімке зростання обсягів експорту транспортних засобів та шляхового обладнання, що збільшилися вдвічі, мінеральних продуктів - 72,6 % (рис. 3.4), що забезпечило 4,2 в. п. і 7,1 в. п. приросту товарного експорту відповідно.

 

Рис. 3.4. Динаміка експорту товарів з України у 2009 - 2010 рр., %

Високу динаміку зафіксовано також і в традиційних для вітчизняного експорту товарних групах. Обсяги експорту недорогоцінних металів та виробів з них зросли на 35,2 %, продукції хімічної промисловості - на 35,3 %. Ці галузі сформували 11,4 в. п. і 2,7 в. п. приросту експорту в 2010 р.

Водночас тривало скорочення експорту сільськогосподарської продукції, який за 2010 р. зменшився порівняно з 2009 р. на 0,8 %, що сталося значною мірою через зменшення обсягів експорту зернових культур (переважно пшениці) на 30,6 %. Це пов'язано як із помірними показниками врожайності, так і з запровадженням Україною на цій основі зовнішньоторговельних обмежень.

Водночас потенційні можливості зростання експорту з України гальмувала низка чинників як внутрішнього, так і зовнішнього походження:

• підвищення рівня цін на енергетичний імпорт, насамперед на імпортований природний газ, а також нафту в результаті зростання світового попиту та підвищення Російською Федерацією експортного мита, що збільшило витрати експортерів енергоємної продукції;

• погіршення ситуації на світових товарних ринках, що виявилося у зниженні в середині року цін на чорні метали;

• конкурентна девальвація національних валют у низці країн світу, що в умовах недостатньої динаміки окремих складових світового попиту призводила до втрати цінової конкурентоспроможності вітчизняної продукції на міжнародних ринках;

• переважання ревальваційних тенденцій на вітчизняному валютному ринку (зростання реального ефективного курсу гривні протягом 2010 р. склало близько 9 %);

• запровадження протекціоністських торговельних заходів: у 2010 р. щодо продукції, виробленої в Україні, було порушено три антидемпінгові розслідування (Індонезією, Республікою Білорусь та Індією) та три спеціальних розслідування (Казахстаном, Російською Федерацією та Молдовою);

• згортання програм стимулюючих заходів та реалізація програм фінансової консолідації в низці країн, зокрема країнах ЄС, що зумовлювало стримування попиту на світовому ринку продукції споживчого та інвестиційного спрямування;

• обмежуючі заходи держави щодо експорту зерна;

• обмежена пропускна спроможність вітчизняної транспортної та прикордонної інфраструктури, що зумовило підвищення витрат експортних виробництв і втрати внаслідок неможливості швидкого використання позитивної динаміки зовнішнього попиту.

Підтвердженням переважання зовнішнього чинника економічного відновлення в Україні є те, що в більшості галузей експорт зростав швидше за внутрішнє споживання аналогічної продукції. Наслідком стало збільшення частки експорту в реалізованій продукції промисловості до 39,3 % у 2010 р. порівняно з 37,6 % за підсумками попереднього року. При цьому в продукції переробної промисловості частка експорту склала 50,3 %, хімічній та нафтохімічній промисловості - 59,0 %, металургії - 72,6 %, машинобудуванні - 72,3 %⁸.

____________
⁸ Розрахунки НІСД.

Відповідно відбулося й скорочення частки у внутрішньому споживанні продукції, створеної вітчизняними виробниками. При цьому, якщо сировинні й низькотехнологічні галузі зазнали найменших втрат внутрішнього ринку, в основній інноваційно орієнтованій галузі промисловості - машинобудуванні - скорочення присутності на внутрішньому ринку було відчутнішим. Її частка у внутрішньому споживанні зменшилася на 4,9 в. п. Скорочення присутності вітчизняних товарів на внутрішньому ринку в машинобудуванні спричинене витісненням іноземними виробниками продукції вітчизняних підприємств у виробництві електричного та електронного устаткування (на 10,2 в. п.).

Пожвавлення промислового виробництва, що потребувало додаткових надходжень сировини та матеріалів, і сповільнення спадної динаміки інвестиційної діяльності сформували зростання попиту на іноземну продукцію споживчого та інвестиційного характеру. Загалом після минулорічного скорочення імпорту до України на 46,9 %, товарний імпорт в 2010 р. склав, за даними Державної служби статистики, 60,7 млрд дол. США, що на 33,7 % вище за його обсяги у 2009 р.

Найбільшу динаміку зафіксовано в торгівлі транспортними засобами та шляховим обладнанням, імпорт яких зріс на 69,3 %, що обумовлено відновленням попиту з боку населення на легкові автомобілі, а також зростанням обсягів ввезення обладнання для транспортної сфери та промисловості й сільського господарства (тракторів, частин до залізничних локомотивів, моторних транспортних засобів для перевезення вантажів).

Збільшення імпорту решти товарних груп у межах 25 - 40 %, (рис. 3.5) засвідчило тенденції витіснення вітчизняної продукції з внутрішнього ринку, зокрема в хімічній промисловості, металургії, машинобудуванні.

 

Рис. 3.5. Динаміка імпорту товарів в Україну в 2009 - 2010 рр., %

Загальносвітове зростання обсягів торгівлі, що, за прогнозами СОТ, у 2010 р. порівняно з попереднім роком повинно скласти 13,5 %, вплинуло на розширення географії зовнішньоторговельних операцій України. Найбільші товарні експортні поставки здійснювалися до Російської Федерації - 26,1 % від загального обсягу експорту товарів, Туреччини - 5,9 %, Італії - 4,7 %, Білорусі - 3,7 %, Польщі - 3,5 %, Німеччини - 2,9 %. Відновлення експортних операцій України відбулося й у східному, й у західному напрямках: експорт до країн СНД збільшився на 39,1 %, Європи - на 34,8 %. Натомість азійський напрям, що значно менше скоротився у 2009 р., був суттєво слабшим: експорт до країн Азії збільшився лише на 13,1 %. У географічній структурі імпорту до України протягом 2010 р. не відбулося суттєвих змін. Імпорт із країн СНД становив 44,0 % від загального обсягу імпорту товарів, Європи - 32,9 % (у т. ч. з країн Європейського Союзу - 25,4 %), Азії - 16,5 %. У загальному обсязі імпорту товарів найбільші поставки здійснювалися з Російської Федерації - 36,5 %, Китаю - 7,7 %, Німеччини - 7,6 %, Польщі - 4,6 %, Білорусі - 4,2 %.

Основним товаром, що імпортується до України, залишається природний газ, частка якого в 2010 р. становила 15,5 % від загального обсягу товарного імпорту до України у вартісному вираженні. Практично монопольне становище Російської Федерації у сфері постачання природного газу до України обумовлює провідне місце цієї країни серед країн-імпортерів.

Важливою тенденцією 2010 р. стала диверсифікація джерел постачання сирої нафти до України. Якщо протягом періоду 2005 - 2009 рр. частка Російської Федерації в імпорті цього виду продукції складала від 92 до 100 %⁹, то 2010 р. ця частка скоротилася до 75,9 %. Значною мірою це відбулося через виконання контракту між Державною нафтовою компанією Азербайджану та компанією "Укртатнафта" щодо постачання 3 млн т каспійської нафти.

____________
⁹ За даними Державної митної служби.

Підвищення попиту на побутові товари внаслідок підвищення купівельної спроможності громадян та відновлення короткострокового кредитування сприяло зростанню імпорту товарів із Китаю на 71,9 %.

За даними Державної служби статистики, протягом 2010 р. обсяг експорту послуг становив 11,6 млрд дол. США, що на 21,2 % вище показника 2009 року. Як і в попередні роки, сальдо зовнішньої торгівлі послугами залишалося позитивним і становило 6,2 млрд дол. США, що на 1,8 млрд дол. США більше, ніж у 2009 р.

Найбільшу питому вагу у загальному обсязі українського експорту послуг становили транспортні (67,1 %), різні ділові, професійні та технічні (12,7 %) послуги. Зростання експорту транспортних послуг на 23,8 % значною мірою відбулося через збільшення споживання у країнах ЄС нафти та газу з Російської Федерації, що привело до більшого завантаження вітчизняних магістральних нафтопроводів і газопроводів. Зростання експорту трубопровідних послуг у 2010 р. на 43,0 % порівняно з 2009 р. склало 59,3 % від загального зростання експорту послуг з України за вказаний період.

Імпорт послуг до України в 2010 р. збільшився порівняно з 2009 р. на 5,2 %. Відбулося зменшення фінансових (на 17,8 %) та різних ділових, професійних і технічних послуг (на 44,5 %). Натомість збільшилися обсяги отриманих транспортних (14,9 %) і державних послуг (на 33,6 %). Основним імпортером послуг протягом 2010 р. був Європейський Союз, на який припадало понад 26,8 % сумарного імпорту послуг до України.

3.3.2. Україна у світових фінансових потоках

Світова фінансова криза продемонструвала підвищену чутливість фінансової системи України до перебігу подій на світових ринках, що спричинило глибоку девальвацію національної валюти та нарощування ризиків банківської кризи у 2008 - 2009 рр. У кризовий період внаслідок дестабілізації вітчизняних фінансів спостерігалася стагнація у динаміці міжнародної фінансової співпраці українських суб'єктів економіки.

Між тим, в умовах дефіцитного стану поточного рахунку платіжного балансу країни приплив зовнішніх фінансових ресурсів став важливим чинником національної фінансової стабілізації.

Після завершення виборів Президента та формування уряду в Україні склалися умови для відновлення співпраці з МВФ та іншими фінансовими установами, припиненої через неспроможність попереднього уряду виконувати узгоджену програму. У липні 2010 р. узгоджений з МВФ Меморандум про економічну та фінансову політику засвідчив наміри української влади здійснити низку важливих інституційних перетворень, у тому числі у сфері оподаткування та політики щодо видатків, адміністративну реформу, реформу пенсійної системи, реформу енергетичного сектору, а також запровадження заходів задля посилення незалежності центрального банку та оздоровлення банківської системи. Програма співробітництва України та МВФ передбачала виділення Україні кредиту на суму 15,15 млрд дол. США терміном на 2,5 року під ставку 3,5 % річних. Протягом 2010 р. було отримано два транші кредиту на загальну суму 2,4 млрд дол. США.

Відтак у 2010 р. банківський сектор поступово зменшував свою залежність від зовнішніх ресурсів, тоді як сектор державного управління та сектор небанківських суб'єктів господарювання істотно збільшували її - відповідно, на 5,8 млрд та 4,2 млрд дол. США. При цьому випереджаючими темпами зростали короткострокові запозичення. Переважання короткострокових ресурсів у борговому портфелі України формує фінансову вразливість національних ринків до зовнішніх чинників. У структурі валового зовнішнього боргу зобов'язання державного сектору становлять 32,5 млрд дол. США, або 31 %, короткострокові зобов'язання - 42,1 млрд дол. США, або 40,3 %.

Зовнішні запозичення, як і в передкризовий період, стали головним чинником зростання профіциту фінансового рахунку. При цьому зовнішні кредитні потоки мають переважно споживчий, а не інвестиційний характер використання, що стосується і державних, і приватних запозичень. Зовнішні кредитні кошти інвестиційної спрямованості орієнтовані переважно на фінансування суб'єктів економіки з іноземним капіталом.

Поряд із цим нерезидентами у січні - вересні 2010 р. вивезено доходів, отриманих від інвестицій в економіку України, обсягом 4,3 млрд дол. США, банківською системою в рахунок погашення іноземних кредитів було сплачено 2,2 млрд дол. США. Прихований відплив фінансових ресурсів з України склав 3,4 млрд дол. США. Основним каналом їх прихованого вивезення є заниження цін та обсягів експортної продукції, за рахунок чого у січні - вересні 2010 р. з країни було вивезено 2,7 млрд дол. США.

Отже, високий рівень відкритості української економіки та значна роль експорту в забезпеченні економічної динаміки обумовлюють необхідність створення сприятливих умов для подальшого зростання експорту на основі поліпшення його товарної структури. Зважаючи на те, що переважна частка зовнішньої торгівлі України припадає на торгівлю з міждержавними групами, що здійснюють узгоджену економічну політику своїх членів щодо торгівлі з іншими країнами, єдиним можливим шляхом подальшого розвитку зовнішньоторговельних відносин України є створення належних умов співпраці передусім з такими інтеграційними об'єднаннями.

3.4. ДИНАМІКА СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ, РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ ТА ВИКЛИКИ ДЛЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Кризові процеси 2008 - 2009 рр. мали істотний негативний вплив на якість життя та стан людського потенціалу української нації. Досягнуте у 2010 р. поліпшення макроекономічних показників і досі не забезпечило відчутного покращення ситуації у соціальній сфері, специфічні дисбаланси якої були вкрай загострені у кризовий період.

3.4.1. Становище на ринку праці та доходи працюючого населення

Низька ефективність структурних змін в економіці України, значні коливання обсягів виробництва у кризовий та післякризовий періоди закономірно позначилися на становищі національного ринку праці. Відновлення економічного зростання сприяло поліпшенню ситуації, проте це поліпшення мало кількісний, а не якісний характер.

Хоча загальний обсяг пропозиції робочої сили на вітчизняному ринку праці упродовж останніх 10 років залишається стабільним (22,2 - 22,4 млн осіб), фінансово-економічна криза спричинила зростання безробіття, скорочення кількості робочих місць і погіршення їх якості.

У 2009 р. кількість безробітних за методологією МОП зросла більше, ніж на півмільйона, рівень безробіття серед населення працездатного віку сягнув 9,6 % (у 2007 - 2008 рр. - 6,9 %). Чисельність зайнятого населення скоротилася на 780,8 тис. осіб, причому кількість найманих працівників підприємств, які становлять основний контингент платників внесків до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування, зменшилася на 1 млн осіб. Наймасштабніші скорочення відбулися на підприємствах тих видів діяльності, що найбільшою мірою постраждали від кризи: у будівництві кількість найманих працівників скоротилася майже на чверть, у промисловості, фінансовій діяльності, сфері комунальних та індивідуальних послуг - на 11 - 12 %. Відсутність цілеспрямованих структурних реформ в економіці України обумовила негативні зрушення у структурі зайнятого населення, подальше поширення малопродуктивних і нестандартних форм зайнятості. Майже чверть зайнятого населення виконує найпростішу роботу, що не потребує жодної кваліфікації. Кожен п'ятий, а в сільській місцевості майже половина зайнятих, працює в неформальному секторі. Із 20,2 млн загальної кількості зайнятих регулярно сплачують внески на соціальне страхування лише 14,4 млн осіб, що є однією з причин хронічного дефіциту Пенсійного фонду та скрутного становища інших фондів.

Макроекономічна стабілізація створила передумови для збільшення попиту на робочу силу та поступового покращення ситуації на ринку праці. За попередніми оцінками, кількість безробітних за методологією МОП у 2010 р. скоротилася на 200 тис. осіб, рівень безробіття серед населення працездатного віку - до 9 %. Упродовж 2010 р. кількість працівників підприємств, що з економічних причин працювали неповний робочий час, вдалося зменшити майже вдвічі, майже ліквідовано явище відпусток без збереження заробітної плати (у грудні 2010 р. у них перебували 56,3 тис. осіб, або 0,5 % загальної кількості штатних працівників).

Типовим для вітчизняного ринку праці стало поширення тіньової зайнятості. Дозволяючи збільшити фактичну зайнятість через мінімізацію витрат роботодавця на утримання робочого місця, цей механізм водночас спричинює низький рівень соціальної захищеності працівників. За розрахунками НІСД, частка особистих доходів громадян, на які не сплачуються страхові внески, склала близько 35 % від їх загального обсягу.

Стійка динаміка скорочення чисельності населення працездатного віку при збільшенні частки населення непрацездатного віку свідчить про зміни вікової структури зайнятості. На сьогодні кожний сьомий працюючий громадянин України досяг пенсійного віку. Рівень зайнятості зростає переважно за рахунок збільшення зайнятості у сільській місцевості, серед осіб у віці 60 - 70 років (рівень зайнятості цієї групи зріс протягом 2004 - 2010 рр. з 25,3 % до 40,1 %, тоді як рівень зайнятості населення працездатного віку лише на 2,7 %).

Структурні диспропорції попиту та пропозиції на ринку праці зумовлюють деформації в галузевій структурі та професійно-кваліфікаційному складі робочої сили. Розподіл трудових ресурсів характеризується концентрацією попиту та пропозиції у східних областях країни, де чисельність населення, зайнятого в економіці, складає понад третину від загальної чисельності зайнятого населення в країні. Проте суттєвий міграційний приріст має лише м. Київ, а більшості регіонів, за винятком Криму, Івано-Франківської, Черкаської, Чернівецької та Київської областей, властивий відплив працездатного населення.

За підсумками 2010 року існують значні диспропорції у попиті на робочу силу. Так, незадоволений попит має місце у м. Києві, Дніпропетровській, Донецькій областях і складає відповідно 23,6, 8,8, 4,3 тис. осіб. У західних регіонах країни - Житомирській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській областях - зберігаються осередки тривалого безробіття, тоді як в інших регіонах існує нестача робочої сили в окремих галузях національної економіки та за професіями.

Відновлення економічного зростання не супроводжувалося збільшенням зайнятості спеціалістів та кваліфікованих робітників. Зміни у структурі зайнятості свідчать про її зростання серед представників найпростіших професій та працівників сфери обслуговування і торгівлі. Зберігається значна частка малоефективних робочих місць. Відсутність планування розвитку ринку праці та ринку освітніх послуг призводить до незбалансованості наявних трудових ресурсів та робочих місць.

Відсутність умов для ефективного використання національного трудового потенціалу призводить до поширення бідності серед працюючого населення: понад 80 % бідних домогосподарств мають у своєму складі бодай одну працюючу особу.

У I півріччі 2010 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року рівень бідності за національним відносним критерієм знизився на 1,4 в. п. і становив 25,8 %, що стало найнижчим значенням за десятирічний період. Отже, зміни в розподілі доходів, що виникли в період кризи та в посткризовий період, сприяли зменшенню масштабів відносної бідності. Проте за даними 9 місяців 2010 р. негативна тенденція відновилася: рівень бідності в Україні підвищився порівняно з 9 місяцями 2009 р. на 0,4 в. п. і сягнув 26,4 %.

Реальна заробітна плата найманих працівників, за даними Державної служби статистики, демонструє тенденцію до зростання. За 2010 рік порівняно з попереднім роком вона збільшилася на 10,2 %. Середньомісячна заробітна плата протягом року зросла на 16,9 % (з 1916 до 2239 грн), проте в її динаміці по регіонах спостерігається певна нерівномірність. Найбільше зросли заробітні плати у Рівненській, Хмельницькій, Житомирській, Київській та Тернопільській областях (21,6 %, 20,7 %, 20,3 % та 20,3 % відповідно). Найменше - в Одеській області та м. Севастополь (9,8 % та 11,8 % відповідно). Лише у п'яти регіонах заробітна плата перевищила середню по Україні: м. Київ - 3431 грн, Донецька область - 2549 грн, Дніпропетровська - 2369 грн, Київська - 2295 грн, Луганська - 2271 грн.

Середні показники зростання реальної заробітної плати приховують нерівномірний розподіл населення за доходами та концентрацію основної частини працюючих у секторах та на посадах із низькими доходами. Низька заробітна плата у таких бюджетних сферах, як освіта, охорона здоров'я, культура тощо й надалі залишається основною причиною різкого зниження престижу професії педагога, медика, культурно-освітнього працівника, відпливу з галузей висококваліфікованих фахівців і, як наслідок, невпинного старіння кадрів. Зокрема в сфері охорони здоров'я на початок 2010 року не було укомплектовано понад 48 тис. посад медичного персоналу, зросла питома вага працюючих осіб пенсійного віку, з яких 23 % - лікарі, понад 15 % - медичні сестри.

Мінімальна заробітна плата з 1 січня 2011 р. встановлена у розмірі 941 грн, що становить 35,8 % середньої заробітної плати за грудень 2010 р. (2629 грн). Між тим, хоча законодавством заборонено виплату заробітної плати, меншої законодавчо встановленої мінімальної, за даними Державної служби статистики, із 10,1 млн працівників, які відпрацювали 50 % і більше робочого часу, близько 800 тис. осіб (7,9 %) мали нарахування, менші за мінімальну заробітну плату.

Дещо поліпшилося становище із заборгованістю з виплати заробітної плати. Її загальна сума станом на кінець 2010 р. становила 1210,1 млн грн, що на 17,3 %, або на 255,2 млн грн, менше, ніж торік. Кількість працівників економічно активних підприємств, які вчасно не отримали заробітну плату, на 1 січня 2011 р. становила 185,1 тис. осіб, або 1,7 % від середньооблікової кількості штатних працівників. Кожному із зазначених працівників не виплачено у середньому 3493 грн, що на третину перевищує середню заробітну плату за грудень 2010 р. Причому, за інформацією Державної податкової адміністрації щодо підсумків перевірок суб'єктів господарювання, порушення з виплати заробітної плати з початку 2010 р. виявлені в основному не у великих платників податків, а у сфері середнього та малого бізнесу.

Таким чином, політика, здійснювана у сфері регулювання ринку праці України, дозволяє підтримувати відносну соціально-політичну стабільність і запобігає зростанню соціальної напруженості. Водночас вона призводить до погіршення стану людського капіталу та неефективності його використання, тим самим уповільнюючи модернізацію економіки на стадії виходу з кризи. Через низький рівень доходів працюючих зростає частка населення, яке потребує державної соціальної допомоги.

3.4.2. Соціальний захист і соціальне забезпечення

Найгострішою проблемою соціальної політики України залишається нераціональне використання коштів, що виділяються на соціальні потреби. Модернізація соціальної підтримки відбувається надто повільними темпами, збільшення обсягів державного фінансування не супроводжується адекватними змінами у системі управління, організації та механізмах надання соціальної допомоги та послуг. Механічне збільшення ресурсного забезпечення соціальної сфери, яке відбувалося у попередні роки, по суті підмінило собою якісні зміни, що мали б відбутися насамперед в її організації, технологіях забезпечення реалізації соціальних потреб, а врешті-решт мало б підвищити ефективність витрат.

Найменш ефективною з точки зору забезпечення соціальної справедливості та економічної доцільності залишається система соціальних пільг. Окрім того, що ця система найменшою мірою (серед решти соціальних програм) спрямована на захист нужденного населення, вона ще й створює проблеми для функціонування підприємств - надавачів послуг, не стимулює ощадливе використання енергоресурсів.

Збільшення видатків соціального спрямування не супроводжується подоланням їх головної вади - неадресного характеру. Лише третина сімей, охоплених програмами державної соціальної допомоги, є бідними, а переважна частина соціальних трансфертів надходить до населення, яке за українськими критеріями не може визнаватися бідним. Зокрема, за висновками Рахункової палати України, чинна система пільг і субсидій на оплату послуг ЖКГ, твердого палива та скрапленого газу не орієнтована на захист соціально вразливих верств населення, не створює передумов для ощадливого використання енергоресурсів і провокує неефективні витрати бюджетних коштів.

Натомість високий рівень бідності сімей із дітьми або інвалідами свідчить про недостатню ефективність підтримки найуразливіших прошарків населення. З 2009 р. фактично заморожено розмір значної частини соціальних допомог, що не індексуються навіть відповідно до інфляції.

Проблемним питанням залишається реалізація в національному законодавстві міжнародно-правових гарантій соціальних прав громадян і міжнародно-правових зобов'язань України щодо модернізації наявної системи соціального захисту. Переважною мірою ратифікація міжнародних договорів відбувається без одночасного прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, що зумовлюються цими договорами. За номінального визнання міжнародних стандартів у соціальній сфері адаптація системи соціального забезпечення до їх практичної реалізації відбувається украй повільно.

Фінансово-економічна криза посилила розбалансованість пенсійної системи. Так, доходи бюджету ПФУ було затверджено на 2010 р. у сумі 165,7 млрд грн, видатки - 192,3 млрд грн, дефіцит мав скласти 26,8 млрд грн, що на 9,6 млрд грн більше, ніж у 2009 р. Протягом 2010 р. до Пенсійного фонду з усіх джерел фінансування надійшло 183,56 млрд грн. Власні надходження склали 119,34 млрд грн. З державного бюджету України на фінансування пенсійних програм і покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду для виплати пенсій виділено 64,09 млрд грн¹⁰. Своєчасне і в повному обсязі виконання Пенсійним фондом зобов'язань із виплати пенсій і допомог вдалося забезпечити лише за рахунок залучення коштів державного бюджету.

____________
¹⁰ Пенсійний фонд України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pfu.gov.ua/
pfu/control/uk/publish/printable_article;jsessionid=49AE6E94EFA5872748C4A9D37D53CC79?art_id=165013

Зволікання з реформуванням пенсійної системи призводить до поєднання проблем її фінансового забезпечення та соціальної ефективності. Причинами такого стану справ є низький рівень легальних заробітних плат, масштабна заборгованість із виплати заробітних плат і внесків на соціальне страхування, поширення незареєстрованої зайнятості, нераціонально широке коло пенсій за віком на пільгових умовах і неврегульованість максимальних розмірів державних пенсій; неефективне адміністрування діяльності ПФУ, недостатність джерел формування дохідної частини бюджету ПФУ внаслідок повільного зростання оплати праці, значної заборгованості з її виплати, надзвичайно високе співвідношення чисельності пенсіонерів та платників внесків (на 15,6 млн платників внесків припадає 13,7 млн пенсіонерів), сплата внесків майже виключно роботодавцями.

Через недосконалість пенсійного законодавства диспропорційність у розмірах пенсій для окремих категорій осіб поєднується зі "зрівнялівкою" розмірів пенсій середньооплачуваних категорій осіб. Нереформованість пенсійної сфери призводить до надмірного пенсійного навантаження на роботодавців, значних рівнів тіньової зайнятості та тіньової оплати праці значної частини працездатного населення, що уповільнює удосконалення солідарної системи та ускладнює формування бюджету Пенсійного фонду.

* * *

Таким чином, процеси післякризового відновлення 2010 р. закономірно відбилися насамперед на поліпшенні макроекономічних показників, проте й досі не мали належного впливу на поліпшення у соціальній сфері. Протягом року давалися взнаки і загострення суттєвих проблем соціальної сфери, що відбулося в кризовий період, і специфічні соціальні дисбаланси, притаманні посткризовому періоду.

Чинна модель соціальної політики України входить у суперечність із цілями посткризової модернізації економіки та суспільства. Інертність адаптаційних механізмів сприяє поширенню бідності, що відтворює витратний характер системи соціальної підтримки, яка наразі склалася на базі універсальних соціальних трансфертів, субсидій на товари й послуги та категоріальних пільг. Вона принципово нездатна перерозподілити ресурси на користь тих, хто потребує цього найбільше. Відсутність чітких стратегічних пріоритетів соціальної політики спричиняє розпорошення коштів і недостатню ефективність соціальних програм.

Рівень гарантованих соціальних зобов'язань держави істотно перевищує її фінансові можливості, а отже, перешкоджає ефективному використанню бюджетних інструментів посткризового відновлення та структурної модернізації економіки.

Забезпечення належного соціального ефекту від подальшого процесу післякризового відновлення національної економіки вимагає радикальної реконструкції механізмів соціальної політики держави та зміцнення функцій ринку праці як головного джерела отримання доходів населенням України.

3.5. РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК У ПІСЛЯКРИЗОВИЙ ПЕРІОД

3.5.1. Регіональні дисбаланси соціально-економічного розвитку

Кризовий період 2008 - 2009 рр. наочно продемонстрував і закріпив хронічну структурну розбалансованість економіки навіть розвинених регіонів України. Протягом 2010 р. позначилися позитивні тенденції розвитку регіонів, що є свідченням активізації процесів післякризового відновлення, однак поряд із позитивною динамікою базових галузей економіки регіонів помітне й поглиблення існуючих структурних і регіональних диспропорцій.

Значна регіональна диспропорційність притаманна передусім динаміці промислового виробництва. Найбільш динамічно протягом 2010 р. зростали обсяги промислового виробництва у Закарпатській (на 42,6 %), Рівненській (на 29,6 %) та Волинській (на 26,7 %) областях. У двох регіонах спад у промисловості тривав: у Чернігівській (на 0,2 %) та Сумській (на 6,5 %) областях.

Динаміка розвитку промисловості засвідчила динамічніше післякризове відновлення індустріальних "регіонів-локомотивів", що обумовило подальше зростання асиметрії регіонального розвитку. Так, якщо за підсумками 2009 р. обсяг реалізованої промислової продукції на одну особу в Дніпропетровській області перевищував значення цього показника у Чернівецькій області у 9 разів, то за підсумками січня - листопада 2010 р. розрив збільшився до 14 разів. При цьому за означений період частка старопромислових регіонів (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області) у загальному обсязі реалізованої продукції промисловості зросла з 50 % до 54 %.

Активно розвивалася зовнішньоторговельна діяльність регіонів. Обсяги експорту товарів наростили 26 регіонів, у тому числі: у понад 1,8 разу - Луганська та Полтавська, в 1,6 разу - Дніпропетровська, Івано-Франківська, в 1,4 разу - Донецька області тощо. Попри зростання імпорту товарів у всіх регіонах, лише 13 із них мали позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, а для чотирьох старопромислових областей експорт сумарно перевищив імпорт у 2,8 разу.

Відтак, ураховуючи переважання застарілих енергоємних технологій, значну частку зношеного обладнання, високий рівень залежності економіки старопромислових регіонів України від зовнішніх ринків, слід констатувати, що асиметричність регіонального розвитку України посилює непевність перспектив економічної динаміки у середньо- та довгостроковій перспективах. Кризовий та післякризовий періоди не супроводжувалися позитивними зрушеннями структури економік регіонів на інвестиційних засадах.

Випереджаючими темпами зростали обсяги прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у м. Києві: розрив між столицею та Тернопільською областю за обсягами залучених ПІІ на одну особу (за підсумками січня - вересня 2010 р.) збільшився зі 114 до 125 разів. Натомість темпи приросту обсягу ПІІ, залучених у Дніпропетровську (3,3 %), Донецьку (2,3 %), Харківську (1,5 %) та Луганську (-0,3 %) області, значно поступаються загальноукраїнській динаміці (6,4 %), що свідчить про зниження зацікавленості інвесторів в економіці старопромислових регіонів.

Із зазначених областей лише Дніпропетровська досягла приросту обсягу інвестицій в основний капітал (на 7,2 % у січні - вересні 2010 р. порівняно з відповідним періодом 2009 р.); натомість у Донецькій, Харківській та Луганській областях спостерігалося падіння цього показника на 20,9 %, 27,0 % і 3,5 % відповідно. Загалом падіння обсягу інвестицій в основний капітал зафіксовано у 16 регіонах України. Винятком стала лише Запорізька область, де приріст інвестицій в основний капітал за 9 місяців 2010 р. сягнув понад 105 % до відповідного періоду попереднього року.

Низька інвестиційна активність післякризового періоду та здорожчання кредитів обумовили і зменшення обсягів будівельних робіт у 21 регіоні України. Найбільше протягом 2010 р. знизили обсяги будівництва підприємства Закарпатської (на 40,2 %), Чернівецької (на 40,4 %) та Чернігівської (на 38,1 %) областей. При цьому половина загального обсягу будівництва у країні виконувалася підприємствами лише чотирьох регіонів: Донецької, Харківської, Дніпропетровської областей та м. Києва, а 23,2 % обсягу будівництва припадало на столицю.

Загалом, протягом усього 2010 р. промислові регіони та столиця, де відбулося найбільше економічне падіння внаслідок впливу кризи, поступово повертали втрачені позиції. Цьому сприяло повільне зростання економічної активності на внутрішньому ринку України та покращення світової кон'юнктури щодо сировинних груп товарів. Економічне пожвавлення позитивно позначилося й на регіональних ринках праці: усі регіони продемонстрували зменшення офіційно зареєстрованого рівня безробіття. Більш динамічне зростання обсягів зайнятості у промислово розвинених регіонах призвело до поглиблення розриву між максимальним та мінімальним значеннями рівня зареєстрованого безробіття з 6,8 до 9,8 разу (за три квартали 2010 року).

За показником середньомісячної заробітної плати розрив між мінімальним і максимальним показниками протягом 2010 р. скоротився незначною мірою - з 2,24 до 2,07 разу. Проте зменшення диференціації відбулося винятково за рахунок повільної динаміки зростання заробітної плати у м. Києві, що традиційно вважався лідером за цим показником (на 8,5 % проти 17,5 % у середньому по Україні). При цьому розриви щодо показників середньомісячної заробітної плати між Донецькою, Дніпропетровською та Тернопільською областями навіть дещо зросли (з 1,50 та 1,39 разу на кінець 2009 р. до 1,54 та 1,43 разу на кінець 2010 р. відповідно).

Результатом посилення дисбалансів системного характеру на регіональному рівні стало погіршення ситуації у сфері соціально-трудових відносин, зниження якості людського капіталу. Проявами цього є: від'ємний природний та додатній міграційний приріст населення (переважно із сільської місцевості до промислових міст і районів України); посилення сезонної зайнятості населення на проблемних (монофункціональних, старопромислових, сільських) територіях, у віддалених та гірських районах; поширення тіньової та непродуктивної зайнятості, у тому числі в регіонах-лідерах економічного зростання; демографічна криза сільських територій та занепад соціально-культурної сфери села; старіння населення тощо.

Серед причин, що протягом 2010 р. посилювали диспропорційність регіонального розвитку в Україні, слід виокремити вплив як дії системних чинників (домінування екстенсивного типу економічного зростання), так і чинників, дія яких проявляється лише на рівні окремих груп регіонів. Так, пожвавлення регіональної економіки було викликане наступним:

• завантаженням наявних виробничих потужностей та збільшенням обсягів промислового виробництва (характерне для Закарпатської, Рівненської, Волинської, Дніпропетровської та Черкаської областей);

• пожвавленням світової кон'юнктури та зростанням продажів промислової продукції вітчизняного виробництва (Дніпропетровська, Рівненська, Черкаська, Волинська області);

• оптимізацією структури зовнішньої торгівлі, збільшенням надходжень від зовнішньоторговельної діяльності та покращенням фінансових результатів діяльності підприємств (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Полтавська, Кіровоградська, Волинська області);

• зростанням обсягів короткострокових заощаджень суб'єктів господарювання і населення та збільшенням на цій основі інвестиційного ресурсу (Закарпатська, Черкаська, Волинська, Херсонська області та АРК);

• зростанням обсягів інвестування в основний капітал і житлове будівництво (Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Дніпропетровська обл. та АРК);

• активізацією діяльності малого підприємництва, зростанням обсягів зайнятості (та самозайнятості) населення, а отже, зростанням доходів місцевих бюджетів (АРК, Одеська, Тернопільська, Кіровоградська, Полтавська області);

• активізацією споживчого попиту та збільшенням обсягів роздрібної торгівлі завдяки зростанню реальної заробітної плати (Дніпропетровська, Луганська, Черкаська області).

Дія зазначених рушійних сил розвитку регіонів забезпечує здебільшого короткостроковий позитивний ефект та не долає комплекс проблем посткризового розвитку регіонів, у тому числі:

• посилення тенденцій до локалізації центрів економічного зростання на регіональному рівні (осередки зростання - м. Київ, міста-центри промислового та агропромислового виробництва, транспортно-транзитні логістичні центри тощо);

• збереження та посилення проявів моноструктурної спеціалізації регіональних ринків (старопромислові регіони, малі міста тощо);

• зниження потенціалу ємності внутрішніх регіональних ринків, що обумовлено слабкістю та нерозвиненістю міжрегіональних коопераційних зв'язків; відсутністю внутрішнього виробничого попиту на продукцію інноваційно-інвестиційного походження; нерозвиненістю транспортної інфраструктури та складністю транспортної доступності на регіональному рівні (сільські, гірські та інші віддалені території); обмеженістю внутрішнього споживчого попиту (внаслідок падіння платоспроможності населення);

• посилення залежності економіки індустріально розвинених і старопромислових регіонів України від коливань світової кон'юнктури на сировинні групи товарів та напівфабрикати.

3.5.2. Загрози стабільності регіонального розвитку

Перебіг процесів поступового відновлення соціально-економічного розвитку регіонів України у 2010 р. засвідчив наявність регіональної диференціації темпів посткризового відновлення:

• найбільш динамічно протягом січня - вересня 2010 р. спостерігався розвиток м. Києва, Дніпропетровської, Житомирської та Рівненської областей;

• протягом усього року високі темпи приросту економічних показників зберігалися в Миколаївській та Вінницькій областях, помітним було зростання у Луганській та Запорізькій областях;

• втратили динаміку зростання Івано-Франківська, Тернопільська та Чернівецька області;

• вкрай повільно післякризове відновлення відбувається в Харківській, Чернігівській, Одеській, Херсонській областях, в АРК тощо.

В умовах кризи та у післякризовий період яскраво виявилася неспроможність більшості громад і регіонів самостійно фінансувати власний розвиток. Якщо в попередні роки нестача фінансових ресурсів у регіонах компенсувалася трансфертами з державного бюджету, переважно нецільовими, то наразі криза довела хибність і дестимулюючий вплив такого підходу. Посткризове відновлення 2010 р. сформувало логічну необхідність зміни основ формування фінансової бази громад і регіонів у напрямі зменшення залежності її джерел від коливань економічної кон'юнктури.

Загалом, попри нарощування позитивних тенденцій та наявність у цілому сприятливих умов для динамічного посткризового розвитку регіонів України, їх сучасний стан, а також відносини з державою свідчать про існування низки загроз стабільному та збалансованому регіональному розвитку, серед яких:

• відсутність рівноправних, партнерських відносин між центром і регіонами, збереження практики ручного управління, втручання органів державної влади у сферу компетенції місцевого самоврядування;

• домінування переважно екстенсивного типу господарювання на місцевому (регіональному) рівні; високий рівень енергетичної залежності локального виробництва та відсутність структурно-інноваційних зрушень, спрямованих на зменшення матеріалоємності, енергоємності продукції, що виробляється на місцях, її здешевлення та підвищення конкурентоспроможності;

• збереження високих показників монополізації регіональних ринків: особливо це стосується ринків енергетичних ресурсів; ринку послуг (у т. ч. теплопостачання, водовідведення та інших послуг, що надаються сферою ЖКГ; транспорту та зв'язку); ринків продовольства та сільськогосподарської продукції тощо;

• збереження орієнтації промислового виробництва індустріальних і старопромислових регіонів - традиційних лідерів економічного розвитку - на збільшення експорту продукції енергоємного та екологічно-ризикованого виробництва (металургійне, хімічне, деревообробне тощо), яке цілком залежить від короткострокових спорадичних тенденцій пожвавлення світової ринкової кон'юнктури на групу сировинних товарів і напівфабрикатів;

• неефективність дотаційних і субвенційних механізмів подолання соціально-економічної відсталості територій; затримки у підготовці та укладанні угод щодо регіонального розвитку як інструменту реалізації стратегій розвитку регіонів.

Неефективність системи міжрегіонального перерозподілу ресурсів і доходу, наявність зазначених системних загроз посилює диспропорційність соціально-економічного розвитку регіонів, перешкоджає гармонійній взаємодії держави та регіонів у процесі посткризового оновлення національної економіки.

Україна потребує нової регіональної політики, орієнтованої на раціоналізацію відносин "центр - регіони" та максимальне сприяння освоєнню і використанню власного економічного потенціалу регіонів.

3.6. СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

3.6.1. Стратегічні орієнтири реформ

Фінансово-економічна криза відіграла для України роль каталізатора модернізації, спонукаючи до усвідомлення необхідності зміни моделі економічного розвитку в межах "нової хвилі" реформ. Втрата інерції традиційних чинників зростання змушує до розширення їх спектра через проведення системних економічних реформ, спрямованих на суттєве збільшення ефективності використання ресурсного потенціалу країни, підвищення рівня його капіталізації, запровадження новітніх дієвих інструментів економічного регулювання.

Для України соціально-економічна модернізація означає:

• підвищення дієвості державної економічної політики в умовах зростаючих викликів для її суверенності з боку посткризового глобалізованого світу;

• зміцнення конкурентоспроможності економіки та підвищення продуктивності праці як підґрунтя забезпечення довгострокової стабільності та динамічності економічного зростання і поліпшення соціально-економічних показників;

• модернізацію системи соціального захисту населення, для надання їй ефективності з метою подолання бідності та забезпечення стабільного добробуту громадян.

Якісним результатом економічної модернізації має стати реальне скорочення економічного та соціального розривів між Україною та країнами з розвиненою ринковою економікою. Показником успішності такого процесу має стати скорочення відставання України за рівнем ВВП на душу населення від розвинених країн та зростання індексу людського розвитку.

Орієнтирами "нової хвилі" реформ є формування системних механізмів, що дозволять досягти синергетичного ефекту через відновлення цілісності національної економіки:

• розвиток інвестиційної діяльності, заохочення спрямування нагромаджених фінансових, технологічних та організаційних ресурсів на інноваційні цілі;

• розбудова бюджетних і податкових стимулів розвитку, підвищення ефективності бюджетних і насамперед інвестиційних видатків;

• забезпечення грошово-фінансової стабільності у спосіб спрямування надлишкових грошових ресурсів у виробництво, створення гнучкої та ефективної інституційної системи мобілізації та розміщення позичкових капіталів, розвитку механізмів довгострокового кредитування, заохочення інтеграції капіталів комерційних банків і промислових підприємств;

• поєднання подальшої приватизації з підвищенням ефективності управління корпоративним і державним секторами економіки, становлення потужного національного капіталу як основи національної макроекономічної стабільності та конкурентоспроможності;

• орієнтація соціальної стратегії на примноження людського капіталу, збереження безперервності його належного використання, розбудова систем освіти, культури, охорони здоров'я;

• зростання доходів, заробітної плати завдяки підвищенню продуктивності праці;

• переорієнтація соціальної політики на страхові засади фінансування за умов підвищення ефективності прямого витрачання бюджетних коштів на соціальні потреби.

3.6.2. Набуття нової якості економічного зростання

Базисною засадою "нової хвилі" економічних реформ є реалізація підприємницького потенціалу нації як головного інституційного ресурсу розвитку ринкової економіки на підґрунті завершення інституційних реформ з метою кардинального поліпшення підприємницького клімату, що стимулюватиме економічне зростання та залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Ключовими пріоритетами реформування мають стати: забезпечення захисту та реалізації прав власності, забезпечення дотримання правил конкуренції, дерегуляція і скасування недієвих й обтяжливих дозвільних процедур, процедур припинення господарської діяльності, а також нагляду та контролю. Спроможність держави не лише формулювати, але й гарантувати єдині "правила гри" на ринку для усіх суб'єктів господарювання, ефективно реалізовувати антимонопольну політику є основою інвестиційної привабливості економіки, головним чинником її стійкого розвитку.

Формування ефективної та продуктивної ринкової економічної системи та створення умов для стабільного розвитку підприємництва потребують формування ємного конкурентного внутрішнього ринку. Розвиток і стимулювання конкурентних засад економіки потребує вирішення таких завдань:

• підвищення рівня конкурентоспроможності продукції вітчизняного виробництва;

• удосконалення інституційних та організаційно-економічних засад функціонування внутрішнього ринку;

• визначення та закріплення принципів функціонування природних монополій;

• створення дієвих стимулів для заохочення розвитку конкуренції у монополізованих галузях економіки;

• побудови оптимальної системи цінового регулювання, що забезпечила б поєднання інтересів виробників, споживачів і суспільства в цілому;

• стимулювання розвитку виробництва імпортозаміщувальної продукції та продукції з високим умістом доданої вартості;

• формування системи захисту прав споживачів щодо отримання ними товарів і послуг належної якості в достатньому обсязі за економічно обґрунтованими цінами.

Вихід економіки України на новий рівень конкурентоспроможності неможливий без розширення фінансових можливостей суб'єктів господарювання. Побудова адекватної потребам економіки фінансової системи, орієнтованої на акумулювання і використання внутрішніх ресурсів відповідно до пріоритетів національних інтересів, має відбуватися на основі синхронного розвитку всіх її секторів: банківського, страхового, фондового, інвестиційного. Проблеми ресурсного забезпечення структурної перебудови економіки можуть бути вирішені завдяки поліпшенню інституційних, організаційних, економічних умов функціонування фінансової системи у спосіб:

• розбудови інфраструктури та механізмів переливу капіталів між сегментами фінансового ринку, що підвищить еластичність реагування суб'єктів господарювання на заходи фінансової політики, посилить зв'язок між реальним і фінансовим секторами економіки;

• розширення та "подовження" внутрішньої ресурсної бази завдяки використанню потенціалу фінансових ресурсів (коштів накопичувальної пенсійної системи; нагромаджених населенням коштів поза банківською системою; коштів державних фондів; надлишкових вкладень в іноземні активи фінансових і нефінансових корпорацій), а також у спосіб капіталізації нефінансових активів (модернізації заставного законодавства, оформлення прав на природні, виробничі, інтелектуальні ресурси та ноу-хау, інші нематеріальні активи й залучення їх у фінансовий обіг тощо);

• підвищення здатності фінансового ринку до ефективного перерозподілу грошових ресурсів, зміцнення фінансового потенціалу середнього класу у спосіб збільшення доступності фінансових послуг.

Зважаючи на першочергову необхідність модернізації структури економіки, пріоритетними завданнями розбудови фінансової системи є посилення її сегмента, спрямованого на стимулювання і забезпечення інновацій та підтримання високого рівня стійкості фінансової системи до шокових впливів у спосіб удосконалення системи фінансового регулювання і ризик-менеджменту.

Активізація взаємодії у науково-технічній, інноваційній сферах між державою, науково-технічним сектором і промисловістю сприятиме посиленню інноваційного впливу фундаментальної та прикладної науки на розвиток інноваційного підприємництва, збільшенню масштабів упровадження новітніх наукових розробок у виробництво. Спрямування податкової, митної, кредитної, інвестиційної політик на активізацію інноваційних процесів у економіці дозволить забезпечити стале економічне зростання на основі інноваційної моделі розвитку.

Рушієм позитивних змін щодо формування конкурентоспроможності економіки України у післякризовий період є налагодження цілеспрямованих та ефективних інвестиційних процесів. У зв'язку з прогнозованим загостренням конкурентної боротьби в післякризовий період національна економіка потребує концентрації інвестиційних ресурсів на стратегічно важливих напрямах, а це вимагає переходу до цілеспрямованої інвестиційної політики, що сприятиме зміцненню процесів генерування інвестиційних ресурсів в Україні, впорядкуванню їх використання, збільшенню частки інвестиційного спрямування доходів.

Створення умов для забезпечення масштабного зростання національного капіталу як основи реалізації структурно-інноваційних зрушень у виробництві має відбуватися на основі консолідації внутрішніх запозичень, передусім завдяки залученню заощаджень населення як джерела потенційно великого обсягу внутрішніх інвестицій. Слід забезпечити посилення інвестиційної спрямованості приватизації, скорочення відпливу капіталу за кордон, залучення внутрішніх валютних активів резидентів та створення умов для повернення до країни капіталів, вивезених за попередні роки, що потребує радикального поліпшення інвестиційного та ділового клімату всередині країни.

Необхідність активізації процесів накопичення фінансових ресурсів і спрямування їх на розвиток економіки, а також концентрації бюджетних видатків розвитку та посилення ефективності їх використання вимагає інституціалізації інвестиційного кредитування у спосіб створення і розвитку спеціалізованих інвестиційних кредитно-фінансових установ.

Важливою складовою формування сучасної конкурентоспроможності української економіки є реалізація комплексу заходів, пов'язаних з енергоощадженням, лібералізацією та інтеграцією вітчизняних енергетичних ринків, оптимізацією структури енергетичного балансу держави, зокрема заміщенням традиційних видів палива іншими його видами, насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів. Це дасть змогу підвищити цінову конкурентоспроможність вітчизняної продукції завдяки зниженню українськими товаровиробниками витрат на газ та енергію.

Принципово важливу роль у досягненні інтегральності економічного та соціального середовища України, суттєвому підвищенні рівня капіталізації національної економіки та забезпеченні динамічності післякризового економічного зростання має відігравати прискорення економічних перетворень у сільськогосподарському секторі. Значущість сільгоспвиробництва як структурного пріоритету визначається не лише значним природно-ресурсним і трудовим потенціалом та соціальною вагою цього сектору в Україні, але й можливостями скористатися позитивними довгостроковими трендами збільшення попиту на сільгосппродукцію на світовому ринку. Реформування аграрного сектору України на підґрунті інтенсифікації використання його природно-ресурсного та людського потенціалу є важливим напрямом загальної інтеграції суспільства, зниження рівнів майнового розшарування та міжрегіональних диспропорцій.

Масштаби ураження економіки України світовою фінансово-економічною кризою засвідчили необхідність модифікації участі нашої держави в міжнародному поділі праці з метою посилення стійкості до коливань світових ринків і більш повного використання національного ресурсного потенціалу.

З урахуванням змін у світовому поділі праці внаслідок впливу світової фінансової кризи, періоду загострення енергетичної, фінансової та продовольчої криз, посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі та зменшення інвестиційної активності, принципово важливим стратегічним завданням розвитку та посилення вітчизняної економіки є відновлення, зміцнення і нарощування українського експортного потенціалу. Основними напрямами у цій сфері мають бути:

• розвиток експортного кредитування та страхування;

• надання методичної, інформаційної та правової підтримки діяльності експортерів на зовнішніх ринках;

• сприяння розвитку за кордоном збутової інфраструктури вітчизняних компаній;

• використання інструментів міжнародної економічної інтеграції для поширення та зміцнення позицій українських експортерів на зовнішніх ринках.

Незважаючи на те, що девальвація гривні обумовила різке скорочення обсягів імпорту, синхронна девальвація валют низки торговельних партнерів України та високі темпи інфляції в Україні на тлі економічного пожвавлення здатні спричинити відновлення імпортної експансії. Це зберігає актуальність завдань дієвого регулювання імпорту до України. "Нова хвиля" реформ має забезпечити удосконалення чинних і запровадження нових механізмів захисту внутрішнього ринку з урахуванням світової практики. Має бути забезпечене посилення процесів імпортозаміщення на внутрішньому ринку на основі підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників за рахунок поліпшення цінових і якісних параметрів виробленої продукції.

Реалізація завдань відновлення динаміки економічного зростання на підґрунті підвищення продуктивності праці на інвестиційно-інноваційних засадах надасть можливість суттєво прискорити темпи зростання ВВП, забезпечити стійке підвищення доходів населення, підприємств і бюджету. Внаслідок реалізації внутрішньої політики з акцентом на створення умов для підвищення продуктивності капіталу буде закладено основи для забезпечення стійкого економічного зростання у довгостроковій перспективі.

3.6.3. Досягнення реальної дієвості ринкових важелів макроекономічної збалансованості

Послідовність позитивних структурних зрушень у національній економіці критичним чином залежить від дієвості ринкових інструментів забезпечення макроекономічної збалансованості, що не мають суперечити цілям економічного зростання. Це вимагатиме реформування інституційних засад макроекономічної стабілізації.

Пріоритетність державної політики економічного зростання та стимулювання розвитку реального сектору на основі його модернізації та оновлення основного капіталу обумовлює завдання використання фінансової системи як засобу розвитку економіки країни, виводить цілі та завдання фінансової політики держави поза межі фінансового сектору та подовжує їх часові горизонти. Для послаблення суперечностей у системі заходів щодо підтримання одночасно внутрішньої (цінової) та зовнішньої (курсової) стабільності необхідно перейти до використання у якості операційного орієнтира грошово-кредитної політики НБУ реального курсу гривні. Підтримання адекватної реальної курсової динаміки дозволить послабити негативні впливи світової кон'юнктури на конкурентоспроможність вітчизняних виробників, забезпечить умови для урівноваження платіжного балансу та стійкого довгострокового зростання.

Реалізація антиінфляційної політики в Україні має враховувати наявність значного немонетарного компоненту, зменшення якого потребує створення умов для нарощування пропозиції товарів і послуг завдяки розвитку конкуренції, вдосконаленню ринкової інфраструктури, розвитку механізмів раціонального розміщення та ефективного використання фінансових ресурсів у спосіб комплексного вжиття заходів грошово-кредитної, податкової, конкурентної, структурної політик.

Посилення ролі фінансової системи як засобу розвитку економіки неможливе без дієвого трансмісійного монетарного механізму. Необхідною умовою ефективної дії трансмісійного механізму є розвиток механізмів управління ліквідністю на основі посилення дієвості процентних важелів. Для послаблення інфляційних наслідків зростання грошової пропозиції основним каналом емісійного механізму має стати рефінансування. Дію валютного каналу має бути обмежено завдяки стримуванню припливу спекулятивного капіталу.

Невід'ємною складовою забезпечення макрофінансової стабільності є реформування системи публічних фінансів, проблеми та суперечності якої є головними ризиками для посткризового відновлення економіки України. Стратегічними цілями реформування сектору державних фінансів має стати формування сприятливого фіскального простору для бізнесу, ефективної та децентралізованої системи державних видатків і фінансово потужного уряду. Цьому має сприяти нова архітектура фіскального сектору, інституціалізована в рамках Податкового кодексу та нової редакції Бюджетного кодексу України, що має набувати конкретного вияву в практиках фіскальних органів, місцевого самоврядування, платників податків.

Підвищення ефективності бюджетних видатків має відбуватися на основі активного застосування програмно-цільового методу та досягнення дієвості середньострокового бюджетного планування. Провідним завданням уряду має стати випереджальне нарощування державних інвестицій до 5 - 6 % ВВП за рахунок фінансування інфраструктурних проектів із відповідним зменшенням частки державних видатків на споживання, що стане важливим сигналом поліпшення ділової активності в державі та потужним імпульсом для економічного зростання. Обов'язковою умовою нарощування державного інвестування є удосконалення механізмів розподілу інвестиційних коштів і контролю за їх використанням. Це потребує перегляду інституційної основи видатків розвитку - формування відповідних спеціалізованих фінансових установ.

Динаміка видатків соціального спрямування має корелювати з темпами економічного зростання. У даному контексті раціональним і єдино можливим механізмом подолання ризику продовження соціального популізму є автоматизація процесу розрахунку соціальних стандартів і мінімізація суб'єктивного впливу на цей процес. Система соціальних трансфертів має бути спрямована на поліпшення умов життя найменш заможних верств населення, гарантувати певний рівень соціального захисту та бути захищеною від нецільового витрачання коштів.

Виважена системна політика державного дефіциту в умовах кризи дозволяє знизити фіскальний тиск на економіку та збільшити державні інвестиції. Боргові ресурси, що залучаються сектором державного управління, мають спрямовуватися виключно на інвестиційні проекти, які дозволять отримати прибуток, що уможливить покриття вартості обслуговування боргу.

Оптимізація участі України у світових фінансових потоках є невід'ємною складовою забезпечення суверенності національної економічної політики.

"Нова хвиля" реформ має забезпечити розроблення нової моделі відносин з іноземними інвесторами, баланс національних та іноземних інтересів з метою максимального розширення джерел надходження фінансових ресурсів з урахуванням прийнятності механізмів обслуговування відповідних зобов'язань.

Забезпечити паритетність входження України у світову фінансову систему має створення системи валютного регулювання, спроможної запобігти небажаним коливанням і відхиленням курсу гривні та спрямувати ресурси іноземних інвесторів у стратегічно важливі сектори вітчизняної економіки.

Стратегія взаємовідносин України з міжнародними фінансовими організаціями має будуватися з урахуванням поточного стану національної економіки. Україна має прагнути прагматизму у відносинах і поступового переходу до плідного партнерства у царині формування стійкої та ефективної світової фінансової архітектури. Співпраця України з міжнародними фінансовими організаціями має спиратися на пріоритети довгострокових цілей соціального, політичного та економічного розвитку та вписуватися у загальну модель соціально-економічного розвитку країни, ініціювання якої належатиме українській владі.

3.6.4. Пріоритетність людського розвитку та гуманізація економіки

Стратегічною метою соціальної політики України є послідовне підвищення рівня життя населення на основі самореалізації кожного громадянина, зниження соціальної нерівності, відтворення економічної та соціальної ролі країни у світовому співтоваристві. Реформування соціальної політики відіграє принципово важливу роль у стратегії реформ, оскільки забезпечує перехід від пасивної патерналістської моделі побудови соціальних відносин до активної моделі суспільства, яке створює умови для власного життя і розвитку за рахунок ефективної праці.

Основою соціальної політики має бути пошук балансу між особистою відповідальністю громадян за власні життя, здоров'я, соціально-економічне становище та саморозвиток і відповідальністю держави за рівень життя її громадян, надання їм можливостей для самореалізації.

Підвищення рівня доходів населення, подолання бідності, зменшення майнового розшарування створюють підґрунтя для ефективного збереження і відтворення трудового потенціалу, розвитку охорони здоров'я, освіти, культури, інших галузей соціальної інфраструктури. Основними завданнями у цій сфері є:

• усунення хронічної диспропорції між результативністю праці та заробітною платою, наближення рівня заробітної плати до реальної вартості робочої сили, поетапне наближення оцінки праці українського працівника до оцінки праці аналогічних категорій працівників європейських країн;

• підвищення частки заробітної плати у ВВП на підґрунті якісної модернізації структури виробництва, забезпечення стабільного зростання реальної заробітної плати як ознаки взаємозв'язку трудової активності громадян та економічного зростання країни;

• виправлення диспропорцій у механізмах перерозподілу доходу та зменшення рівня розшарування за доходами, запобігання соціальному відторгненню та маргіналізації окремих верств населення, сприяння розвитку середнього класу у суспільстві, створення ефективної системи захисту населення від соціальних ризиків;

• трансформація системи соціального захисту населення, зокрема пенсійне реформування, перенесення акцентів у соціальній підтримці на адресні види та форми, перебудова системи соціальних пільг, перелік яких потребує суттєвого скорочення і монетизації.

Вирішення питання потребує запровадження системи раціональних соціальних трансфертів. Соціальні виплати потрібно спрямовувати на створення можливостей для самореалізації економічно активного населення та адресну підтримку найнужденніших верств населення. Пріоритетом має стати політика вирівнювання можливостей та протидії зубожінню на ранніх етапах, зокрема підтримка добробуту сімей із дітьми (в т. ч. неповних, малозабезпечених і багатодітних), дієве просування сімейних форм виховання, розвиток системи охорони здоров'я сім'ї; якнайширше охоплення дітей молодшого віку дошкільною освітою; стимулювання гнучких варіантів зайнятості як способу поєднання трудових і сімейних обов'язків; розвиток превентивних форм соціальної допомоги дітям і сім'ям.

Має відбутися радикальна перебудова системи соціального захисту населення з метою забезпечення чіткого дотримання принципу, за яким соціальна допомога надаватиметься винятково на адресній основі й, де можливо, у грошовій формі. Надання соціальних пільг (перелік яких потребує суттєвого скорочення) має базуватися на обов'язковому врахуванні доходу домогосподарства бенефіціара, уникненні перенесення фінансового тягаря на постачальників відповідних послуг пільговим категоріям громадян (у формі знижених цін на послуги) та монетизації значної частини пільг.

Реформа соціальної політики має починатися з коректного визначення характеристик бідності населення. Має визначатися межа бідності як критерій надання адресної допомоги малозабезпеченим домогосподарствам. Очевидно, що реалізація вказаних принципів вимагає якісного вдосконалення методів визначення доходів домогосподарств і дієвих кроків на шляху детінізації економічної діяльності.

Завданням тривалого часу є реалізація широкомасштабної пенсійної реформи, без успішного проведення якої неможливо ані пом'якшити фіскальний тиск на економіку та стабілізувати стан державних фінансів, ані помітно покращити інвестиційний клімат, ані розв'язати низку завдань соціального захисту осіб похилого віку. Реформування системи пенсійного забезпечення у напрямі формування тіснішого зв'язку між розмірами відрахувань до Пенсійного фонду та майбутньої пенсії має створити передумови для детінізації особистих доходів громадян і зниження рівня тіньової зайнятості.

Проведені в 2010 році підготовчі роботи, зокрема в законодавчій сфері, створили реальні можливості для якнайшвидшого старту фактичних трансформацій

1) щодо фінансової стабілізації солідарної системи у спосіб:

• збільшення надходжень до Пенсійного фонду України на основі таких заходів:

- підвищення заробітних плат;

- легалізації незареєстрованих виплат заробітної плати;

- створення нових робочих місць;

- легалізації зайнятості;

• скорочення обсягу соціально несправедливих і фінансово необґрунтованих виплат на основі таких заходів:

- зменшення надмірної, економічно невиправданої та соціально несправедливої диференціації пенсій із солідарної системи;

- підвищення мінімальної тривалості страхового стажу, необхідного для набуття прав на трудову пенсію із солідарної системи, та підвищення нормативної тривалості страхового стажу;

- підвищення пенсійного віку;

2) щодо запровадження загальнообов'язкової накопичувальної системи:

• завершення унормування запровадження II рівня;

• формування програмного й організаційного забезпечення збирання й адміністрування коштів II рівня пенсійної системи;

• уведення системи єдиних пенсійних рахунків, перенесення на корпоративні фонди фінансування дострокових і підвищених пенсійних прав;

3) щодо прискорення розвитку недержавного пенсійного забезпечення:

• стимулювання створення корпоративних програм пенсійного забезпечення (на паритетних засадах внески здійснює як найманий працівник, так і роботодавець);

• удосконалення регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів і накопичувального пенсійного фонду через розширення можливості інвестування їхніх коштів.

Головним рушієм модернізаційного процесу може бути лише потужний середній клас. Через його майже повну відсутність у соціальній моделі сучасної України слід поставити завдання заохочення його формування шляхом збільшення доступу населення до нових джерел доходів, зростання продуктивності праці за усіма видами економічної діяльності, розвитку ринку соціальних послуг, розширення доступу до якісної освіти та гармонізації системи підтримки соціально вразливих груп населення.

Це вимагає концентрації бюджетних соціальних видатків на розвиткові людського потенціалу, підвищенні його якості як основи економічного зростання та суспільної динаміки на довгострокову перспективу. Йдеться про зростання інвестицій у людський розвиток, розвиток соціальної інфраструктури, завдяки якій відбувається формування кадрового, соціального, інтелектуального потенціалу суспільства. Такі орієнтири спроможні перетворити соціальну політику на один із провідних чинників забезпечення конкуренто-спроможності національної економіки у сучасних умовах.

Засобом збереження наявного людського потенціалу, зміцнення креативного потенціалу суспільства є реформування систем охорони здоров'я та освіти, покликане досягти оптимальної ефективності витрачання бюджетних коштів у цих сферах, відповідності обсягів і структури послуг цих секторів попиту на них у суспільстві, забезпечення рівного доступу до базових послуг представників різних соціальних верств населення, регіонів тощо.

У міру становлення і розвитку громадянського суспільства, його здатності та готовності підтримувати процеси соціальної й економічної модернізації в Україні основним питанням має стати партнерське поєднання зусиль держави та громадянського суспільства, а також соціально спрямована діяльність бізнесу. Для переходу до нової моделі соціальної політики необхідний поетапний відхід держави від виконання тих функцій, що можуть краще реалізовуватися без її участі на базі формування адекватних умов і механізмів розширення й розвитку недержавного сектору в царині забезпечення потреб населення. Отже, нагальною необхідністю є перегляд соціальної політики у напрямі децентралізації, пошук шляхів налагодження соціального партнерства держави, роботодавців, працівників.

Реалізація стратегічного курсу на досягнення в Україні європейських стандартів життя вимагає радикального підвищення якості й ефективності послуг соціальної сфери на підґрунті реформування засад їх організації та надання, диверсифікації постачальників при збереженні за державою функцій забезпечення мінімальних соціальних стандартів. Це, зокрема, передбачає:

• диференціацію закладів соціальної сфери на казенні (ті, що фінансуються Державним казначейством), бюджетні (заклади, що не можуть функціонувати на комерційній основі та отримують фінансування від розпорядників бюджетних коштів) й автономні (в т. ч. приватні);

• оптимізацію мережі закладів соціальної сфери: укрупнення або приєднання дрібних до більш потужних; створення об'єднань за територіальними ознаками; приватизацію непрофільних для міністерств і відомств бюджетних закладів або передання їх в адміністративне підпорядкування відповідним профільним структурам;

• розроблення нормативних документів, що регулюють порядок функціонування та фінансування медичної допомоги, освіти, житлово-комунального господарства, культури, визначають принципи формування та витрачання бюджетних і позабюджетних коштів для надання соціальних послуг;

• посилення регуляторних функцій держави щодо реалізації соціальної політики шляхом установлення стандартів надання основних соціальних послуг і забезпечення контролю над їх дотриманням.

Підвищення реальних доходів працюючого населення потребує раціоналізації структури зайнятості на базі поліпшення якості робочої сили, розвитку її професійної мобільності, формування сучасної політики оплати праці та створення сучасних, високотехнологічних робочих місць відповідно до завдань модернізації економіки України. Указані кроки також сприятимуть наближенню соціальної структури нашої держави до європейських зразків: подоланню масштабної бідності, створенню численного середнього класу, зменшенню соціальної нерівності, запобіганню соціального відторгнення та маргіналізації. Створення правових, економічних та інституційних умов для підвищення ефективності зайнятості населення є провідним важелем забезпечення практичної реалізації людського потенціалу нації, що дозволить подолати структурну невідповідність попиту та пропозиції на робочу силу, скоротити безробіття, частку нелегальної зайнятості, підвищити мотивацію до праці та трудову мобільність. Послідовне підвищення ціни праці на засадах установлення мінімальної заробітної плати на підґрунті об'єктивних розрахунків вартості відтворення робочої сили та адекватне зростання оплати праці в бюджетній сфері мають стати стимулом для роботодавця до втілення інноваційних технологій і підвищення продуктивності праці.

3.6.5. Нова регіональна політика як складова посткризового відновлення

Соціально-економічна політика в регіонах має забезпечувати стабільний розвиток економіки та соціальної сфери, широке залучення регіонів до міжнародної співпраці, формування ефективних регіональних соціально-економічних систем, спроможних забезпечити процес післякризового відновлення та модернізації у загальнонаціональному масштабі.

На порядку денному постає питання реформування системи управління регіональним розвитком і розроблення нової регіональної політики, що передбачає поєднання пріоритетів економічних реформ і модернізації країни із завданнями розвитку регіонів. Складовими цього процесу є побудова сучасної моделі міжрегіонального співробітництва; сприяння розвитку внутрішньої інтеграції та консолідації країни завдяки активізації міжрегіональної кооперації та співпраці; забезпечення соціально-економічного зростання на основі тісної міжрегіональної взаємодії, економічного, торговельного, фінансово-інвестиційного, науково-технічного, інформаційного та культурного співробітництва регіонів і формування в Україні нових інтегрованих економічних макрорегіонів.

Обмежені можливості адміністративного впливу держави активізують пошук нових форм управління і координації регіонального розвитку, що переносить акценти на стимулювання розвитку місцевої ініціативи, підвищення інвестиційної привабливості територій, забезпечення соціально-економічного зростання на регіональному рівні. Вагомого значення набуває відповідність національної моделі управління регіональним розвитком євроінтеграційній стратегії, готовності регіонів України до співпраці з "Європою регіонів". Нова регіональна політика має широко використовувати переваги міжнародного регіонального співробітництва, у тому числі формування транскордонних мереж і міжрегіонального співробітництва з країнами Євросоюзу, Російською Федерацією, Республікою Білорусь; розвиток "єврорегіонів" і програм транскордонного співробітництва (насамперед у напрямі "Польща - Білорусь - Україна", "Угорщина - Словаччина - Румунія - Україна").

Першочергового значення набуває реструктуризація економічної бази регіонів, диверсифікація регіонального виробництва на новій технологічній основі та його орієнтація на створення наукоємних і високотехнологічних продуктів. Стан і тенденції виходу з кризи економіки старопромислових регіонів, що формують 54 % реалізованої продукції промисловості та 56 % ВВП країни (дані 2008 р.) свідчать про нагальну необхідність удосконалення структури економіки цих регіонів на засадах галузевої диверсифікації, що компенсуватиме втрату традиційними галузями промисловості ролі "локомотивів" розвитку.

Розбудова та модернізація інфраструктури регіонального розвитку (сучасного житлово-комунального, готельного, транспортного та дорожнього господарства, енергетичного сектору, інформаційно-консультативних комунікацій тощо) сприятиме інтенсифікації виробничих і коопераційних зв'язків на регіональному, міжрегіональному, міждержавному (транскордонному) рівнях співробітництва; активізує процеси територіальної економічної інтеграції, що надасть потужні стимули до стабілізації внутрішнього ринку та активізації економічного зростання в Україні.

Досягнення нової якості регіонального розвитку вимагає мобілізації та використання наявних у регіоні ресурсів, здатних примножити потенціал розвитку та надати стимули для економічного зростання. Потреба досягнення стабільного та збалансованого регіонального розвитку формує низку завдань у посткризовий період, у тому числі:

• вирівнювання надмірних диспропорцій регіонального розвитку, передусім за соціальними показниками;

• дотримання принципів стабільного та збалансованого регіонального розвитку, гармонійної взаємодії держави та регіонів на основі відмови від "державного патерналізму", активізації місцевої ініціативи, розвитку підприємництва, підвищення дієздатності місцевого самоврядування і місцевих громад;

• подальше поширення інструментів стимулювання розвитку регіонів, передбачених Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів";

• дотримання у процесі реалізації поточних завдань державної регіональної політики принципів стратегічного бачення розвитку регіонів, комплексного підходу до проблем просторового розвитку;

• стимулювання розвитку на регіональному рівні економічних "точок зростання" та посилення їх взаємозв'язків із периферією; залучення до цього процесу наявних місцевих матеріальних, фінансових і людських ресурсів;

• формування на регіональному рівні розвиненої інфраструктури, у тому числі транспортної, виробничої, інвестиційної, соціальної, комунікаційної тощо. Орієнтирами розвитку інфраструктури є усунення перешкод на шляху залучення місцевої економіки до процесів регіональної та міжрегіональної кооперації;

• формування єдиного загальнонаціонального економічного простору для здійснення господарської та комунікаційної політики, створення сприятливих умов для розвитку проблемних (периферійних і віддалених) територій;

• розвиток сучасних форм міжтериторіальної економічної інтеграції та кооперації для спільного освоєння ресурсів і комплексного розвитку територій, запровадження механізму укладання угод про співпрацю між регіонами;

• розвиток регіональних і міжрегіональних кластерів, індустріальних парків як основи реалізації інноваційно-інвестиційних структурних зрушень, створення нових робочих місць тощо;

• створення на регіональному рівні ефективних господарських структур, орієнтованих на інтенсифікацію використання регіонального потенціалу;

• розширення участі громадськості у вирішенні питань розвитку територій, забезпечення відкритості інформації, налагодження прозорого моніторингу соціально-економічного розвитку територій;

• консолідацію зусиль і забезпечення відповідальності громадськості, влади та бізнесу у сфері реалізації проектів регіонального розвитку.

Прозорі ринкові інструменти підтримки розвитку регіонів дозволять підвищити ефективність і забезпечити реальний цільовий характер фінансування проектів регіонального та місцевого розвитку. Зокрема, слід ураховувати великий потенціал з надання спеціального режиму економічної діяльності територіям (СЕЗ, ТПР, технічних і наукових парків) як доведеного світовою практикою інструменту "реанімації" депресивних територій і галузей та надання додаткового імпульсу регіональним "точкам економічного зростання". Реалізація цього потенціалу вимагає формування оновлених механізмів запровадження таких режимів, інструментів моніторингу та застосування економічних санкцій до суб'єктів господарювання, які користуються пільговими режимами, забезпечення повної відкритості інформації щодо умов і результатів діяльності таких суб'єктів господарювання.

Досягнення нової якості регіонального розвитку вимагає застосування партнерських підходів у відносинах держави та регіонів. Цілями розвитку партнерських відносин держави та регіонів є максимальне узгодження інтересів усіх суб'єктів регіональної політики, сприяння конкуренції регіонів за отримання ресурсів державної підтримки, а також перехід від дотаційних до інвестиційних і договірних форм відносин між державою та регіонами. Пріоритетними напрямами забезпечення партнерства держави та регіонів є:

• модернізація відносин "держава - регіон - громада" шляхом удосконалення нормативно-правового забезпечення регіонального розвитку; мінімізація практики "ручного управління" регіонами;

• підвищення ефективності регіональних стратегій розвитку, угод щодо регіонального розвитку між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою АРК, обласними, Київською, Севастопольською міськими радами як інструменту стимулювання регіонального розвитку, їх узгодження з пріоритетами та завданнями Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава";

• реформування адміністративно-територіального устрою, оптимізація державного управління на місцях і підвищення його ефективності, усунення дублювання та зайвих рівнів адміністрування;

• формування розвиненого інституційного середовища розвитку регіонів у спосіб активізації діяльності агенцій та фондів регіонального розвитку;

• забезпечення регіонального виміру реалізації "національних проектів" розвитку України;

• покращення інвестиційного клімату в регіонах, у тому числі за рахунок формування системи перспективних інвестиційних проектів, підготовлених за міжнародними стандартами, створення "єдиного вікна" для роботи з інвесторами.

Євроінтеграційна стратегія України вимагає й оновлення моделей транскордонного співробітництва. На законодавчому рівні мають бути усунені бар'єри для співпраці України з європейськими організаціями, фондами та інституціями, що регулюють питання регіонального розвитку. Транскордонне співробітництво має розширитися до реалізації конкретних інвестиційних проектів.

Реформування бюджетного забезпечення регіонального розвитку має здійснюватися у напрямі зменшення частки державних ресурсів, отримуваних органами місцевого самоврядування, і збільшення частки самостійно мобілізованих ресурсів. Таких цілей можна досягти завдяки розширенню фіскальної бази та пошуку небюджетних ресурсів для реалізації політики місцевого розвитку, у тому числі, у спосіб:

• зміцнення місцевих бюджетів і реформування міжбюджетних відносин у напрямі розширення фінансової спроможності громад;

• оптимізації нормативів урахування регіональної специфіки при обчисленні обсягу міжбюджетних трансфертів;

• широкого запровадження програмно-цільового методу планування і використання бюджетних коштів;

• мобілізації місцевих джерел фінансових ресурсів, насамперед місцевих запозичень, активізації діяльності органів місцевого самоврядування на фондовому та кредитному ринках;

• передання частки надходжень від податку на доходи фізичних осіб і плати за землю до бюджету розвитку з метою створення фінансових можливостей для довгострокового інвестування;

• створення Державного фонду регіонального розвитку, що має відповідати за фінансування локальних проектів стратегічного значення, визначати точкові проекти в регіонах для фінансування з метою надання регіонам стимулів до подальшого саморозвитку.

Суттєве збільшення економічної спроможності кожної територіальної громади, зростання реальних можливостей щодо задіяння потенціалу нефіскальних джерел фінансування розвитку регіонів (регіональних цільових фондів, муніципальних цінних паперів, інституцій регіональної фінансової інфраструктури тощо) дозволить реалізувати ідеї бюджетної децентралізації, практично втілити принцип субсидіарності та реально розширити повноваження органів місцевого самоврядування при вирішенні нагальних проблем місцевого (регіонального) розвитку. У комплексі такі заходи підвищать прогнозованість і керованість процесів реалізації потенціалу розвитку економік регіонів, забезпечать їх соціальну орієнтованість і спрямованість на гарантування безпечного та комфортного проживання людей на всій території України.

3.7. ПОСТУП РЕФОРМ У 2010 Р.: ПЕРШІ РЕЗУЛЬТАТИ ТА УРОКИ

У 2010 році в Україні відбулася радикальна зміна практики роботи органів державної влади. "Стратегічна пауза", що тривала з 2005 р., змінилася різкою активізацією реформаційних процесів, яка за масштабністю охоплення може бути охарактеризована як "нова хвиля" реформ. Під керівництвом Президента України у стислі терміни було розроблено та представлено суспільству Програму економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", що охоплює широкий набір стратегічних перетворень за п'ятьма напрямами:

• створення базових передумов економічного зростання завдяки утриманню низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і створенню стійкої фінансової системи;

• формування режиму максимального сприяння розвитку підприємництва у спосіб зменшення ролі держави в економіці, зниження адміністративних бар'єрів для бізнесу, модернізації податкової системи та поглиблення міжнародної економічної інтеграції України;

• модернізація інфраструктури та базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури й ринку землі;

• збереження і розвиток людського та соціального капіталу завдяки підвищенню ефективності та стабільності соціального захисту, поліпшенню якості й доступності освіти та медичного обслуговування;

• підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби та виконавчої влади.

Запровадження реформ має відбуватися у три часових етапи: перший - короткотерміновий, до кінця 2010 року, - етап законодавчого врегулювання перебігу реформ. Другий - 2011 - 2012 рр., третій - 2013 - 2014 рр.

У 2010 році розпочато формування інституційного базису для здійснення стратегічних економічних реформ і визначення їх основних стратегічних пріоритетів, зроблено низку практичних системних кроків, що започаткували комплексне реформування соціально-економічної системи.

3.7.1. Реформування фінансового сектору

Першочерговим завданням реформування фінансового сектору було визначено формування сприятливого фіскального простору для бізнесу, ефективної та децентралізованої бюджетної системи при збереженні фінансово потужного уряду.

У межах зазначених реформ ухвалено нову редакцію Бюджетного кодексу та Податковий кодекс України. Цими документами запроваджено радикальні якісні зміни бюджетної та податкової систем України.

Набуття чинності Бюджетним кодексом сприятиме децентралізації бюджетних ресурсів, зменшенню витрат на адміністрування, усуненню зустрічних фінансових потоків тощо. Основними законодавчими новаціями у є запровадження середньострокового бюджетного планування, розвиток програмно-цільового методу бюджетування, удосконалення системи управління державним боргом, посилення фінансової самодостатності місцевих бюджетів, модернізація системи бухгалтерського обліку в державному секторі, запровадження європейської моделі державного внутрішнього фінансового контролю та підвищення бюджетної дисципліни.

Зокрема, посиленню фінансової потужності регіонів і громад та отриманню ними стабільних джерел доходів для виконання самоврядних повноважень сприятимуть такі законодавчі зміни:

• зменшення кількості місцевих податків і зборів з 15 до 5, виключення з переліку економічно недоцільних і їх заміна на ті, що можуть забезпечити достатній обсяг надходжень;

• розширення дохідної бази першого кошика бюджетів м. Києва та м. Севастополя, АРК та областей;

• передання збору за першу реєстрацію транспортного засобу до першого кошика, зарахування плати за землю та податку на нерухоме майно винятково до бюджетів місцевого самоврядування;

• розширення переліку надходжень другого кошика доходів, до якого додатково включено фіксований податок на доходи від підприємницької діяльності та передані з першого кошика штрафні санкції, адміністративні штрафи та інші надходження;

• унормування джерел спеціального фонду, до якого віднесено збір за першу реєстрацію транспортного засобу, плату за торгові патенти з продажу нафтопродуктів, концесійні платежі щодо об'єктів комунальної власності, частину збору за забруднення довкілля, повернення кредитів тощо;

• розширення переліку доходів бюджету розвитку як основи для здійснення інвестиційної діяльності та довгострокових капіталовкладень;

• деталізація сфери надання цільових субвенцій, напрямів їх використання, а також визначення принципів надання субвенцій на виконання інвестиційних програм і проектів;

• розширення переліку видатків, що не враховуються під час обчислення міжбюджетних трансфертів.

Між тим, серед актуальних проблем бюджетної системи, що залишилися невирішеними, - відсутність регламентації функціонування Стабілізаційного фонду, невирішеність питання щодо підвищення ефективності інвестиційних видатків бюджету, неврегульованість фінансових потоків між державним бюджетом, державними бюджетними фондами й іншими квазіпублічними структурами системи державних фінансів, відсутність достатніх обмежень щодо боргової політики уряду, неузгодженість бюджетної та податкової систем.

У межах бюджетної реформи ухвалено також Закон України "Про здійснення державних закупівель", що набув чинності 30 липня 2010 р. Він дозволить досягти більшої прозорості та ефективності витрачання бюджетних коштів, підвищити конкуренцію під час проведення закупівель і скоротити витрати бізнесу на участь у державних тендерах. Закон наближає вітчизняне законодавство у сфері державних закупівель до найкращих європейських практик. Прийняття згаданого Закону значно посилює позиції України в переговорному процесі зі Світовим банком та Європейською комісією щодо продовження співпраці з ними та є ще одним кроком до підписання Угоди про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Між тим, окрім очевидних позитивних аспектів, набуття чинності новим Законом, практичне застосування окремих його норм викликало у замовників чимало труднощів, що спонукало Міністерство економіки підготувати законопроект щодо внесення змін до нього, яким передбачається виправити виявлені недоліки та лібералізувати процес здійснення державних закупівель.

Завершення масштабної роботи з кодифікації податкового законодавства позначилося ухваленням Податкового кодексу, що, враховуючи поправки, внесені після вето Президента України, посилив захист інтересів платників податків, раціоналізував податкову систему, установив засади зниження фіскального навантаження, урегулював стимулюючі функції податків.

Податковий кодекс визначив інструменти підвищення фіскальної ефективності податкової системи та реалізації її стимулюючого потенціалу. Позитивними наслідками податкової реформи для України будуть формування сприятливого фіскального простору та збільшення обсягу коштів, мобілізованих до публічних фондів, передусім за рахунок зменшення обсягу ухиляння від сплати податків, мінімізації оподаткування, активізації роботи з податковою заборгованістю.

Податковий кодекс дозволяє знизити податкове навантаження на бізнес, спростити податкові процедури, зруйнувати їх "корупційну ємність", запропонувати стимули інвестиційного розвитку та структурної модернізації економіки.

Зокрема, інвестиційно-інноваційна складова реформування податку на прибуток підприємств забезпечуватиметься поетапним зниженням ставки податку на прибуток з 25 % до 16 % (у 2011 р. - 23 %, у 2012 р. - 21 %, у 2013 р. - 19 %, у 2014 р. - 16 %).

Створюються передумови інвестиційної привабливості країни завдяки зменшенню ставки податку на додану вартість з 2014 року до 17 %.

Однією з найпозитивніших новацій Кодексу є формування єдиного фіскального простору, що дає усім учасникам ринку рівні можливості та усуває податкову дискримінацію окремих суб'єктів залежно від лояльності до влади чи географічного місця розташування.

Передбачено такі пільги, спрямовані на заохочення енергоощадження: звільнення від оподаткування частини прибутку підприємств, отриманого від виробництва та реалізації деяких енергоощадних товарів промислового призначення та частини прибутку, отриманого від здійснення енергоощадних заходів та реалізації енергоефективних проектів підприємств, що займаються розробленням і використанням енергоощадних заходів та енергоефективних проектів; тимчасове звільнення від оподаткування прибутку виробників біопалива для виробництва електричної та теплової енергії, а також прибутку підприємств із видобування та використання газу (метану) вугільних родовищ.

Заохоченню підприємницької активності сприятиме й низка локальних нововведень:

• зближення бухгалтерської та податкової звітності (особливо це важливо щодо нарахування податку на прибуток);

• запровадження методів прискореної амортизації;

• спрощення процедури адміністративного оскарження рішень податкової служби;

• заборона на вилучення контролюючими органами оригіналів первинних документів;

• запровадження механізму автоматичного відшкодування ПДВ тощо;

• скорочення кількості контролюючих органів і зменшення тривалості податкових перевірок.

Невід'ємною складовою податкової реформи стало ухвалення Закону України "Про збір та облік єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", що набув чинності 1 січня 2011 р. Законом передбачається, що Пенсійний фонд України об'єднує функції щодо збору страхових внесків і контролю за їх сплатою. Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування замінить усі нинішні обов'язкові соціальні внески. Для бізнесу це означає зниження витрат на ведення і подання звітності, зменшення перевірок; для держави - економію на адмініструванні.

У сфері реформування фінансових ринків ухвалено зміни до Закону України "Про Національний банк України", що посилюють його політичну, операційну та фінансову незалежність, забезпечують перехід до інфляційного таргетування і підтримки гнучкого обмінного курсу. Розроблено законопроекти:

• про посилення банківського регулювання;

• про захист прав кредиторів;

• про зміцнення Фонду гарантування внесків.

Важливим для ефективної діяльності НБУ стало відновлення у вересні 2010 р. права його законодавчої ініціативи. За три останні місяці року Національний банк України в порядку законодавчої ініціативи вніс на розгляд парламенту законопроекти щодо нагляду на консолідованій основі та щодо уніфікації положень бюджетного законодавства.

3.7.2. Пенсійна реформа

Поєднуючою ланкою між оздоровленням фінансової системи країни та поліпшенням умов життя громадян є реформування пенсійної системи. У 2010 р. було розгорнуто практичну роботу щодо продовження реформи солідарного пенсійного забезпечення, зокрема шляхом раціоналізації пенсійних зобов'язань держави та механізму нарахування пенсій.

З метою консолідації ресурсів Пенсійного фонду скасовано низку пільг зі сплати внесків на пенсійне страхування: для фізичних осіб - підприємців, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований та єдиний податок), для платників фіксованого сільськогосподарського податку. Надалі передбачається комплекс заходів щодо детінізації зайнятості та заробітних плат, з одного боку, та зростання заробітків і створення нових робочих місць - з іншого. Передбачається також і низка заходів, спрямованих на фінансову стабілізацію солідарної системи:

• поступове підвищення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років і для чоловіків, які працюють на державній службі, до 62 років (щорічно на 6 місяців);

• на період підвищення пенсійного віку збільшення пенсій на 2,5 % за кожні додатково відпрацьовані 6 місяців, що приведе до зростання пенсій на 25 % для тих жінок, які почнуть їх отримувати в 60 років; одноразову виплату 10 пенсій працівникам освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури, тобто тих галузей, де працюють переважно жінки; підвищення мінімальної тривалості страхового стажу для призначення пенсії за віком із 5 до 15 років; підвищення нормативної тривалості страхового стажу з 20 до 30 років для жінок і з 25 до 35 років для чоловіків;

• проведення перерахунків пенсій працюючим пенсіонерам, які отримують пенсію за вислугу років, тільки після досягнення пенсійного віку;

• призначення пенсій із заробітку за даними персоніфікованого обліку та (за бажанням) із заробітку за 60 місяців до 1 липня 2000 року;

• установлення максимального розміру пенсії із солідарної системи на рівні 10 розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

З 1 січня 2013 року передбачається запровадження загальнообов'язкового накопичувального пенсійного страхування для осіб, яким на той час не виповниться 35 років. До того часу має бути розроблене законодавче, нормативне й організаційне забезпечення. Компенсацію ПФУ коштів, що спрямовуватимуться до накопичувального фонду, здійснюватиме державний бюджет.

Водночас вельми необхідним є прискорений розвиток недержавного пенсійного страхування переважно за рахунок поширення корпоративних фондів.

3.7.3. Створення середовища, сприятливого для бізнесу

Найбільший масив реформ, що здатні дати швидкий ефект у вигляді полегшення підприємницької діяльності та закласти фундамент для довгострокового припливу інвестицій, реалізовано у сфері поліпшення бізнес-клімату.

З ухваленням Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" від 07.07.2010 р. відбувся довгоочікуваний прорив у дозвільній системі - перехід від дозвільного принципу до декларативного. Зокрема, значно розширено сферу застосування декларативного принципу початку господарської діяльності. Отримання дозволів відтепер не потрібне для більшості видів діяльності. Також скорочено перелік дозволів із 227 до 91. Розширення сфери застосування декларативного принципу перекладе відповідальність за суспільну безпеку з відомств, що видають дозволи, на підприємців, що скоротить функції уряду у сфері нагляду та контролю. Це поліпшить використання державних коштів і сприятиме створенню нових підприємств.

Скасовано майже 35 % видів ліцензування господарської діяльності, провадження яких не пов'язане із загрозою безпеці держави, життю та здоров'ю людей, погіршенням стану навколишнього природного середовища, а також стосовно яких існують інші засоби державного регулювання.

На законодавчому рівні усунуто суперечності між положеннями Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб" та деякими іншими законами, що регулюють порядок проведення державної реєстрації та припинення окремих видів юридичних осіб.

Передбачено можливість електронної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Запроваджено електронний взаємообмін інформацією між усіма учасниками державної реєстрації, скорочено кількість і зменшено тривалість реєстраційних та післяреєстраційних процедур, що робить їх максимально оперативними та прозорими.

Закриття підприємств стане дешевшим, оскільки скоротиться кількість документів, необхідних для закриття бізнесу (окрім процедури банкрутства).

Ухвалено Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", яким встановлено, що державний нагляд (контроль) здійснюється за принципом наявності одного органу державного нагляду (контролю) у складі центрального органу виконавчої влади. Буде реалізовано принцип розділення функцій стандартизації, контролю відповідності та ринкового нагляду.

Передбачено запровадження механізму "єдиного інвестиційного вікна" на місцевому рівні для забезпечення високої якості послуг для інвесторів.

Ухвалено Закон України "Про державно-приватне партнерство", що сприятиме залученню приватних інвестицій у проекти, які держава не в змозі самостійно профінансувати у повному обсязі.

Підготовлено проект змін до Митного кодексу України, що передбачає внесення змін до понад 30 інших законодавчих актів з метою удосконалення та спрощення митних процедур і наближення митного законодавства до європейських і світових стандартів.

Зроблено перші кроки на шляху до реформування енергетичного сектору:

• ухвалення Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу" започаткувало приведення "газового" законодавства України у відповідність із європейським правом. Зокрема, ухвалені норми мають сприяти розвиткові газового ринку на конкурентних засадах і встановити механізми відокремлення функцій транспортування, розподілу та постачання для газорозподільних і газопостачальних підприємств, що відкриє шлях для членства України в Угоді ЄС щодо енергетичної співдружності;

• Мінвуглепромом підготовлено попередній список інвестиційно привабливих підприємств, що мають перспективу розвитку та є найпривабливішими для приватизації. Також на стадії узгодження знаходиться програма приватизації підприємств вугільної галузі;

• ухвалено Закон України "Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України", що дозволить об'єктивно встановлювати тарифи у цій сфері;

• внесено зміни до Закону України "Про угоди про розподіл продукції" з метою стимулювання інвестицій у видобування нафти та газу.

3.7.4. Формування інституційного підґрунтя політики реформ

Потреба формування інституційної бази для здійснення стратегічних економічних реформ у 2010 р. обумовила пріоритетну увагу до формування відповідної структури державного управління, переходу до стимулювання економічних процесів на основі програмування розвитку, визначення завдань запровадження у державному управлінні стратегічного менеджменту, створення сприятливих умов для оперативного вироблення, ухвалення і виконання рішень у сфері державної політики відповідно до нових умов посткризової економіки України та посткризового світу.

Вибудовано чітку ієрархію вертикалі виконавчої влади. Внаслідок повернення до президентсько-парламентської форми правління в Україні закріплюється вертикально інтегрована система виконавчої влади. Радикальні зміни у структурі органів центральної виконавчої влади дають підстави очікувати концентрацію відповідальності владних структур за функціональні напрями державного управління. Це дозволить сформувати дієвіший апарат управління за меншої чисельності та менших витрат на його функціонування.

Створено нову систему координації державної політики реформ на центральному рівні. Цього було досягнуто завдяки введенню до структури уряду посад віце-прем'єр-міністрів, що відповідають за координацію галузевих напрямів державної політики, та створенню централізованого координаційно-аналітичного центру - Комітету економічних реформ при Президентові України. На його базі було сформовано регіональні комітети з економічних реформ, метою яких є моніторинг реалізації реформ на місцях і підготовка відповідних пропозицій національному Комітету. Контроль і моніторинг запровадження основних положень Програми економічних реформ на 2010 - 2014 рр. та координацію дій органів влади щодо реалізації реформ Комітет з економічних реформ здійснює через Координаційний центр з упровадження економічних реформ. Результатом роботи Комітету стало розроблення Програми економічних реформ на 2010 - 2014 рр. "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава".

Сформовано програмні механізми реалізації державної політики реформ. Комітетом з економічних реформ при Президентові України формується програмно-цільова структура координат розвитку, закладаються концептуальні основи стратегічного управління, що створює основи для структурування системи стратегічного планування у країні. Запроваджуються галузева підрядність і покроковість реформ, знижується рівень сегментованості механізмів і сфер розвитку. Між тим, поки що залишається поза увагою механізм горизонтального співвіднесення програм між собою, а отже, ускладнюється можливість здійснення адекватного моніторингу й оцінки реалізації сукупності всіх програм розвитку як цілісної державної політики. Це містить ризики розпорошення фінансових, часових і управлінських ресурсів.

Інноваційним для управлінської практики України стало запровадження програмування розвитку через систему національних проектів як розширених цільових програм на основі широкого співфінансування, поширення механізмів державно-приватного партнерства. Виокремлення переліку національних проектів створює підґрунтя для інвентаризації та структурування наявних державних програм з метою уникнення дублювання і посилення їх дієвості.

Найголовнішим уроком початку "нової хвилі" реформ 2010 р. є визнання як головної умови легітимізації реформ критичної важливості активної комунікативної політики держави, спрямованої на консолідацію конструктивних позицій громадян щодо напрямів та засобів реформування, формування об'єктивного розуміння суспільством суті та необхідності реформ.

Важливість зазначеного зростає з огляду на необхідність проведення у найближчій перспективі низки соціально чутливих реформ у сферах пенсійного забезпечення, соціального захисту, охорони здоров'я, трудового, житлового законодавства тощо.

3.8. ПРІОРИТЕТИ ТА ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РЕФОРМУВАННЯ У 2011 РОЦІ

2011 рік має стати роком розгортання в Україні динамічних економічних і соціальних реформ. Цей динамізм має спиратися на досягнення 2010 р., позитивний і негативний досвід розроблення та запровадження основних засад реформаційної політики, завдання, передбачені Програмою економічних реформ, середньо- та довгострокові орієнтири соціально-економічних перетворень. Реформи 2011 р. мають вирішувати двоєдине завдання: відновлення високих темпів стійкого економічного зростання і забезпечення відчутного поліпшення умов життя широких верств населення України. Досягнення таких цілей можливе в разі здійснення необхідних структурних змін, цілеспрямованої політики, сконцентрованої на найчутливіших "точках", що потребують реформування.

3.8.1. Створення сприятливого регуляторного середовища для підприємництва

Створення сприятливого регуляторного середовища для підприємництва розглядається Програмою економічних реформ як один із визначальних інструментів відновлення динамічного економічного зростання, модернізації національної економіки та створення підґрунтя для підвищення добробуту населення України.

Йдеться про лібералізацію умов для ведення бізнесу, максимальне зниження обтяжливості процедур, практичне запровадження чіткої відповідальності державних регуляторних і силових структур за дотримання прав підприємців, передбаченої Податковим кодексом.

Водночас необхідне формування сучасної регуляторної системи, що забезпечила б реалізацію зобов'язань держави щодо захисту прав і безпеки споживачів, дотримання вимог щодо сплати податків, виконання господарського законодавства. Відповідні завдання мають бути поставлені перед реорганізованими під час адміністративної реформи регуляторними інститутами. Перед Державною податковою службою також стоїть завдання створення сучасної необтяжливої, проте фіскально ефективної системи нарахування податкових платежів.

У зв'язку з цим ключовими завданнями реформ у 2011 р. є:

• реформування системи технічного регулювання, активізація роботи щодо приведення системи стандартизації та технічного регулювання у відповідність із нормами та правилами СОТ, запровадження сучасних технічних регламентів на основі директив Європейського Союзу;

• завершення реформування дозвільної системи, впорядкування системи державного нагляду та контролю;

• усунення дублюючих функцій на кожному етапі дозвільних процедур;

• перегляд і скорочення термінів отримання дозволів;

• спрощення дозвільної системи в будівництві та процедури розподілу земельних ділянок для забудови;

• забезпечення відкритості та повноти інформації стосовно адміністративних послуг, що надаються дозвільними органами;

• внесення змін до Закону України "Про банкрутство", зниження часових і фінансових витрат на процедуру банкрутства;

• удосконалення системи спрощеного оподаткування з метою вилучення з неї механізмів необґрунтованої "оптимізації" податків і концентрації її на цілях підтримки розвитку підприємництва та самозайнятості;

• введення відповідальності органів державного нагляду (контролю) за збиток, заподіяний суб'єктові господарювання неправомірними діями та порушенням процедури здійснення державного нагляду (контролю).

Має бути застосований економічний і фінансовий інструментарій Закону України "Про державно-приватне партнерство". Конструктивне використання положень цього Закону потребує запровадження відповідних мотиваційних інструментів.

3.8.2. Створення стимулів для модернізації структури економіки та зростання національної конкурентоспроможності

2011 рік має стати періодом побудови адекватної нормативно-правової бази захисту прав та інтересів інвесторів, закладення сучасних механізмів промислової політики та надання державної підтримки підприємствам і секторам економіки.

Модернізація структури промисловості України має здійснюватись на засадах підвищення частки виробництва товарів із високою доданою вартістю, насамперед високотехнологічних, нарощування їх експорту, розвитку внутрішнього ринку збуту, забезпечення припливу інвестицій у виробничий сектор економіки, налагодження виробництва продукції, здатної ефективно конкурувати з продукцією іноземного виробництва, підвищення енергоресурсної ефективності виробництв, утворення замкнених циклів виробництва та забезпечення рівномірного розвитку регіонів України.

У зв'язку з цим необхідно вжити такі першочергові заходи:

• завершити запровадження державної системи кредитування та страхування експорту, в тому числі механізмів страхування експортних і кредитних ризиків;

• забезпечити автоматизацію відшкодування ПДВ експортерам і захист їхніх інтересів на зовнішніх ринках через реорганізацію діяльності торговельно-економічних місій;

• стимулювати міжнародне співробітництво України на провідних напрямах науково-технологічного розвитку та участі вітчизняних суб'єктів господарювання у міжнародній науково-виробничій кооперації;

• ініціювати пілотні проекти щодо створення кластерних об'єднань за участю держави в основних галузях промисловості, створити інституційні передумови для розвитку мережевої взаємодії компаній;

• надавати державні гарантії для отримання міжнародних кредитів підприємствами промисловості, що мають позитивну кредитну історію, не допускали прострочень за кредитами та виконували соціальні зобов'язання в повному обсязі;

• запровадити систему державного стимулювання, у т. ч. за рахунок упровадження примусово-адміністративних заходів, зниження рівнів енерго- та ресурсоємності підприємств, що працюють на території України, а також реалізації ефективної соціальної та екологічної політики;

• здійснити систему заходів, спрямованих на розблокування повноцінної реалізації потенціалу внутрішнього ринку, сформувати умови для ефективної дії ринкової конкуренції: розвиток інфраструктури доведення товару від виробника до споживача, формування оптової ланки торгівлі, зосередження державної підтримки сільгосппідприємств, передбаченої проектом Держбюджету-2011, на оптово-збутовому сегменті ринку;

• поширити практику створення комунальних торговельних закладів з метою забезпечення рівномірності охоплення населення торговельною мережею, створити необхідні умови для відновлення споживчої кооперації членів територіальних громад;

• модернізувати антимонопольну політику з метою подолання монопольного диктату великих торговельних мереж, упровадження ефективної конкурентної політики, забезпечення обґрунтованості тарифів на послуги природних монополій та якості їх надання;

• розробити державну стратегію розвитку та стимулювання імпортозаміщення, а також план заходів щодо її реалізації;

• розробити комплекс заходів, спрямованих на пріоритетність залучення іноземних інвестицій, якими передбачається створення в Україні промислових підприємств з повним циклом виробництва та максимально можливим використанням матеріалів і комплектуючих українського виробництва, а також спрямованих на суттєву технічну модернізацію наявних підприємств із застосуванням новітніх енерго- та ресурсоощадних технологій;

• підвищити вимоги до інвестиційних зобов'язань, що мають узяти на себе іноземні інвестори в процесі приватизації підприємств з державною часткою власності.

Високий рівень конкуренції на світовому ринку інвестицій в умовах поширення фінансової глобалізації вимагає побудови виваженої та дієвої системи інвестиційних стимулів, для чого необхідно:

• передбачити доповнення Податкового кодексу України положеннями про податкові інвестиційні стимули, диференційовані залежно від типу та обсягів інвестицій, розмірів підприємств, регіону інвестування, цілі інвестицій, інноваційного рівня виробництва, кількості новостворених робочих місць;

• запровадити інструментарій оцінки довгострокової ефективності використання отриманих податкових пільг, забезпечення цільового характеру їх використання та відповідальності отримувачів за порушення умов надання пільг, строковості надання.

Наявність значного розпорошеного інвестиційного ресурсу у вигляді особистих заощаджень обумовлює потребу посилення інвестиційної активності фізичних осіб. Це потребує:

• заохочення розвитку та розширення сфери діяльності інститутів спільного інвестування завдяки удосконаленню нормативно-правової бази їхнього функціонування, проведення відповідної інформаційної політики щодо поінформованості потенційних інвесторів, поширення ефективних практик, оцінки надійності інвестиційних компаній тощо;

• організації випуску державних і муніципальних цінних паперів для продажу населенню з гарантованим рівнем дохідності, надходження від яких спрямовуватимуться виключно на фінансування проектів розвитку;

• встановлення податкового кредиту для індивідуальних доходів громадян, вкладених у цінні папери інститутів спільного інвестування та державні цінні папери.

Пріоритетність завдань технологічної модернізації обумовлює потребу доповнення інвестиційної політики спеціальними заходами щодо заохочення інноваційної діяльності суб'єктів господарювання. Для цього необхідно:

• розробити державну систему страхування ризиків інноваційної діяльності, зокрема спеціально створеною державною чи державно-приватною страховою компанією;

• запровадити порядок створення інноваційних асоціацій як засобу концентрації виробничими підприємствами фінансових ресурсів і розподілу ризиків реалізації інноваційних проектів.

Активізація інноваційної діяльності та заохочення розвитку інноваційно активних підприємств потребують удосконалення інституційного середовища, а саме:

• забезпечення імплементації положень законодавства Європейського Союзу щодо захисту права інтелектуальної власності у вітчизняне законодавство, вдосконалення охорони майнових прав суб'єктів авторського права;

• спрощення та уніфікації патентних процедур, правил передачі й управління процедурами інтелектуальної власності, створеної у результаті проведення науково-дослідних робіт із фінансуванням із держбюджету;

• здійснення інституційного оформлення механізму обліку інтелектуальної власності, створеної за рахунок бюджетних коштів (у першу чергу на стадії, що передує оформленню заявок на патенти);

• здійснення заходів щодо формування мережевої взаємодії наукових, науково-дослідних, дослідно-виробничих і виробничих установ, організації постійного процесу виявлення та моніторингу факторів і бар'єрів, що перешкоджають інноваційній діяльності, введення в практику розроблених інституційних інструментів.

Ресурсне забезпечення пріоритетів структурно-інноваційної модернізації виробництва потребує вирішення завдань кредитного забезпечення технологічного оновлення виробництва на основі застосування з боку держави механізму цільового кредитування задля підтримки довготермінових інвестицій та інновацій з метою форсованого нарощування випуску конкуренто-спроможної продукції.

З цією метою треба сформувати та забезпечити реальне функціонування системи фінансових інститутів розвитку (насамперед Українського державного банку реконструкції та розвитку, що передбачено Указом Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листопада 2010 року "Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році"); фінансових установ та організацій, що обслуговують експортні операції та сільське господарство, здійснюють мікрокредитування.

Потребують опрацювання методологічні засади діяльності Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України щодо критеріїв відбору національних проектів, механізмів контролю за їх цільовим упровадженням.

Запровадженню повноцінних ринкових засад організації економіки сприятиме відновлення приватизаційних процесів у стратегічних галузях економіки на основі галузевих програм розвитку. Реалізація проектів приватизації у 2011 році вимагає:

• установлення основних засад роздержавлення та управління державною власністю, проведення інвентаризації державних активів, створення та постійного оновлення спеціалізованої бази даних, яка включатиме систематизовану інформацію про нерухоме майно, що перебуває на балансі суб'єктів господарювання державного сектору;

• налагодження дієвих механізмів діяльності Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном щодо управління підприємствами та майновими комплексами державного сектору та контролю за ефективністю виконання цих функцій.

Водночас необхідні заходи щодо запобігання негативним наслідкам приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави або посідають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг, а саме:

• рішення щодо приватизації таких підприємств мають прийматися у контексті стратегії реформування відповідної галузі з урахуванням міжгалузевих зв'язків та особливостей приватизації окремих груп об'єктів;

• для забезпечення можливості своєчасного запобігання загрозам, пов'язаним із банкрутством, ліквідацією, суттєвим погіршенням показників діяльності стратегічних підприємств, а також тих, що мають суттєве значення для забезпечення національної безпеки та обороноздатності держави, суспільного правопорядку, безпеки та здоров'я громадян, має бути застосоване спеціальне право держави - право "золотої акції";

• іноземні інвестиції у процесі приватизації мають залучатися з урахуванням глибини проникнення іноземного капіталу в найважливіші підприємства національної економіки та відповідні галузі з метою унеможливлення небезпечної монополізації ринків товарів і послуг в Україні.

3.8.3. Створення умов для макроекономічної стабільності економіки, орієнтованої на зростання

Макроекономічні дисбаланси, накопичені в кризовий період, вимагають посилення заходів макроекономічної стабілізації. Між тим, її стандартні інструменти входять у суперечність із завданнями якнайшвидшого відновлення економічного зростання. Для системного подолання наслідків кризи треба забезпечити взаємоузгодження та реалізацію комплексу антикризових заходів, насамперед у сфері цільового управління грошовими ресурсами, зі стратегічними цілями структурно-інноваційних перетворень в економіці, що потребує посилення ролі держави в регулюванні фінансових ресурсів і структурно-інноваційних змін виробництва.

Розбалансована система публічних фінансів сьогодні є однією з найбільших загроз для економічної безпеки України й одним із головних чинників стримування економічного розвитку та зростання рівня добробуту населення. Отже, оздоровлення системи державних фінансів має стати наріжним каменем бюджетно-податкової політики в 2011 р. Основними є заходи в межах таких напрямів:

• перегляд програм, що фінансуються з Державного бюджету, оцінка їх ефективності, доцільності та результативності. Має бути визначено вичерпний перелік пріоритетних програм, що фінансуються державним коштом;

• зменшення державних запозичень. Україна майже вичерпала ресурс дефіцитного фінансування економіки, тому подальше зростання дефіциту створюватиме додатковий тиск на рівень цін і стабільність національної валюти;

• збільшення державних інвестицій. В умовах стагнації приватних інвестицій зростає важливість державних видатків як рушіїв економічного зростання;

• підвищення ефективності коштів податкової системи. Головними складовими фіскальних втрат є податковий борг і тіньові операції, що звужують базу оподаткування. Цей ресурс є вельми значним і єдиним, що дає змогу швидко збільшити доходи бюджету без посилення фіскального тиску на офіційну економіку;

• оптимізації управління державним боргом. Доцільним є встановлення та закріплення на законодавчому рівні граничних та оптимальних параметрів формування боргового навантаження для держави. Йдеться не лише про чіткі вимоги до припустимого розміру дефіциту бюджету, а також про обмеження вартості, терміну та валюти залучених ресурсів. Раціональним є спрямування боргових коштів у інвестиційні проекти, доходи від яких дозволять уряду не лише повернути борг, а й покрити витрати на його обслуговування. До Бюджетного кодексу має бути внесено норму про неможливість використання державних запозичень для фінансування поточних видатків держави.

Повноцінне запровадження бюджетної реформи, передбаченої новою редакцією Бюджетного кодексу, вимагає реформування організації місцевих фінансів і міжбюджетних відносин. Зокрема, аби скористатися новими розширеними можливостями регіонів, має бути ухвалено широкий пакет законопроектів, узгоджених між собою, про державну регіональну політику, внесено зміни до законодавства про місцеве самоврядування, місцеві держадміністрації, адміністративно-територіальний устрій, стимулювання фінансово-організаційної кооперації на місцевому рівні.

У рамках бюджетної реформи також мають відбутися:

• запровадження на рівні головних розпорядників бюджетних коштів принципів середньострокового планування і програмно-цільового методу в управлінні бюджетами;

• затвердження детального порядку та вимог щодо складання та змісту бюджетних програм відповідно до нових вимог, що містить Бюджетний кодекс;

• формування правового поля для функціонування інституту інвестиційних програм і проектів;

• затвердження порядку надання місцевих гарантій, спрямованого на запобігання ризикам зловживання такою можливістю та непродуктивного зростання боргових зобов'язань місцевих бюджетів;

• розроблення порядку й алгоритму середньострокового бюджетного планування для розпорядників бюджетних коштів.

Ураховуючи ризики зменшення обсягів бюджетних надходжень через зниження ставок оподаткування, мають уживатися заходи щодо компенсації імовірних втрат за рахунок підвищення ефективності фіскальної системи, а саме:

• ужиття комплексу заходів з протидії заниженню митної вартості товарів;

• підвищення ефективності податкового адміністрування, що має забезпечити виявлення необґрунтованої мінімізації оподаткування та тіньові доходи;

• розширення охоплення бази оподаткування за рахунок нерепресивних дій податкових служб щодо виявлення неоподаткованих доходів юридичних осіб.

Базисною засадою економічного зростання на основі поширення інвестиційно-інноваційних процесів є забезпечення стабільності грошово-кредитної сфери, що зменшує невизначеність в економіці, знижує ризики та послаблює волатильність фінансових і економічних показників, подовжує часові горизонти планування, сприяє поширенню позитивних економічних очікувань. Важелі забезпечення макроекономічної стабільності мають застосовуватися комплексно й за такими напрямами:

• проведення процентної політики, спрямованої на зниження відсотка як складової витрат на виробництво продукції;

• зниження доларизації та посилення передбачуваності курсової динаміки;

• зміцнення банківської системи у спосіб:

- продовження процесу ліквідації слабких банків і консолідації банківської системи на основі коригування інтенсивності процесу рекапіталізації відповідно до фази бізнес-циклу;

- розроблення і започаткування реалізації стратегій розвитку державних банків на основі їх міжнародного аудиту;

- забезпечення реального функціонування системи фінансових інститутів розвитку, що забезпечують швидке розширення інвестиційного сегмента фінансового ринку;

- розширення внутрішньої ресурсної бази банків за рахунок використання потенціалу накопичених коштів домогосподарств, розвитку системи рефінансування комерційних банків;

- перегляду принципів регулювання присутності іноземного капіталу в банках України для спрямування коштів іноземних інвесторів у пріоритетні сфери економіки України;

- переходу до агрегованого регулювання і пруденційного нагляду за фінансовою системою на основі базових рішень на міжнародному рівні щодо посилення фінансового регулювання банківського сектору (стандарти "Базель III"), ринку цінних паперів, інституційних інвесторів;

- доопрацювання і запровадження законодавчих ініціатив для зменшення частки проблемних активів у банківському секторі;

- удосконалення інструментів управління ризиками та проведення складних фінансових операцій;

- інтенсифікації процесу консолідації банківського сектору шляхом організаційного забезпечення процесів злиття капіталу дрібних і середніх банків, контролю за дотриманням прав власників (акціонерів) у процесах злиття;

- стабілізації грошово-кредитного ринку завдяки здійсненню виваженої монетарної політики, спрямованої на підвищення рівня монетизації та зниження вартості фінансових ресурсів; задоволенню грошового попиту з боку реального сектору економіки на основі посилення антициклічного характеру процентної політики; вдосконаленню структури емісійного механізму в напрямі активізації каналу рефінансування;

• забезпечення збалансованості платіжного балансу, що передбачає оптимізацію участі України у світових фінансових потоках шляхом:

- розроблення нової моделі відносин з іноземними інвесторами на основі забезпечення балансу національних та іноземних інтересів;

- максимального розширення джерел надходження фінансових ресурсів з урахуванням прийнятності механізмів обслуговування відповідних зобов'язань;

- створення системи валютного регулювання, спроможної запобігти загрозі переходу стратегічно важливих активів у власність нерезидентів і спрямувати ресурси іноземних інвесторів у стратегічно важливі сектори вітчизняної економіки.

Нацбанку в тісній координації з економічним блоком уряду необхідно сформувати систему заходів щодо відновлення належної кредитної активності комерційних банків, формування сегмента інвестиційного й експортного кредитування, забезпечення відновлення стійкості ризикових банків тощо. Це вимагатиме реформування засад системи рефінансування, важелів та інструментів підтримання валютної стабільності.

Необхідність зміцнення довіри до національної валюти та вітчизняної грошово-фінансової системи вимагає послаблення валютних ризиків, зниження доларизації економіки. З цією метою необхідно:

• сформувати ієрархічну систему заходів валютного регулювання для забезпечення згладжування суттєвих курсових коливань;

• сформувати систему страхування валютних ризиків як невід'ємну частину валютного кредитування резидентів;

• удосконалити методику оцінки форм і наслідків виводу капіталів за межі країни, зокрема передбачити можливість запровадження підвищеного оподаткування іноземного капіталу, що виводиться з країни менш ніж через рік після його введення;

• посилити відповідальність банків за порушення правил ведення операцій з іноземною валютою та нормативів відкритої валютної позиції;

• законодавчо унормувати порядок і терміни запровадження нормативу обов'язкового продажу частини експортної виручки.

Невід'ємною складовою забезпечення стабільності фінансової системи є подальший розвиток фондового ринку та ринку небанківських фінансових послуг, зокрема створення єдиної системи депозитарного обліку цінних паперів, упровадження пруденційного нагляду за діяльністю небанківських установ, посилення координації між регуляторами на фінансовому ринку.

3.8.4. Реформування земельних відносин

Реформування земельних відносин і заснована на ньому перебудова усієї системи організації аграрного виробництва мають особливе значення як щодо створення умов для ефективного використання потужного ресурсу зростання національної економіки, так і щодо поліпшення умов життя та праці значного прошарку населення України.

Мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення унеможливлює створення господарств на основі концентрації земельної власності в оптимальних розмірах у ефективних власників. Унаслідок цього у сільськогосподарському виробництві переважають дрібні особисті селянські господарства, що не мають можливостей застосування сучасної сільськогосподарської техніки та нових технологій.

Заходи щодо запровадження регульованого ринку земель сільськогосподарського призначення треба розпочинати першочергово та невідкладно. Принципами формування аграрного земельного ринку мають бути:

• орієнтація земельного ринку на реалізацію економічних інтересів селян;

• поступовість включення приватних сільськогосподарських угідь у ринковий обіг;

• диференційований підхід до соціальних груп суб'єктів земельного ринку, до їх участі в укладанні угод щодо купівлі-продажу землі;

• чітке державне регулювання ринку землі, створення системи цінових і податкових важелів впливу держави на ринковий обіг землі;

• обмеження спекулятивно-тіньових угод щодо земельних ділянок;

• першочерговість формування інструментів державної політики регулювання ефективності та напрямів використання земель сільгосппризначення.

Очікувана стійка світова тенденція до підвищення цін на продовольчих ринках обумовлює значне посилення уваги до українських земельних активів з боку як виробничих, так і спекулятивних інвесторів. Відтак має бути створено умови для запобігання імовірним ризикам і використання позитивного потенціалу тенденцій на світових ринках. У зв'язку з підготовкою до запровадження повноцінного ринку землі потрібно оперативно завершити установлення та оформлення прав власності на землю, сформувати механізми захисту прав власників при оренді та продажу землі, забезпечити важелі ефективного використання сільгоспземель їхніми власниками за прямим призначенням.

Для формування ринку земель сільськогосподарського призначення у 2011 р. потрібно здійснити такі заходи:

• доопрацювати та прийняти Закон України "Про ринок земель", у якому слід передбачити норми щодо:

- попередження подрібнення землеволодінь фермерських та особистих селянських господарств у випадках купівлі-продажу земельних ділянок унаслідок їх спадкування та під час зміни власників господарств;

- упорядкування державного стимулювання консолідації земель сільськогосподарського призначення у спосіб купівлі-продажу земельних ділянок;

- особливостей здійснення переважного права придбання земельної ділянки сільськогосподарського призначення;

• запровадити на певний перехідний період обмеження обігу земель у товарному виробництві. Необхідно встановити, що:

- мінімальний строк оброблення земель сільгосппризначення має становити 5 років з обмеженням на цей термін реалізації прав власності, крім передачі її у спадщину або органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади на тих самих умовах, за якими ця земельна ділянка була придбана у власність;

- суб'єкти, яким дозволено придбавати землі сільгосппризначення, мають бути в економічно активному віці, мати освіту, що дозволяє здійснювати сільськогосподарську працю, а також мають бути спроможні вчиняти правові дії, необхідні в аграрно-правових відносинах.

• створити недержавні органи регулювання земельного ринку, що частково можуть фінансуватися державою, до складу яких варто включити представників власників землі та землекористувачів, посередницьких структур, професійних установ, органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій;

• визначити обмеження мінімальних розмірів і конфігурації земельних ділянок зі складу сільськогосподарських угідь, зважаючи на ймовірність загроз парцеляції земель сільськогосподарського призначення;

• передбачити особливі вимоги обороту меліорованих земель: слід встановити, що поділ земельних ділянок із розташованими на них меліоративними системами допускається за умови, якщо це негативно не вплине на ефективність використання меліорованих земель;

• удосконалити порядок та систему ведення державного земельного кадастру й моніторингу земель з метою забезпечення сільськогосподарських землевласників і землекористувачів своєчасною інформацією про якісний стан земельних угідь;

• стимулювати землекористувачів до раціонального використання та охорони земельних угідь завдяки наданню податкових і кредитних пільг особам, які здійснюють за власні кошти заходи із захисту земель і підвищення родючості ґрунтів; звільнення землекористувачів від плати за земельні ділянки, на яких ведуться роботи щодо поліпшення їх стану; компенсації сільськогосподарським товаровиробникам недоодержаної частки доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних і забруднених земель;

• завершити роботи зі створення державного земельного кадастру та прийняти низку нормативно-правових актів, серед яких закони України: "Про державний земельний кадастр"; "Про державний земельний (іпотечний) банк"; "Про іпотеку землі"; "Про державну інвентаризацію земель"; "Про державну земельну службу"; "Про зонування земель"; "Про управління землями державної власності"; "Про державну підтримку збереження та відтворення родючості грунтів"; "Про економічне стимулювання раціонального використання земель сільськогосподарського призначення".

Реформування потребує система державної підтримки агровиробництва, що має базуватися як на субсидованому (гарантованому) кредитуванні, так і на наданні прямої фінансової підтримки, на потреби якої у проекті Держбюджету 2011 р. уперше за останні роки виділено близько 2 млрд грн.

Ураховуючи слабке поширення знань і навичок сучасного ефективного ринкового менеджменту серед більшості керівників агропідприємств, на першому етапі варто спрямувати зусилля на навчання та надання консультацій для підтримки ефективної ринкової поведінки представників агробізнесу, здійснення економічної кооперації, підвищення спеціалізації та концентрації агропідприємств тощо.

Реалізація зазначених завдань має забезпечити можливість скасування з 1 січня 2013 р. мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення в Україні.

3.8.5. Модернізація соціальної політики

Необхідність поєднання ефективного дотримання державою основних соціальних зобов'язань, послідовного поліпшення умов життя із раціоналізацією соціальних видатків держави обумовлює пріоритетність завдань модернізації соціальної політики. Напрямами модернізації в 2011 р. мають бути:

• трансформація систем соціального захисту та надання соціальних послуг з метою максимізації їх ефективності;

• формування умов для ефективного використання людського капіталу в національній економіці.

Завданням 2011 р. має бути раціоналізація соціальних видатків бюджету завдяки забезпеченню ефективності функціонування організацій соціальної сфери та цільовому характеру надання соціальної допомоги в умовах жорстких бюджетних обмежень.

З метою приведення соціальних зобов'язань уряду у відповідність з економічними можливостями держави необхідно провести повну інвентаризацію наявного соціального законодавства, зокрема здійснити вартісну оцінку нормативних актів, що регулюють соціальну сферу. Для кожного закону соціальної сфери має бути визначено джерело фінансування, зокрема кошти бюджетів різних рівнів, кошти соціального страхування, а також альтернативні джерела.

Значну частку фінансових витрат на соціальну сферу має бути перенесено з державного на регіональний рівень. Це вимагатиме законодавчого врегулювання розподілу компетенції рівнів влади, відповідності між виконуваними функціями та необхідними ресурсами, визначення відповідальності всіх рівнів державної влади за реалізацію соціальної політики.

Важливим елементом реформи має стати упорядкування категорій осіб, які мають право на різного роду соціальні пільги. Для цього необхідно завершити формування реєстру отримувачів пільг.

Пріоритетом року має стати продовження пенсійної реформи шляхом запровадження нових принципів солідарної системи. Протягом першої половини 2011 р. необхідно розробити та запропонувати заходи щодо збільшення надходжень і раціоналізації видатків Пенсійного фонду, засади становлення обов'язкової накопичувальної складової.

До переліку невідкладних заходів необхідно включити:

• подальше уточнення умов запровадження загальнообов'язкової накопичувальної та професійної пенсійних систем, обговорення та прийняття законів України "Про запровадження накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування" та "Про обов'язкову професійну пенсійну систему".

• введення законодавчих обмежень обсягів видатків на організацію діяльності Пенсійного фонду України, визначення джерелом таких видатків Державного бюджету;

• перегляд системи надання пенсій пільговим категоріям пенсіонерів, запровадження законодавчого обмеження максимального розміру пенсій за солідарною системою та перехід до виплати вищих пенсій окремим професійним групам із професійних пенсійних систем;

• запровадження законодавчого обмеження права на достроковий вихід на пенсію, виведення схем раннього виходу на пенсію за межі солідарної системи пенсійного забезпечення - до професійних пенсійних систем;

• перегляд наявних норм мінімального та нормативного страхового стажу й ухвалення подовжених норм, адекватних реальному становищу на ринку праці України;

• запровадження на законодавчому рівні довгострокової програми підвищення пенсійного віку з установленням відповідних стимулів і компенсаторів для працівників;

• включення до бази нарахування страхових внесків усіх видів доходів від зайнятості, в тому числі й винагороди за цивільно-правовими договорами;

• формування програмного й організаційного забезпечення збирання та адміністрування коштів II рівня пенсійної системи Пенсійним фондом України, ведення системи єдиних пенсійних рахунків;

• розбудова регуляторного середовища для третього рівня пенсійного забезпечення (розбудова нормативно-правових засад і регуляторної системи щодо діяльності недержавних пенсійних фондів).

Соціально чутливим напрямом перетворень є реформування житлово-комунального господарства. Воно має максимально спростити зв'язок між надавачами та отримувачами послуг, забезпечити раціональне ведення комунального господарства, розширити самоврядні права громадян-співвласників.

З цією метою у 2011 р. необхідно зробити такі першочергові кроки реформування ЖКГ:

• формування чітких рамкових стандартів якості надання послуг комунальної сфери;

• раціоналізація ціноутворення на ринку комунальних послуг завдяки удосконаленню нормативно-методичного забезпечення процесу ціноутворення у сфері житлово-комунальних послуг, приведенню тарифів на основні житлово-комунальні послуги до рівня економічно обґрунтованих витрат з урахуванням установлених стандартів якості та реального рівня їх дотримання;

• створення програми поетапного запровадження обов'язкових норм щодо використання під час реконструкції, ремонту й експлуатації житлових і громадських будівель та споруд високоякісних, енергоефективних, з високими теплозахисними властивостями будівельних матеріалів, конструкцій, елементів інженерних систем;

• розроблення та запровадження заходів енергоощадної політики, спрямованої на зменшення витрат і втрат енергії у житлово-комунальному господарстві, безпроцентного довгострокового кредитування підвищення ефективності систем опалювання індивідуальних житлових будинків у сільській місцевості тощо;

• спрощення процедури оформлення кондомініумів - об'єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), об'єднань мешканців мікрорайонів тощо;

• організація розгалуженої системи навчання управителів та голів ОСББ, створення під егідою профільного міністерства державних Центрів методичного забезпечення з питань надання послуг з управління житловими будинками, утворення на рівні мікрорайонів центрів з надання офісних, інформаційно-методичних і консультаційних послуг для ОСББ на принципах "бізнес-інкубаторів";

• проведення активної інформаційної політики з метою роз'яснення основних засад, інструментів і методології проведення житлово-комунальної реформи серед широких кіл населення.

Для ефективної модернізації системи соціального захисту необхідно об'єднати зусилля влади, бізнесу та громадян у визначенні пріоритетів соціальних ініціатив, ресурсному забезпеченні їх реалізації, контролі витрачання виділених коштів. Одним із важливих аспектів налагодження міжінституціональної взаємодії у формуванні та реалізації соціальної політики є стимулювання і підтримка соціальних ініціатив бізнесу і зокрема його участі у фінансуванні соціальних проектів. При цьому необхідно налагодити співробітництво, що базується на чітко структурованій системі стимулів і заохочень, розвивати стратегічне планування благодійності з боку бізнесу, об'єднати зусилля і ресурси різних секторів.

З метою відновлення позитивної динаміки та забезпечення ефективного використання людського капіталу необхідно суттєво реформувати засади регулювання ринку праці в напрямку забезпечення адекватної реакції на зміни попиту й еволюції його галузевої та регіональної структур. Питання захисту прав працюючих громадян і партнерських взаємовідносин між працівниками та роботодавцями необхідно врегульовувати в рамках Трудового кодексу, розроблення якого має відбуватися на максимально прозорих засадах та при широкому обговоренні. Основне завдання 2011 р. - пом'якшення проблем посткризової реструктуризації економіки структурного безробіття.

Трансформація ринку праці в напрямку забезпечення відповідності завданням посткризового періоду та модернізації економіки й соціальної сфери потребує:

• створення робочих місць на основі реалізації інвестиційних проектів у перспективних секторах економіки та використання у процесі перепідготовки вивільнених працівників відповідних наскрізних компетенцій на основі профтестування;

• стимулювання зайнятості у сфері малого та середнього бізнесу в перспективних секторах економіки шляхом запровадження "податкових канікул" для малих і середніх підприємств, що виробляють наукоємну продукцію;

• сприяння підвищенню мобільності робочої сили шляхом поширення оперативної інформації про становище на регіональних ринках праці, зокрема з використанням єдиного інформаційного простору щодо банку вакансій і професійно-кваліфікаційного складу пошукачів роботи;

• організації моніторингу регіональної пропозиції та попиту на робочу силу в професійно-кваліфікаційному розрізі;

• заохочення запровадження на підприємствах добровільної соціальної звітності щодо умов праці та якості робочих місць, включення вимоги щодо обов'язкової соціальної звітності до процедури лістингу емітентів цінних паперів;

• посилення відповідальності за порушення законодавства про працю, усунення дублювання функцій у роботі міністерств і відомств з питань контролю за дотриманням трудового законодавства;

• запровадження диференційованих розмірів мінімальної заробітної плати у позабюджетній сфері (за професійними групами та видами економічної діяльності);

• проведення роз'яснювальної роботи серед населення щодо участі у системі соціального страхування.

3.8.6. Реалізація потенціалу розвитку економік регіонів

Підґрунтям посткризового відновлення економічного зростання є створення умов для якнайшвидшого посткризового відновлення економік регіонів України.

Першочерговим завданням у цьому напрямку в 2011 році є реформування державного управління регіональним розвитком, а першочерговими кроками мають стати:

• перегляд та уточнення пріоритетів розвитку в рамках регіональних стратегій, упорядкування та узгодження положень цільових регіональних програм з цими стратегіями та відповідними програмними документами загальнонаціонального рівня; розроблення та затвердження короткострокових і середньострокових планів реалізації стратегій регіонального розвитку;

• активізація укладання угод щодо регіонального розвитку між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою АРК, обласними, Київською, Севастопольською міськими радами як інструменту досягнення партнерських відносин, здатного забезпечити ринковий характер економічного впливу держави на регіональний розвиток;

• модернізація правових умов діяльності органів місцевого самоврядування і реалізація регіональної політики шляхом ухвалення та внесення змін до низки законів України, зокрема:

- "Про засади державної регіональної політики" як базового закону з питань регіонального розвитку, в якому має бути остаточно сформовано фундамент державної регіональної політики, унормовано основи економічної самодостатності регіонів і механізми їх економічної інтеграції; передбачено сучасні інституційні інструменти підтримки регіонального розвитку;

- "Про адміністративно-територіальний устрій України", що унормовуватиме комплекс питань, пов'язаних із територіальною організацією влади відповідно до принципів економічної самодостатності та доступності адміністративних і соціальних послуг для споживачів;

- "Про комунальну власність", норми якого визначатимуть правовий режим цього виду власності, що виступатиме ефективним ресурсом дохідної частини місцевих бюджетів;

- "Про міжнародну технічну допомогу", норми якого дозволять чітко закріпити на законодавчому рівні механізм залучення іноземної фінансової допомоги (у тому числі кошти структурних фондів ЄС на потреби регіонального розвитку);

- перегляд і взаємоузгодження законів: "Про стимулювання розвитку регіонів" від 08.09.2005 р.; "Про державні цільові програми" від 18.03.2004 р., "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України" від 23.03.2000 р. з визначенням єдиного бачення логістичного механізму розроблення та реалізації програмно-планових і нормативних документів щодо забезпечення регіонального розвитку;

• розроблення механізму укладання угод про співпрацю між регіонами, що дозволить розвивати міжрегіональні ринки, біржі, територіальні корпорації;

• реформування бюджетного забезпечення регіонального розвитку в напрямі збільшення частки самостійно мобілізованих органами місцевого самоврядування ресурсів (у тому числі на фондовому та кредитному ринках) та їх цільового спрямування на потреби місцевого (регіонального) розвитку, зокрема:

- унормування механізмів горизонтального бюджетного вирівнювання;

- оптимізація нормативів урахування регіональної специфіки при обчисленні обсягу міжбюджетних трансфертів;

- стимулювання довгострокового інвестування у спосіб передання частки надходжень від податку з доходів фізичних осіб та плати за землю до бюджету розвитку;

• розвиток міжрегіональних інфраструктурних проектів, першочергове фінансування на паритетних засадах (у тому числі державно-приватного партнерства) проектів з підготовки до проведення "Євро-2012";

• створення умов для перетоку капіталу з традиційних галузей до перспективних секторів економіки в межах старопромислових регіонів, зокрема шляхом покращення якості їх інфраструктурного забезпечення (особливо монофункціональних територій), модернізації кадрової пропозиції на ринку праці, надання методичної та правової підтримки в розробленні інвестиційних проектів, заохочення формування кластерних мереж тощо;

• розроблення механізмів залучення приватних інвестицій в економіку депресивних шахтарських регіонів (застосування податкових стимулів, запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності), забезпечення сприятливих умов для здійснення підприємницької діяльності;

• збільшення повноважень місцевих органів влади та місцевого самоврядування, надання їм більшої самостійності при вирішенні спільних із сусідніми регіонами, а також регіонами сусідніх держав у рамках транскордонного співробітництва завдань регіонального та місцевого розвитку, що вимагатиме внесення змін до Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (щодо питань організації, повноважень і порядку діяльності місцевих державних адміністрацій);

• усунення бар'єрів для тісної співпраці України з відповідними міжнародними фінансовими інституціями та транснаціональними банками з питань зовнішньої фінансової підтримки регіонального розвитку;

• формування Державного фонду регіонального розвитку для фінансування довгострокових міжрегіональних та регіональних програм і проектів у сферах, визначених у Державній стратегії регіонального розвитку та відповідних стратегіях розвитку регіонів як пріоритетні. Це вимагатиме ухвалення окремого Закону України "Про Державний фонд регіонального розвитку".

Удосконалення інституційно-правового поля регіонального розвитку, зорієнтованість цього процесу на реалізацію наявного на місцях обмеженого ресурсного потенціалу; оптимальне поєднання інструментів стимулювання регіонального розвитку із залученням приватного сектору, механізмів державно-приватного партнерства у сфері практичного втілення регіональних і місцевих проектів та ініціатив уже в короткостроковому періоді позитивно позначаться на зростанні інвестиційної привабливості регіонів і підвищенні їх конкурентоспроможності.

РОЗДІЛ IV.
УКРАЇНА В ПОСТКРИЗОВОМУ СВІТІ

Реалізація зовнішньої політики та забезпечення національної безпеки є базовими функціями держави. Спроможність захистити національні інтереси визначає ефективність держави та задає загальні межі поступального розвитку суспільних процесів, безпосередньо впливаючи на життя кожного громадянина. Саме тому проблеми зовнішньої політики та політики національної безпеки перебувають у центрі уваги Президента України.

Протягом 2010 року в цій сфері відбулися значні зрушення: підготовлено нову редакцію Стратегії національної безпеки, а також уперше в історії незалежної України створено концептуальний зовнішньополітичний документ - Стратегічні напрями зовнішньої політики. Обидва документи, виходячи з нових політичних і економічних реалій, чітко визначають основні принципи, пріоритети і завдання зовнішньої та безпекової політики держави на найближче п'ятиріччя.

4.1. УКРАЇНА У СВІТІ. ПРІОРИТЕТИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Сучасний світ поступово перетворюється на багатополярний, про що свідчать кардинальні зміни у балансі впливів провідних центрів сили на міжнародній арені. В умовах світової фінансово-економічної кризи, що триває з 2008 р., до влади в багатьох державах дедалі частіше приходять нові, більш прагматичні лідери.

Окреслилися небезпечні тенденції всередині Європейського Союзу, пов'язані з економічною кризою низки периферійних країн - членів ЄС (Греції, Ірландії, Португалії, Іспанії та інших), які посилюють деструктивні процеси у зоні євро та ускладнюють здійснення спільної європейської політики в зовнішній, безпековій та енергетичній сферах. Триває наростання ізоляціоністських настроїв у ЄС, у Російській Федерації пробуксовує проект "модернізації" та зростає міжетнічне напруження, спостерігається загальна тенденція до збільшення цін на енергоносії на світових ринках.

На цьому тлі підвищується роль і збільшується вага країн - нових світових центрів зростання, насамперед Китаю, Індії, Бразилії, Туреччини та низки інших країн, що входять до "Великої двадцятки" і які навіть у період кризи демонструють високу динаміку економічного розвитку. Водночас рівень їх розвитку і досі залишається набагато нижчим, ніж у країнах євроатлантичної спільноти. Саме тому нові центри зростання, принаймні в короткостроковій і середньостроковій перспективі, будуть зацікавлені у збереженні високих рівнів споживання, а отже й економічного зростання в Європі та Північній Америці.

Змінюється сама ідеологія міжнародної взаємодії. Ідеологеми просування демократії на світовій арені та поширення "європейських цінностей", що домінували упродовж останніх двох десятиріч, продовжують бути чинником міжнародного життя. Проте поруч із ними стають усе впливовішими прагматичні концепції міжнародної співпраці, що ставлять економічні та політичні зиски від взаємної співпраці попереду ідеологічних розбіжностей. Прикладами є дворічний досвід "перезавантаження" відносин ЄС - Росія та США - Росія, концепція "спокійної сили" у китайській зовнішній політиці, турецька політика "нульових проблем" із сусідами.

Дедалі важливішими стають глобальні механізми узгодження позицій і вироблення спільних підходів провідних держав до вирішення глобальних проблем сучасності. Наочним прикладом цього є нова розширена система консультацій і домовленостей у рамках "Великої двадцятки", зустрічі країн якої органічно доповнили інші міжнародні консультативні формати, зокрема "Велику вісімку". Провідне місце у порядку денному таких зустрічей посідають фінансово-економічні та сировинно-енергетичні питання, що мають глобальний характер.

Індустріальна революція в Китаї, Індії та низці інших країн, що супроводжується стрімким зростанням попиту на сировинні й енергетичні ресурси, загострює суперечності у міжнародних відносинах. Зростаюча загальна нестабільність у світі спонукає окремі держави вдаватися до нарощування військових потенціалів, витрат на оборону та прискореної технологічної модернізації військових арсеналів.

В умовах стрімкого технологічного розвитку, що став невід'ємною частиною життя людства, гонка озброєнь поширюється на інформаційну сферу. Кібернетичний простір дедалі більше стає полем протистояння між окремими державами, джерелом небезпек для національної інфраструктури з боку військових і розвідувальних структур, організованих злочинних угруповань, що прагнуть використовувати інтернет і новітні інформаційно-комп'ютерні технології для досягнення своїх підривних або кримінальних цілей. Розвинені держави формують стратегії позиціонування в кібернетичному просторі, розробляють заходи щодо його захисту та з метою проведення інформаційних операцій у власних інтересах.

На тлі цих тенденцій особливо небезпечним є прагнення провідних країн вирішувати свої проблеми за рахунок слабших держав, що не мають достатніх можливостей для адекватного реагування на сучасні безпекові виклики та загрози.

Пострадянський простір залишається зоною нестабільності. На його теренах існує значна кількість актуальних і потенційних конфліктів, що можуть за певних умов набути регіональних масштабів. Дефіцит енергоресурсів провокує загострення конкуренції за доступ до нових і перерозподіл уже розвіданих покладів вуглеводнів, насамперед в Арктиці та Каспійському регіоні, переорієнтування маршрутів їх доставки на ринки споживання.

Загострюється ситуація довкола наявних міжнародних режимів безпеки, що забезпечували стратегічну стабільність у світі протягом останніх десятиріч. Фактично призупинив свою дію Договір про звичайні збройні сили в Європі, що негативно впливає на стан не лише національної безпеки України, а і європейської безпеки загалом.

Водночас повернення до "холодної війни" на сьогодні навряд чи можливе. На заваді цьому стоїть загалом виважена і відповідальна політика провідних світових держав, зокрема США, країн ЄС, КНР, РФ.

Вплив міжнародних безпекових інституцій, насамперед ООН та ОБСЄ, дедалі зменшується. Натомість дієвість альянсів, у тому числі й тих, що існують на просторі від Ванкувера до Владивостока, зберігається, хоча ці утворення перебувають у процесі трансформації. Саме про перебіг цих процесів свідчить нова Стратегічна концепція НАТО, провідними цілями якої визначені формування сучасної оборони й активне залучення партнерів, провідне місце серед яких посідає Росія, а також певним чином і Україна.

Нові підходи до міжнародної безпеки виникають як реакція на докорінну зміну співвідношення між глобальними й регіональними загрозами. У Центрально-Східній Європі та Чорноморсько-Каспійському регіоні нагальність глобальних загроз міжнародній безпеці зменшується на користь регіональних. Істотним викликом для міжнародної стабільності та безпеки стали події, пов'язані з визнанням окремими державами незалежності деяких самопроголошених квазідержавних утворень (Косова, Абхазії та Південної Осетії).

Значну небезпеку для світової спільноти та окремих держав, у тому числі й для України, створює тероризм з його політично вмотивованою насильницькою ідеологією. Його небезпечність зростає у зв'язку з посиленням руйнівних можливостей звичайних засобів терористичної діяльності та потенційно - у разі застосування зброї масового ураження. Напередодні проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи з футболу у 2012 р. - події європейського масштабу - на цю небезпеку слід звернути особливу увагу.

Україна стає об'єктом зростаючої зацікавленості міжнародних злочинних угруповань, зокрема у сферах відмивання брудних коштів, торгівлі людьми, нелегального трафіку зброї, небезпечних матеріалів, наркотичних речовин. До нашої країни також посилюється увага з боку окремих екстремістських міжнародних організацій. Дедалі більше поширюється й набуває небезпечних масштабів піратство, що загрожує життю українських моряків та економічним інтересам держави.

Особливої уваги заслуговують виклики економічного та енергетичного характеру, що пов'язані з високою ймовірністю другої хвилі глобальної фінансової кризи, із загостренням боротьби за світові фінансові та енергетичні ресурси, ринки збуту, з високими цінами на енергоресурси, низькою енергоефективністю та високою енергоємністю української промисловості, надмірною залежністю від одного зовнішнього постачальника, слабким розвитком альтернативних джерел енергії, розбудовою нових маршрутів енергопостачання в обхід території України.

Продовольча криза, включно із загрозою голоду в окремих регіонах світу в умовах некерованого зростання населення, та загострення проблеми дефіциту питної води стають реальним викликом міжнародній спільноті. Для України цей виклик має на даному етапі різні виміри і значення. З одного боку, за несприятливих кліматичних та економічних умов нашій державі можуть загрожувати проблеми як із продовольчою безпекою, так і з фінансовою стабільністю у зв'язку з продовженням зростання цін на продовольство на світових ринках. З іншого, зважаючи на великий потенціал України як експортера зерна на світовому ринку, це відкриває також і значні перспективи для нашої держави.

Особливого значення набувають проблеми екологічної та техногенної безпеки. Небезпечні кліматичні зміни дедалі більше впливають на цивілізаційний розвиток, здійснюють системний вплив на усі сфери суспільного життя. Ця проблематика для України актуалізується й тим, що на її території сталася одна з найбільших техногенних катастроф - 25 річниця Чорнобилю відзначатиметься у 2011 році. Україна планує проведення низки важливих міжнародних зустрічей високого рівня, зокрема 2-го "Київського саміту з безпечного та інноваційного використання атомної енергії" (19 - 22 квітня 2011 року), Чорнобильської донорської конференції у партнерстві з Групою Восьми та Міжнародної конференції "25 років Чорнобильської трагедії. Безпека майбутнього" для просування співробітництва з метою зміцнення глобальної ядерної безпеки.

Загалом можна говорити про кризові явища у системі міжнародної безпеки, що у перспективі відкривають шлях до її переформатування. Одним із кроків до посилення міжнародних гарантій безпеки України як позаблокової держави може стати наша участь у створенні ефективних механізмів забезпечення таких гарантій для всіх держав континенту.

З урахуванням змін у взаємодії між провідними суб'єктами міжнародних відносин виглядає цілком очевидною потреба в подальшій корекції зовнішньої політики України, яка має враховувати велику кількість сталих і перемінних чинників. Зміни в зовнішньому середовищі визначають потребу в глибокому переосмисленні перспектив розвитку України як середньої за розмірами та потенціалом регіональної держави.

Специфіка ситуації, у якій опинилася Україна, полягає в тому, що і позитивне, і негативне в її оточенні однаковою мірою спонукають до прагматичної, ідеологічно нейтральної політики партнерства як у відносинах із Росією, так і Сполученими Штатами, Туреччиною, окремими членами ЄС та країнами СНД. Відповідно, обрана Україною у 2010 році концепція національного прагматизму виявилася вдалою і залишається адекватною як до викликів сучасного політико-економічного середовища, так і до нових шансів, що ним відкриваються.

У своїй зовнішній політиці Україна надає перевагу багатостороннім варіантам прийняття значущих рішень глобального й регіонального характеру, заперечуючи односторонність як чинник посилення напруженості та стимулювання конфліктів.

Особливе значення Україна приділяє ООН як універсальній організації держав сучасного світу. На нашу думку, ООН може грати більш активну й конструктивну роль у питаннях подолання бідності, вирішення проблем екології та запобігання негативним кліматичним змінам, скорочення, обмеження та нерозповсюдження зброї масового ураження, боротьби з піратством, іншими видами транснаціональної злочинності, корекції міжнародних економічних відносин та підвищення соціальної відповідальності бізнесу. При цьому діяльності України в ООН та її спеціалізованих установах має бути надано більш послідовного та ініціативного характеру.

Україна відповідально ставиться до програмних цілей міжнародного співтовариства, сформульованих у Декларації тисячоліття. Зусилля держави спрямовуватимуться на розроблення та реалізацію заходів із забезпечення стійкого зростання економіки та підвищення якості життя суспільства.

У цьому контексті варто комплексно проаналізувати зміст українських ініціатив попередніх років у межах ООН. Серед них є чимало таких, які залишаються актуальними та містять пропозиції, що можуть бути використані для ефективного вирішення глобальних проблем людства. Зокрема йдеться про створення планетарної Екологічної конституції, колективні заходи з метою придушення та викорінення піратства, розвиток миротворчої діяльності.

Україна активно підтримує Всесвітню продовольчу програму ООН, а також дії ООН та її спеціалізованих установ у напрямах підвищення стандартів медичного обслуговування, подолання розповсюдження небезпечних інфекційних хвороб і розробки медичних препаратів, необхідних для подолання епідемій і пандемій.

Посткризове відновлення та реформування української економіки потребують постановки питання про вступ України до Організації економічного співробітництва та розвитку. Адаптація до норм і правил цієї організації слугуватиме цілям подолання корупції, посиленню відповідальності в роботі державних установ, прозорості у сфері корпоративних майнових прав, інвестиційної та банківської діяльності.

4.2. ПОЛІТИКА ПОЗАБЛОКОВОСТІ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД НА ЄВРОПЕЙСЬКУ БЕЗПЕКУ

Реалізацію національних інтересів через реалістичну оцінку ситуації, що склалася на кордонах України, в Європі та світі, було покладено в основу політики нової української влади. Прийнятий у червні 2010 року Верховною Радою Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" створив необхідні умови для більш ефективного здійснення державної політики захисту національних інтересів. У стислий термін вдалося зняти напруженість у відносинах із Російською Федерацією, чому сприяла відмова України від форсованого набуття членства в НАТО. Між обома державами розпочалася робота над новою формулою стратегічного партнерства. Водночас набув чіткішої спрямованості та більшої прагматичності стратегічний євроінтеграційний курс нашої держави. Україна стала стабільним і передбачуваним партнером як для Заходу, так і для Сходу.

Цьому повною мірою сприяє і політика позаблоковості - наріжний камінь української зовнішньополітичної та безпекової доктрини. Позаблоковість розглядається Україною як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських, взаємовигідних відносин з іншими державами та міжнародними організаціями за всіма напрямами. При цьому позаблокова політика також передбачає зосередження зусиль держави на забезпеченні національної безпеки, насамперед за рахунок власних сил, засобів і ресурсів. Її основним завданням має стати створення "периметру безпеки" вздовж усього державного кордону України.

Проголосивши та законодавчо закріпивши політику неучасті у військових союзах, а також розглядаючи безпеку держави в усіх її вимірах, Україна має можливості в найближчій перспективі забезпечувати власну безпеку такими засобами:

• активна політика європейської інтеграції, в т. ч. при здійсненні внутрішніх реформ, що сприятиме зміцненню політичної, економічної, енергетичної, гуманітарної та інформаційної безпеки;

• активізація участі у спільній безпековій та оборонній політиці ЄС;

• вирішення питань "жорсткої" безпеки через сприяння процесу глобального ядерного роззброєння, проведення спільно з іншими європейськими союзниками активної політики денуклеаризації та демілітаризації Європейського субконтиненту, зокрема сприяння процесу виведення за межі Європи тактичної ядерної зброї, зміцнення режиму ДЗЗСЄ та участі в європейській системі протиракетної оборони;

• продовження конструктивного партнерства та інтенсивного співробітництва з НАТО, у тому числі для подолання традиційних та нових викликів і загроз, а також досягнення Україною провідних стандартів обороноздатності.

При цьому Україна має докладати зусиль для подальшого зміцнення загальної атмосфери довіри як на глобальному, так і на регіональному рівнях, зокрема в межах ООН та ОБСЄ, у тому числі шляхом участі у миротворчих операціях.

Позаблокова політика має спиратися на ефективні та дієві дипломатію, органи сектору безпеки та оборони, систему надійних зовнішніх гарантій нашого державного суверенітету й територіальної цілісності. Сьогодні в Україні критично послаблені як сектор безпеки та оборони держави в цілому, так і його окремі органи. Тривалий час Україна "споживала" свій безпековий ресурс за рахунок спадщини, що залишилася нашій країні після розпаду колишнього СРСР. Сьогодні цей ресурс майже вичерпаний. На тлі зростання викликів і посилення загроз національній безпеці зберігається неадекватність згаданих структур завданням захисту національних інтересів. Зокрема Збройні сили України (ЗСУ) лише обмежено готові до виконання завдань за призначенням. Їх стан, як і стан оборонної промисловості держави, характеризується глибокою депресією. Озброєння та військова техніка морально та фізично застаріли, недостатньо фінансується проведення бойової підготовки. За роки незалежності Українська армія не отримала жодної системи озброєння, що мала б стратегічне значення для підвищення обороноздатності країни.

Бойовий потенціал Збройних сил, інших органів сектору безпеки та оборони підтримується на відносно прийнятному рівні за рахунок надмірної експлуатації людського чинника. Значне покращення технічної оснащеності армії, зростання інтенсивності й ефективності вишколу (польового, повітряного та морського) особового складу, що спрямовані на забезпечення повного виконання функціональних призначень Збройних сил, розглядаються лише як перспектива.

Серед першочергових завдань, що стоять сьогодні перед сектором безпеки та оборони - створення сучасної нормативно-правової бази, ефективне використання ресурсів і коштів виключно за призначенням, акцентоване використання ресурсів на підготовку військ і сил. Українська держава повинна опрацювати і розпочати здійснення докорінної реформи Збройних сил, формування їх нової моделі.

При цьому слід ураховувати, що через 15 - 20 років, за прогнозами міжнародних експертів, докорінних трансформацій зазнають підходи, методи та засоби ведення збройної боротьби. Суттєво зміняться техніка та озброєння, засоби комунікації, оснащення військовослужбовців. Отже, необхідно вже нині розробити прогнозну модель сектору безпеки та оборони, зокрема Збройних сил України, до 2025 року, що мала б забезпечити захист суверенітету й територіальної цілісності держави, ефективні дії при вирішенні принаймні одного локального конфлікту по периметру кордонів України, а також на основі цих оцінок скоригувати поетапну Програму реформування та розвитку сектору безпеки і оборони.

Ці проблеми детальніше розглядаються у Стратегії національної безпеки України, а також у тематичній доповіді, присвяченій проблемі вдосконалення законодавства з питань національної безпеки і оборони.

Специфіка безпекового середовища в Європі полягає в тому, що загроза виникнення тут повномасштабного воєнного конфлікту оцінюється як низька, натомість сукупний ефект від дії новітніх загроз може мати для субконтиненту руйнівні наслідки.

Європа уособлює наочний приклад безпекових трансформацій, спрямованих на створення ефективної системи протидії новітнім викликам і загрозам у фінансово-економічній, енергетичній, інформаційній та екологічній сферах. Разом із традиційними загрозами вони діють дедалі інтенсивніше, охоплюючи нові країни та регіони. Жодна з європейських країн не може самостійно гарантувати свою безпеку.

Сучасна система європейської безпеки має адекватно відповідати на нові виклики й не допустити виникнення "вакууму безпеки" на Європейському субконтиненті. Дотримання міжнародних зобов'язань: Статуту ООН, положень Гельсінського заключного акта, Хартії європейської безпеки та інших важливих міжнародних документів є головною передумовою здійснення безпекових трансформацій.

Сучасні виклики та загрози, негативні наслідки глобалізації вимагають об'єднання спільних зусиль країн світу для забезпечення регіональної та глобальної безпеки, активізації заходів щодо підвищення ролі ООН, а на Євразійському континенті - взаємодії наявних організацій, таких як ЄС, НАТО, ОБСЄ, ОДКБ, СНД, ШОС, ГУАМ, ОЧЕС та інших регіональних безпекових структур.

Позиція України за таких умов визначається її спроможністю бути самостійним суб'єктом у процесі трансформації європейської безпеки, для чого необхідно здійснити внутрішні реформи, побудувати сучасну систему державного управління з дотриманням принципів демократичних прав і свобод. У сучасних умовах слабкі держави становлять більшу загрозу для міжнародної безпеки, ніж потужні демократичні країни. Через це сучасний внесок України до європейської безпеки починається зі здійснення внутрішніх реформ.

Переосмислюючи місце держави у системі європейської безпеки згідно з проголошеною позаблоковою політикою та відповідно до сучасних умов і тенденцій міжнародного розвитку, Україна має бути націлена на подальше виконання ролі контрибутора миру та безпеки й активну участь у формуванні нової архітектури загальноєвропейської та глобальної безпеки.

Україна має розглядати власну безпеку у взаємозв'язку з безпековою ситуацією в регіоні та у світі в цілому. У цьому контексті підтримання партнерських відносин із країнами-сусідами, розвиток співробітництва зі світовими лідерами та регіональними і глобальними міжнародними організаціями є необхідними умовами для забезпечення національної безпеки України.

Першочергове значення мають питання контролю над звичайними озброєннями у Європі, розвитку заходів зміцнення довіри і безпеки. Україна є активним учасником переговорного процесу щодо відновлення та модернізації механізмів контролю за звичайними озброєннями на субконтиненті, приведення їх у відповідність до існуючих військово-політичних реалій. Це дає можливість забезпечити врахування наших інтересів у виробленні оновлених підходів до режиму контролю над звичайними озброєннями в Європі.

Україна поступово долучається до багатостороннього діалогу щодо майбутнього загальноєвропейської безпеки, підтримуючи таку її модель, яка передбачає збільшення ролі ЄС у безпекових питаннях, підвищення ефективності євроатлантичних безпекових інституцій, пошук нових дієвих форматів партнерських відносин цих організацій із РФ. Головування України в Комітеті міністрів Ради Європи (травень - листопад 2011 р.) і в ОБСЄ (2013 р.) надає країні шанс використати ці можливості для активізації міжнародного співробітництва та створення більш міцної та стабільної архітектури безпеки в регіоні.

Сьогодні процес формування такої архітектури прискорюється через загальне потепління безпекової атмосфери в Європі. Йдеться про триваюче "перезавантаження" відносин між США та РФ, зміцнення співробітництва між РФ і НАТО. Важливе місце у цьому контексті посідають досягнуті на Лісабонському саміті НАТО 2010 р. домовленості про стратегічне партнерство між сторонами, спільне бачення сучасних викликів і загроз, а також плани формування загальноєвропейської системи протиракетної оборони.

Наша держава уважно спостерігає за розвитком переговорів щодо створення нової системи протиракетної оборони в Європі. При цьому Україна виходить з того, що нова система має слугувати посиленню безпеки всіх країн регіону, і зацікавлена брати активну участь у цьому процесі.

Загалом на континенті складається ситуація, що сприяє появі таких масштабних безпекових проектів, як створення спільної системи ПРО за участю Росії та НАТО. Зі свого боку РФ пропонує почати розгляд перспектив започаткування безвізового режиму та створення спільного економічного простору між низкою пострадянських країн та ЄС. І хоча на сучасному етапі йдеться скоріше про попередню політичну оцінку таких планів, ніж про їх переведення у практичну площину, загалом це позитивна тенденція, що в короткостроковій перспективі створює навколо України сприятливе безпекове середовище та відкриває нові можливості для економічної взаємодії в якості моста між Сходом і Заходом.

Водночас поступ трансформацій європейської безпеки стримується через різні концептуальні підходи РФ і Альянсу щодо змісту й темпів необхідних перетворень. Якщо країни ЄС і НАТО схиляються до розбудови та поліпшення вже наявної у Європі системи безпеки, акцентуючи на підвищенні рівня їх взаємодії, збереженні принципу взаємної доповнюваності, на ширшому залученні європейських країн, що не є членами НАТО і ЄС, до вирішення безпекових питань на засадах партнерства, то РФ зі свого боку наполягає на необхідності радикальнішої реконструкції системи європейської безпеки на принципово інших засадах.

Російська ініціатива щодо Договору про європейську безпеку може стати важливим майданчиком для пошуку компромісу щодо засад майбутньої архітектури загальноєвропейської безпеки. Особливу роль у цих зусиллях мають відігравати європейські країни, які подібно Україні не є членами НАТО або ЄС і не належать до ОДКБ, а отже, не мають ефективних механізмів впливу на прийняття рішень у сфері європейської безпеки.

Наріжним каменем політики національної безпеки України була і залишається співпраця з Європейським Союзом у рамках Спільної політики безпеки та оборони (СПБО), що після введення в дію Лісабонської угоди суттєво розширила свої завдання та набула нової якості. Україна зарекомендувала себе надійним партнером ЄС. Важливим аспектом інтеграції нашої держави до Європейського Союзу й участі у заходах з реалізації СПБО є приєднання України до операцій ЄС із урегулювання криз, долучення до формування бойових тактичних груп ЄС, участь у заходах, спрямованих на боротьбу з піратством (операція "Аталанта").

Врегулювання "заморожених" конфліктів на європейському просторі є основним питанням у контексті забезпечення миру, стабільності й безпеки в регіоні. Діяльність України як однієї з країн-гарантів у процесі придністровського врегулювання спрямована на пошук взаємоприйнятних рішень проблем, існуючих між обома берегами Дністра. Незмінною залишається позиція нашої держави щодо врегулювання заморожених конфліктів довкола Нагірного Карабаху, Абхазії та Південної Осетії виключно мирним шляхом на основі норм і принципів міжнародного права.

Така взаємодія має достатнє правове й інституційне оформлення та дозволяє виступати контрибутором в операціях ЄС з урегулювання криз. Орієнтиром збільшення внеску має стати забезпечення європейської безпеки та посилення співпраці з ЄС у воєнно-політичній сфері, зокрема через створення формату участі міністра оборони України у роботі Комітету міністрів оборони країн ЄС. Інтеграція України в ЄС у стратегічній перспективі сприятиме підвищенню рівня безпеки держави.

Поряд з цим визначальним напрямом української безпекової політики залишаються відносини з нашим найбільшим сусідом - Російською Федерацією. Необхідно вже найближчим часом відпрацювати нові ефективні формати співробітництва з нею, зокрема у сфері безпеки. Україна розвиває відносини з Російською Федерацією, виходячи з визнання світом її вагомої ролі та значення у системі міжнародних відносин.

Спільним стратегічним інтересом для України, ЄС та РФ є енергетична безпека. Виходячи з необхідності пошуку балансу економічних інтересів усіх сторін, Україні слід запропонувати форми розширення співробітництва з Росією та ЄС, що передбачають залучення європейських і російських капіталів до модернізації та розвитку української газотранспортної мережі.

Україна як потужний транзитер енергоресурсів має всі підстави для закріплення своїх прав у оновленій Енергетичній Хартії. Водночас для того, щоб зберегти важливу роль транзитера та уникнути можливих негативних економічних наслідків, що можуть мати місце через реалізацію намірів ЄС і Росії будувати газопроводи в обхід України, необхідно реформувати енергетичний сектор, зокрема підвищити його прозорість. Тільки практичними кроками, а не деклараціями, можна забезпечити стійкі позиції та утвердити надійність і передбачуваність держави.

Уже підписаний протокол вступу України до Європейського енергетичного співтовариства є важливим кроком на шляху інтеграції до енергетичного ринку ЄС. Роль України у забезпеченні енергетичної безпеки в Європі підсилює її вагу як контрибутора безпеки на Європейському субконтиненті.

Виходячи із взаємопов'язаності безпекових процесів на Євразійському континенті, значна увага приділяється безпекової ситуації на території Центральної та Південної Азії. Україна має намагатися підтримувати зусилля країн цього регіону в зазначеній сфері. Прикладом цього є участь на найвищому рівні у саміті Наради з питань взаємодії і захисту довіри в Азії (7 - 8 червня 2010 р., м. Стамбул), що продемонструвала нашу підтримку розвитку регіональних і трансконтинентальних безпекових процесів, співробітництва у сфері нових викликів та загроз, включаючи тероризм, екстремізм, поширення зброї масового ураження, наркоторгівлю, нелегальну міграцію, транснаціональну організовану злочинність.

Україна була і залишається контрибутором миру та стабільності й у глобальному вимірі. Останнім часом значно пожвавилася участь України в миротворчій діяльності ООН. Прикладами цього стало тимчасове залучення українського авіаційного підрозділу зі складу Місії ООН у Ліберії до забезпечення безпеки виборів у Кот д'Івуарі силами операції ООН у цій країні; в активному процесі перебуває внутрішньодержавний розгляд питання направлення вертолітного загону ЗСУ до складу Місії ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго, а також поліцейського контингенту МВС України - до Місії ООН зі стабілізації у Гаїті. Українські миротворці беруть участь в операції "Алтеа" в Боснії та Герцеговині.

Триває робота з узгодження можливих форм залучення сил і засобів Збройних сил України до майбутніх бойових тактичних груп ЄС, що заступають на чергування у першому та другому півріччі 2012 року, та перспективної групи, що формуватиметься країнами Вишеградської четвірки.

Україна бере участь в усіх основних поточних миротворчих місіях під проводом НАТО - у Міжнародних силах безпеки в Косово, Тренувальній місії НАТО в Іраку, Міжнародних силах сприяння безпеці в Афганістані у складі Групи з реконструкції афганської провінції Гор.

За ініціативи нашої держави проведено неформальне пленарне засідання ГА ООН із проблематики міжнародного морського піратства (травень 2010 р.) Україна брала активну участь в обговоренні проблематики боротьби з піратством на 65-й сесії ГА ООН у межах п. 76 "Світовий океан та морське право" порядку денного сесії, стала співавтором резолюції ГА та резолюції РБ ООН із цього питання.

Таким чином, для України важливими елементами власної та регіональної (європейської) безпеки є:

• неподільність безпеки, взаємозалежність глобальних і регіональних процесів;

• підвищення ефективності міжнародних і регіональних організацій з урегулювання криз і збройних конфліктів (ООН, ОБСЄ);

• спроможність країн регіону об'єднати зусилля для реагування та нейтралізації нових викликів і загроз;

• підтримання партнерських відносин із країнами-сусідами, розвиток співробітництва зі світовими лідерами та регіональними і глобальними міжнародними організаціями;

• контроль над звичайними озброєннями в Європі, розвиток заходів зміцнення довіри та безпеки;

• інтеграція до Євросоюзу, участь у заходах із реалізації Спільної європейської політики безпеки і оборони;

• участь у процесі створення нової системи протиракетної оборони в Європі за умов, що нова система слугуватиме посиленню безпеки всіх країн регіону;

• врегулювання "заморожених" конфліктів виключно мирним шляхом на основі норм і принципів міжнародного права;

• підтримка стабільності та безпеки в Центральній та Південній Азії;

• продовження миротворчої діяльності під егідою ООН, участь в операціях ЄС та НАТО.

4.3. ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ВЗАЄМИНИ З ОСНОВНИМИ ЄВРОПЕЙСЬКИМИ ПАРТНЕРАМИ

Фундаментальною складовою зовнішньої політики України залишається стратегія європейської інтеграції. Курс на набуття повноправного членства в ЄС є пріоритетним як для внутрішнього розвитку України, так і в її зовнішніх відносинах і був у 2010 році закріплений Законом України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". Усі завдання внутрішньої та зовнішньої політики залишаються підпорядкованими досягненню умов і критеріїв членства в ЄС, у тому числі забезпеченню стабільності установ, що гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин і створення дієвої ринкової економіки.

Інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий та гуманітарний простір є орієнтиром для проведення системних реформ для модернізації країни. Послідовне та ефективне використання механізмів співробітництва з ЄС має стати базисом стійкого економічного розвитку нашої держави, основою стратегії реформування всіх основних сфер суспільства та запровадження європейських стандартів з метою підвищення якості життя населення України.

У 2010 році було визначено пріоритетні напрями державної політики у сфері європейської інтеграції. Цей процес продовжуватиметься і має завершитися прийняттям оновленої Стратегії європейської інтеграції України. Державні ресурси мають концентруватися на вирішенні першочергових завдань, для кожного з яких буде розроблено план реалізації, що забезпечить досягнення поставленої мети.

Водночас процес розширення ЄС, учасником якого прагне бути Україна, дійшов до поворотного моменту, за яким - вироблення нових, більш прагматичних підходів при збереженні базової ідеології цього процесу. Зростання ізоляціоністських настроїв у низці країн Європейського Союзу, результатом чого став прихід до влади правоцентристських партій у низці провідних країн спільноти, створює неоднозначне політичне тло для нових хвиль розширення.

За таких умов Україна робить наголос на тому, що її інтеграція в ЄС відповідає інтересам не лише українського, а й загальноєвропейського розвитку. Її прагнення до набуття членства в ЄС є переконливим аргументом на користь подолання і досі наявних ліній поділу на субконтиненті, об'єднання його економічних, природних і людських ресурсів у конкурентному економічному середовищі сучасності.

Відтак національна політика європейської інтеграції має базуватися, з одного боку, на підтвердженні відданості таким європейським цінностям, як демократія, права людини та свобода слова, а з іншого - на прагматичній, поетапній реалізації "домашніх завдань", насамперед в економічній сфері.

Триває переговорний процес щодо Угоди про асоціацію - правового інструменту підготовки України до членства в ЄС, що встановить політичну асоціацію між Україною та ЄС і створить умови для повномасштабної адаптації законодавства України до законодавства ЄС та економічної інтеграції України у спосіб входження до спільного ринку Євросоюзу.

У контексті підготовки до членства України в ЄС пріоритетне значення мають:

• поступове зближення на основі спільних цінностей і тісних привілейованих зв'язків та поглибленої участі України в політиках, програмах та агенціях ЄС;

• забезпечення вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили у спосіб створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі;

• забезпечення свободи пересування громадян України та громадян держав - членів ЄС у спосіб поступового запровадження безвізового режиму поїздок.

Українська сторона вже досягла суттєвого прогресу на шляху укладання Угоди про асоціацію. Тексти більшості розділів документа погоджено на експертному рівні. Водночас принципово важливим залишається не стільки укладання Угоди у максимально короткий термін, скільки її якісне наповнення та обстоювання національних інтересів України під час переговорного процесу. Наразі Україна та ЄС зафіксували спірні положення майбутньої Угоди, більшості з яких притаманний передусім технічний характер. Є також питання, що вимагатимуть окремих політичних домовленостей та пошуку взаємоприйнятного компромісу.

Йдеться передусім про тарифні обмеження на товари сільського господарства. Виходячи із фактичної неможливості забезпечити повну лібералізацію торгівлі цими товарами, Україні вкрай важливо не лише домогтися від ЄС тарифних преференцій для покращення умов доступу товарів, що традиційно експортуються до Європейського Союзу (передусім зернових культур), а й заохотити європейських партнерів до здійснення інвестицій у її сільське господарство (передусім продукцію тваринного походження) з подальшою гарантованою перспективою доступу зазначеної продукції на ринки ЄС.

Серед інших положень ЗВТ, які ще потребують узгодження, слід виділити питання інструментів торговельного захисту, насамперед антидемпінгової політики, торговельні аспекти енергетики, захисту географічних зазначень, впливу на торгівлю соціальної та екологічної політики й інших елементів сталого розвитку.

Зрештою в довгостроковій перспективі Угода про асоціацію, зокрема її торговельна частина, що передбачає широкомасштабну адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, має стати запорукою не лише для подальшого відкриття ринків, а й для утвердження в Україні стабільного та привабливого бізнес-середовища.

Уже нині перед Україною стоїть завдання напрацювання конкретних механізмів імплементації майбутньої Угоди та створення необхідного нормативно-правового забезпечення її виконання.

Один із таких механізмів уже створено. Йдеться про Порядок денний асоціації, мета якого - підготувати країну до набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Наразі існує проблема оптимальної реалізації даного інструменту. Більшість пріоритетів 2010 року перебувають лише на стадії виконання. Важливим кроком у реалізації Порядку денного асоціації стало затвердження у травні 2010 р. Кабінетом Міністрів "Плану першочергових заходів щодо інтеграції України до Європейського Союзу на 2010 рік". Низькі показники виконання даного Плану заходів є неприпустимими і потребують відповідного реагування Кабінету Міністрів та Верховної Ради України.

У 2010 році Україна та ЄС зробили якісний крок уперед у сфері структурованого візового діалогу. Під час саміту Україна - ЄС було оголошено про надання Україні Плану дій з лібералізації візового режиму. 2011 рік стане вирішальним у виконанні Україною технічних критеріїв, що визначаються цим документом, оскільки безвізовий режим спирається на певні критерії та вимоги, які водночас сприяють і модернізації суспільства.

Імплементація відповідного документа в країнах Західних Балкан уже довела свою ефективність. В Україні в межах імплементації Плану дій мають здійснюватися національні програми реформ у сферах безпеки документів, міграції, охорони громадського порядку, зовнішніх відносин. Подальший прогрес у візовому діалозі з ЄС залежатиме від оперативності реалізації Україною технічних завдань, передбачених Планом.

Передумовою успіху євроінтеграційної політики є входження України в європейський соціокультурний та науково-освітній простори. Сьогодні слід оновити базові концепції розвитку в освітній та інформаційній сферах, прискорити вирішення нагальних освітянських питань, зокрема щодо недостатньої конвергенції наукових досліджень і вищої освіти, невідповідності і наявної мережі вищих навчальних закладів європейським вимогам. Наша держава не повною мірою використовує можливості, що надаються ЄС у даній сфері. Необхідним є прискорення процесу приєднання України до програм ЄС щодо посилення інноваційно-дослідницького потенціалу. Це дозволить провести структурні реформи в науковій сфері та значно підвищити залучення українських науково-дослідних установ до європейських наукових досліджень.

Одним із важливих інструментів зближення України та ЄС є програма ЄС "Східне партнерство". Хоча співпраця у межах цієї програми формально і не є перехідним етапом до членства в ЄС, вона відкриває широкі можливості для секторальної економічної інтеграції та наближення до законодавства ЄС. Особливий інтерес для України становлять такі елементи "Східного партнерства":

• програма Всеохоплюючої інституційної розбудови;

• сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу;

• створення інтегрованої системи управління кордонами згідно зі стандартами ЄС;

• поглиблення інтеграції у сфері енергетичної безпеки.

Активний переговорний процес щодо Угоди про асоціацію має доповнюватися діалогом із низкою стратегічно важливих для України держав - членів ЄС для пошуку можливих компромісних варіантів вирішення основних питань переговорного процесу. Найважливішими з-поміж цих країн є Німеччина, Франція, Велика Британія.

Німеччина є одним із провідних членів ЄС та його найбільшим донором (внесок ФРН у загальний бюджет ЄС складає 20 %, тобто 21181,9 млрд євро зі 108289,3 у 2011 р.), а її стабілізуюча роль суттєво зростає в умовах кризи єврозони. Слід також ураховувати, що з 2010 р. активно розпочався процес формування нового бюджету ЄС 2014 - 2020 рр., складовою якого є визначення видатків на подальше розширення ЄС і на розвиток Європейської політики сусідства, а також ключову роль ФРН у цьому процесі.

Сьогодні між Україною та Німеччиною налагоджено досить потужне політичне та економічне співробітництво, яке наразі не використовує більшості свого потенціалу і потребує нового імпульсу. Суттєвим успіхом у цьому напрямі став візит до Німеччини Президента України В. Януковича у серпні 2010 року, під час якого, зокрема, активно обговорювалися проекти у сфері паливно-енергетичного комплексу, в тому числі із залученням Росії. Цей напрям був і залишається магістральним у двосторонніх відносинах.

У безпековій сфері Україна має використати позитивний потенціал співробітництва з Німеччиною у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Значення відносин України із Французькою Республікою важко переоцінити. Надійною основою для їх розвитку є спільне бачення обома країнами необхідності зростання ролі ЄС у військовій та безпековій сферах. Необхідно також забезпечити подальше посилення економічної співпраці та залучення французьких інвестицій у фінансову сферу, сільське господарство, паливно-енергетичний комплекс. Цьому мають сприяти радикальні економічні реформи, спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату в Україні. Відчутним поштовхом для розвитку всього комплексу питань двосторонніх відносин став візит Президента України В. Януковича до Парижа у жовтні 2010 року, під час якого була досягнута низка важливих домовленостей, зокрема підписано Дорожню карту українсько-французьких відносин на 2011 - 2012 роки.

Важливим партнером України в Європейському Союзі залишається Велика Британія. Сполучене Королівство підтримує поглиблення відносин між Україною та ЄС. Корективи, внесені у зовнішню політику нинішнім британським урядом, сприятимуть збільшенню британської присутності в регіоні Центральної та Східної Європи. Відповідно Україна може отримати нові можливості розвитку відносин зі Сполученим Королівством. Розвиток тісних партнерських відносин із цією країною як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях сприятиме підвищенню рівня безпеки нашої держави.

Загалом Україні необхідно спрямувати зусилля на розроблення комплексних стратегій подальшої співпраці зі згаданими державами. Особливу увагу у цьому контексті слід приділити активізації та посиленню політичного та безпекового діалогу, подальшому розвитку та оптимізації торгово-економічного та інвестиційного співробітництва, співпраці в енергетичній сфері. Водночас європейські партнери очікують від України чіткого бачення шляхів модернізації держави та економічної інтеграції з ЄС, а головне - конкретних цілеспрямованих кроків у цьому напрямі.

4.4. ПРІОРИТЕТИ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ ТА США

Російська Федерація є одним із глобальних світових гравців, найбільш зацікавлених у розвитку динамічного діалогу з Україною. При цьому реалізація порядку денного сучасної української зовнішньої політики, а також потреби забезпечення її національної безпеки роблять такий діалог стратегічно важливим для нашої держави.

Росія посідає перше місце за обсягами зовнішньої торгівлі з Україною та четверте за розміром прямих іноземних інвестицій. Розвиток прагматичних і дружніх відносин з РФ відіграє важливу роль у розширенні кооперативних зв'язків на рівні стратегічних галузей української економіки, у відновленні економічної взаємодії на пострадянському просторі та є невід'ємним елементом політики нашої держави на шляху європейської інтеграції.

У 2010 році в українсько-російських відносинах відбулися суттєві позитивні зрушення. Насамперед вдалося зняти напруження, характерне для попередніх років, і розпочати конструктивний діалог із вирішення проблемних питань двосторонніх відносин. У цьому контексті вельми важливими є Харківські угоди квітня 2010 року, що продовжили термін базування підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації на території України до 2042 року і відповідно зменшили ціну на природний газ для України упродовж наступних 10 років (на 100 дол. США за контрактної ціни газу понад 330 дол. / 1 тис. м, або ж на 30 %, якщо ціна буде нижчою за 330 дол. США).

У зв'язку з цим доцільно провести ревізію проблемних питань, пов'язаних із перебуванням ЧФ РФ в Україні, вжити заходів для вдосконалення відповідної договірно-правової бази, розширити участь російської сторони у соціально-економічному розвитку м. Севастополь та інших місць дислокації ЧФ РФ.

Для України нормалізація відносин з РФ стала невід'ємною складовою її європейського вибору. Динамічний розвиток українсько-російського партнерства є необхідною передумовою для формування стабільного економічного та безпекового середовища в Європі.

Наочним підтвердженням цього стало підписання під час травневого (2010 р.) офіційного візиту до Києва Президента Росії Д. Медведєва спільних заяв з питань європейської безпеки, безпеки у Чорноморському регіоні та щодо придністровського врегулювання. Україна й Російська Федерація підтвердили спільне бачення необхідності побудови єдиного простору миру та стабільності для всіх без винятку держав Євро-Атлантики, заснованого на принципах неподільності безпеки, взаємної довіри, транспарентності та передбачуваності.

Протягом 2010 року виконано важливу частину двостороннього порядку денного: російське та українське керівництво чітко визначили та приступили до розв'язання складних питань українсько-російських відносин, їх нормалізації та виведення на рівень, необхідний для цивілізованого співробітництва двох сусідніх держав.

Відновлення повноцінного багаторівневого діалогу стало визначальним кроком на шляху до поетапного формування нової формули стратегічного партнерства України та Росії. Свідченням серйозності намірів обох сторін і закономірним результатом спільної роботи стане підписання Декларації про зміст українсько-російського стратегічного партнерства.

Відновлення ефективної діяльності Українсько-Російської міждержавної комісії на рівні глав держав наповнило переговорний процес практичним змістом. Протягом численних зустрічей 2010 року, у тому числі й на найвищому рівні, було порушено низку питань і досягнуто справді значущих домовленостей щодо конструктивної співпраці в усіх сферах. Зокрема розпочато процес демаркації українсько-російського державного кордону та спрощено процедуру його перетину громадянами обох держав.

На порядку денному - завершення делімітації Керченської протоки. Україні й надалі необхідно обстоювати свою, базовану на міжнародному праві, позицію щодо визнання лінії кордону в протоці відповідно до лінії адміністративного кордону часів СРСР.

Важливим залишається питання створення комфортних умов для громадян України та РФ під час перетинання ними українсько-російського державного кордону через запровадження спільного контролю, зменшення часу перевірки документів на кордоні, синхронізацію в облаштуванні пунктів пропуску, подальшу лібералізацію режиму перетину кордону мешканцями прикордонних областей сторін.

Поруч із тісною співпрацею у політичній сфері завданнями стратегічного партнерства України з Російською Федерацією є забезпечення безперебійних і гарантованих обсягів поставок російських енергоносіїв українською газотранспортною системою до країн Європи; оптимізація умов газових і нафтових контрактів, укладених із російською стороною; нарощування обсягів взаємної торгівлі товарами та послугами, усунення бар'єрів, що стримують експорт української продукції на російський ринок.

Модернізація економік України та Росії, проголошена основним чинником внутрішньополітичного розвитку обох держав, стала лейтмотивом оновлення всього комплексу двосторонніх відносин. Сторони визначили, що одним із найнагальніших завдань має стати подальше поглиблення інтеграційної взаємодії України та РФ у літако- та суднобудуванні, ядерній енергетиці, ракетно-космічній та інших високотехнологічних і наукоємних галузях на основі чіткого дотримання національних інтересів сторін.

Особлива увага приділяється реалізації масштабних інфраструктурних і промислових проектів, у тому числі таких, як будівництво сучасних автомагістралей Москва - Харків - Сімферополь та Одеса - Санкт-Петербург, запровадження високошвидкісного пасажирського сполучення між Києвом і Москвою, будівництво в Україні заводу з виробництва ядерного палива та інших.

Досягнуто домовленості щодо збільшення обсягів транзиту нафти і газу, оптимізації умов газових контрактів, поглиблення співробітництва у сферах електроенергетики, енергозбереження, участі України у діяльності Міжнародного центру зі збагачення урану тощо. Підписано низку двосторонніх документів щодо співробітництва у сфері транспорту, суднобудування, газовидобутку, виробництва ядерного палива, інтеграції авіабудівельних комплексів, взаємодії регіонів. Загалом у 2010 р. російські інвестиції в Україну склали близько 3 млрд дол., а товарообіг між Україною та РФ порівняно з 2009 р. зріс утричі, склавши близько 40 млрд дол.

Невід'ємною складовою процесу нормалізації та подальшого успішного розвитку двосторонніх відносин є міжрегіональне та прикордонне співробітництво, що відображено у відповідній Міждержавній програмі. Розширення двостороннього діалогу на регіональному рівні сприяє поглибленню співробітництва, наповнює конкретним змістом досягнуті на міждержавному рівні домовленості та зближує Україну й Росію у процесі досягнення взаємовигідних економічних і соціальних цілей.

Позитивною ознакою часу є активізація діяльності Українсько-Російського міжрегіонального економічного форуму, який не лише дозволяє обговорювати питання розвитку українсько-російських зв'язків, а також є стартовим майданчиком для великих інфраструктурних проектів, зокрема будівництва об'єктів транспортної, спортивної, туристичної інфраструктури. Важливість цих завдань зростає у контексті підготовки до чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні, зимових Олімпійських ігор 2014 року в Сочі та чемпіонату світу з футболу 2018 року в Росії.

У 2011 р. в Україні планується проведення другого Українсько-Російського міжрегіонального економічного форуму, засідання постійно діючої наради керівників регіонів України та РФ "Співдружність регіонів", а в Росії - зустрічі міністрів закордонних справ України та РФ із главами прикордонних регіонів. Ці заходи мають дати новий поштовх реалізації Програми міжрегіонального та прикордонного співробітництва України та РФ на 2011 - 2016 рр. Перспективними у цьому контексті є реалізація проекту Ради регіонів та продовження програми створення єврорегіонів на прикордонних територіях.

Завданням на найближчу перспективу є максимальне використання досягнутих у 2010 р. здобутків українсько-російського співробітництва, формування довгострокових програм співробітництва як міцного фундаменту двосторонніх взаємин. Насамперед ідеться про Програму економічного співробітництва до 2020 р., що має закласти надійну основу для планомірного, прогнозованого розвитку відносин між Україною та Російською Федерацією.

Забезпечення стабільного розвитку двосторонніх відносин вимагає деполітизації гуманітарної сфери співробітництва, відмови від використання чутливих питань національно-культурної сфери у політичних цілях. Слід всіляко сприяти розширенню контактів між творчими та інтелектуальними елітами наших країн, цивілізований діалог між якими став би надійною основою для конструктивного співробітництва у вирішенні міждержавних гуманітарних питань.

Створення умов для якісного забезпечення культурних потреб українців у Росії та росіян в Україні, вироблення взаємоузгоджених і конструктивних підходів до розгляду спірних питань культурно-історичного характеру, співробітництво у сфері науки та освіти через розвиток спільних проектів, культурний обмін, поглиблення взаємодії на рівні громадських організацій складуть необхідне підґрунтя для розвитку справді добросусідських відносин.

Необхідно створити сприятливі умови для безперешкодного функціонування українських громадських організацій в РФ і російських в Україні на основі безумовного дотримання національного законодавства. Україна має докласти зусиль для задоволення національно-культурних потреб українців Росії. Це стане запорукою активної підтримки громадськістю спільних політичних, економічних і гуманітарних проектів, гарантуючи успішність їх реалізації.

Розвиток стратегічного партнерства України з РФ не може відбуватися за рахунок стратегічних відносин з ЄС та США, вибудуваних за попередні роки.

Одним з ключових пріоритетів зовнішньої політики України залишаються її відносини зі Сполученими Штатами Америки. Слід зазначити, що розвиток українсько-американських стратегічних відносин останніми роками не був належним чином підкріплений відповідною динамікою у торговельно-економічній, а також у сфері інновацій та інвестицій, культурних обмінів, співпраці в освіті та науці.

У дусі Хартії про стратегічне партнерство відносини Україна - США базуються на спільному прагненні двох країн до зміцнення європейської безпеки, розвитку економічно-інвестиційного співробітництва, науково-технічного обміну та активних двосторонніх зв'язків на суспільному рівні. Як впливова регіональна країна Україна об'єднує свої зусилля зі Сполученими Штатами, щоб спільно долати спадщину "холодної війни", перетворити Європу на осередок миру, стабільності та взаєморозуміння, без розподільчих ліній.

Спираючись на Будапештський меморандум 1994 р., Україна розглядає Сполучені Штати як одного з гарантів своєї національної безпеки. Вона надає пріоритетного значення політичному діалогу в безпековій сфері, військово-політичному, військово-технічному співробітництву, взаємодії у боротьбі з міжнародним тероризмом і врегулюванні конфліктів. У пріоритетному порядку забезпечуються програми українсько-американського співробітництва у сфері військової реформи в Україні, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, протидії торгівлі людьми та розповсюдженню ВІЛ/СНІД.

Ставлячи за мету наповнити стратегічне партнерство реальним змістом, перетворити його на прагматичну, взаємовигідну, спрямовану у майбутнє співпрацю, Україна максимально використовує механізм Комісії зі стратегічного партнерства та Українсько-Американської ради з торгівлі та інвестицій. Одночасно мають вживатися заходи для створення міцного фундаменту двосторонніх відносин у вигляді розгалуженої мережі програм обміну та розвитку на рівні неурядових організацій, бізнесу, освіти, науки та міст-побратимів.

Базовою основою українсько-американських відносин залишаються розвиток української демократії, сприяння реформам і модернізації держави, створення умов для приходу американських інвестицій та технологій в економіку України, особливо під час світової фінансово-економічної кризи.

Подальша реалізація положень Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США має бути зосереджена на таких питаннях:

• комплексне зміцнення "периметру безпеки" навколо України, сприяння з боку США безпековій та євроінтеграційній політиці України;

• збільшення можливостей забезпечення України стратегічно важливими ресурсами, необхідними для виконання цілей модернізації (інвестиціями, інноваційними технологіями тощо);

• сприяння з боку США зміцненню в Україні засад демократії та соціально-економічної стабільності задля сталого демократичного розвитку та соціальної консолідації українського суспільства;

• "економізація" та збалансування двосторонніх відносин;

• розширення підтримки України в міжнародних організаціях, у системі відносин між державами та їх союзами;

• розвиток енергетичного сектору України, диверсифікація поставок ядерного палива на її атомні електростанції;

• посилення співробітництва у сфері міжнародної ядерної безпеки, ядерної безпеки на українських АЕС, підтримання режиму ядерного нерозповсюдження, експортного контролю та спільної участі у глобальних ініціативах з енергетичної та ядерної безпеки, зокрема розвиток співпраці задля видобутку нетрадиційного газу.

Україна також сподівається на допомогу з боку США у підтримці програм боротьби з корупцією, у підготовці нової управлінської еліти, необхідної для реалізації цілей модернізації країни.

4.5. ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА І ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКИЙ РЕГІОН - СФЕРА ОСОБЛИВИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ. ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

За роки незалежності українська влада неодноразово наголошувала на потенціалі регіонального лідерства України, який проте так і не вдалося реалізувати повною мірою.

Саме тому розроблення нової комплексної зовнішньої регіональної політики України є нагальним завданням.

У цьому контексті мають бути переглянуті підходи до зовнішньої політики у Центральноєвропейському регіоні. Україна, будучи невід'ємною частиною цього регіону, поділяє культурно-історичну спадщину країн Центральної та Східної Європи, має спільне з ними бачення регіональних проблем і шляхів їх вирішення, а отже, зацікавлена у поглибленні регіональної кооперації та її подальшій інституціалізації.

Завданням державної політики має стати створення стимулів для контактів між Україною та центральноєвропейськими країнами у сфері освіти, а також для взаємодії між інститутами громадянського суспільства для створення спільного простору передачі освітніх та управлінських інновацій.

Пріоритетним напрямом залишатимуться випробувані часом відносини стратегічного партнерства між Україною та Польщею. Спільне проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу у 2012 р. ще більше зближує наші країни та закладає надійне економічне підґрунтя для поступального розвитку двосторонніх відносин.

Польський досвід економічних перетворень, ефективність якого була підтверджена й під час світової фінансово-економічної кризи, є важливим для проведення українських реформ.

Сьогодні слід зосередитися на практичному виконанні програм стратегічного партнерства. Першим кроком на цьому шляху стало підписання 3 лютого 2011 р. під час державного візиту Президента України до Республіки Польщі Дорожньої карти двостороннього співробітництва на 2011 - 2012 рр., де викладено основні пріоритети. Серед них - взаємодія країн у процесі європейської інтеграції України, якій Польща надає послідовну підтримку; процес лібералізації візового режиму з ЄС; співпраця в енергетичній галузі, зокрема щодо розвитку енерготранспортних мереж; посилення гуманітарної складової, підготовка до Євро-2012.

Польща є найбільшим торговельним партнером України серед країн Центрально-Східної Європи та четвертим - серед країн світу. Водночас Україна - другий за обсягом торговий партнер Польщі серед держав СНД та один із головних отримувачів прямих польських інвестицій, загальний рівень яких в Україні сягає понад 900 млн дол. США.

Довідково: за даними Державної служби статистики України, за січень - листопад 2010 р. обсяги зовнішньої торгівлі товарами України з Республікою Польща зросли на 35,1 % порівняно з аналогічним періодом 2009 р. і склали 4122,8 млн дол. США. Обсяг українського експорту до РП за січень - листопад 2010 р. становив 1601,1 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 47,5 %. Обсяг польського імпорту до України за січень - листопад 2010 р. становив 2521,7 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 28,5 %. Від'ємне для України сальдо торговельного балансу за звітний період склало 920,6 млн дол. США.

 

Значущість двосторонніх відносин між Києвом і Варшавою підтверджується й економічними показниками, що відображається рівнем торговельного обороту, інвестиційного співробітництва та регіональних, транскордонних і міжлюдських контактів. Однак потенціал економічного співробітництва між Україною та Польщею далеко не вичерпаний. Значний інтерес для українського бізнесу має процес приватизації, що здійснюється в електроенергетичному, хімічному, фармацевтичному, транспортному, суднобудівному та фінансовому секторах польської економіки.

Україна високо цінує позитивний досвід співпраці з Чеською Республікою і надану нею підтримку європейській інтеграції України. Саме під час головування Чехії в ЄС було проведено установчий саміт ініціативи ЄС "Східне партнерство". Чеська Республіка є для України одним із найбільших торговельних партнерів у Європі. Важливою складовою українсько-чеського економічного співробітництва є реалізація спільних проектів в енергетиці, транспортному машинобудуванні.

Довідково: за даними Державної служби статистики України, за січень - листопад 2010 р. обсяги зовнішньої торгівлі товарами України з Чехією склали 1224,6 млн дол. США. Обсяг українського експорту до Чехії за січень - листопад 2010 р. становив 568,4 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 88 %. Обсяг чеського імпорту до України за січень - листопад 2010 р. становив 656,2 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 14 %. Від'ємне для України сальдо торговельного балансу за звітний період склало 87,8 млн дол. США.

 

У 2010 р. відбулося значне пожвавлення відносин між Україною та Угорщиною. Проведено зустрічі на високому рівні між представниками українських та угорських урядових і парламентських кіл. Угорська сторона неодноразово підтверджувала наміри й надалі підтримувати європейську інтеграцію України та сприяти встановленню безвізового режиму між Україною та Євросоюзом, зокрема протягом свого головування в ЄС у 2011 р.

В економічній сфері пріоритетними напрямами українсько-угорської співпраці залишаються: видобуток, транспортування та збереження (у сховищах) енергоносіїв, зокрема нафти й газу; будівництво і модернізація атомних електростанцій, транспортування електроенергії; окремі галузі хімічної, фармацевтична та харчова промисловості.

Довідково: за даними Державної служби статистики України, за січень - листопад 2010 р. обсяги зовнішньої торгівлі товарами України з Угорщиною склали 1863,7 млн дол. США. Обсяг українського експорту до Угорщини за січень - листопад 2010 р. становив 768,6 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 15 %. Обсяг угорського імпорту до України за січень - листопад 2010 р. становить 1095,1 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 84 %. Від'ємне для України сальдо торговельного балансу за звітний період становило 326,5 млн дол. США.

 

Двосторонні торговельно-економічні відносини між Україною та Угорщиною мали у 2010 р. позитивну динаміку - збільшено товарообіг на понад 40 %. За обсягами двостороннього товарообігу Угорська Республіка посідає 13-те місце серед країн-партнерів, з якими активно ведеться зовнішня торгівля товарами та послугами, а також 2-ге місце серед країн-партнерів Центральної та Східної Європи. Гуманітарні питання українсько-угорського співробітництва перебувають у фокусі уваги української влади, а відповідні рішення щодо них мають бути напрацьовані під час роботи українсько-угорської міжурядової комісії з питань освіти, науки, культури та національних меншин.

У 2010 р. активізувався двосторонній політичний діалог між Словацькою Республікою та Україною. Пріоритетами співпраці залишаються питання енергетики, транскордонного співробітництва, лібералізації візового режиму з ЄС та підтримка Словаччиною євроінтеграційних прагнень України. Основну роль тут продовжує відігравати реалізація заходів, передбачених документом "Українсько-словацьке співробітництво з виконання Плану дій Україна - ЄС" від 17 березня 2006 р.

Довідково: протягом 2010 р. відбувалося відновлення економік України та Словацької Республіки після світової фінансової та економічної кризи, що супроводжувалося порівняно з 2009 р. суттєвим зростанням обсягів зовнішньоторговельного двостороннього товарообігу між країнами. За даними Державної служби статистики України, зовнішньоторговельний обіг товарами між Україною та СР за 10 місяців 2010 р. збільшився порівняно з відповідним періодом 2009 р. на 34,2 % і склав 784,128 млн дол. США. Обсяги експорту українських товарів до Словаччини збільшилися на 28,0 % і склали 443,526 млн дол. США. Обсяги імпорту словацьких товарів в Україну зросли на 39,2 % і склали 340,602 млн дол. США. Позитивне для України сальдо двосторонньої торгівлі товарами склало 102,924 млн дол. США.

 

В енергетичній сфері співробітництво між Словаччиною та Україною визначається насамперед спільним інтересом транзитних держав у безпеці та надійності транзиту енергоресурсів.

Відносини з Румунією посідають особливе місце в зовнішньополітичному порядку денному Української держави. Україна та Румунія мають спільний інтерес у регіональній стабільності, безпеці та стабільному економічному розвитку Чорноморського регіону. Водночас предметом уваги з боку України й надалі залишається забезпечення прав національних меншин. Українська сторона розглядає наявність румунської національної меншини на власній території та української національної меншини на території Румунії як один із чинників зближення двох держав і зміцнення взаємодовіри між ними. Україна прагне спільними зусиллями налагодити ефективну співпрацю з усього спектра українсько-румунських відносин та вивести їх на рівень справжнього партнерства та добросусідства.

Довідково: за даними Державної служби статистики України, за січень - листопад 2010 р. обсяги зовнішньої торгівлі товарами України з Румунією склали 1199,6 млн дол. США. Обсяг українського експорту до Румунії за січень - листопад 2010 р. становив 605,8 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 106 %. Обсяг румунського імпорту до України за січень - листопад 2010 р. становить 593,8 млн дол. США та порівняно з показником аналогічного періоду 2009 р. збільшився на 36 %. Позитивне для України сальдо торговельного балансу у звітному періоді склало 12,068 млн дол. США.

 

Порядок денний двосторонніх відносин України з країнами Центрально-Східної та Південно-Східної Європи потребує організації громадського діалогу для обговорення потенційних проблемних питань. Зокрема йдеться про: 1) статус "закордонного громадянина" та подвійне громадянство; 2) здобуття освіти мовою етнічних меншин, розвиток національної культури та етнічних структур громадянського суспільства; 3) трудову та нелегальну міграцію зі Сходу через західний кордон України.

У відносинах з європейськими сусідами Україна має сконцентрувати увагу на таких напрямах:

• транзиті енергоносіїв, насамперед нафти і газу, а також залучення європейських партнерів до модернізації української газотранспортної системи;

• спорудженні транспортної інфраструктури, зокрема у межах створення міжнародних транспортних коридорів, розвиток транспортної та туристичної інфраструктури під час підготовки до Євро-2012 та Зимової олімпіади-2022;

• використанні ресурсів Чорного моря, транскордонних річок;

• спільному вирішенні питань екологічної безпеки та природоохоронної діяльності, насамперед у прикордонних регіонах;

• інтенсифікації взаємодії у сфері міграційної політики, транскордонного співробітництва та гуманітарних контактів;

• активізації діяльності єврорегіонів, реалізації дво- і багатосторонніх міжнародних проектів у сферах співробітництва органів місцевого самоврядування, освіти й культури, збереження природного середовища.

Важливим напрямом української зовнішньої політики залишається розвиток добросусідських і взаємовигідних відносин з Республікою Молдова. Україна завжди демонструвала принципову підтримку незалежності Молдови, яка вибрала для себе орієнтиром перспективу членства в ЄС.

Україна посідає перше за обсягом експорту в Молдову та третє місце (після РФ та Румунії) за обсягом товарообігу серед країн, що здійснюють зовнішньоторговельну діяльність із Республікою Молдова. У зовнішній торгівлі між нашими країнами існує позитивне торговельне сальдо на користь України у сумі 315,3 млн дол. США.

На жаль, тривала політична криза у країні заважала досягненню позитивних результатів у відносинах з Україною. Вибори до парламенту Республіки Молдова (28.11.2010 р.) дали надію на відновлення повноцінного співробітництва та вирішення усіх неврегульованих питань двосторонніх відносин. Однією з платформ взаємодії України та Молдови має стати європейська ініціатива "Східне партнерство", в межах якої передбачено виділення коштів на втілення спільних інвестиційних проектів.

Важливим пріоритетом зовнішньополітичної діяльності України є відновлення переговорного процесу щодо врегулювання Придністровського конфлікту, надання йому позитивної динаміки. Принципова позиція України полягає у продовженні переговорного процесу з придністровського врегулювання у форматі "5 + 2" за безумовного дотримання суверенітету і територіальної цілісності Молдови.

Відносини між Україною та Республікою Білорусь мають набути змісту активного партнерства. Доцільно вже найближчим часом визначити перелік взаємовигідних напрямів співробітництва в політичній та економічній сферах на основі національних інтересів обох країн і на його основі підготувати нову стратегічну угоду про економічне співробітництво на довгострокову перспективу (до 2020 року). Певні результати маємо вже зараз: 2010 рік позначився висхідною динамікою зростання товарообігу зі збільшенням обсягів понад 3,5 млрд дол. США, тобто удвічі більше порівняно з 2009 р.

Наріжним каменем розвитку українсько-білоруських відносин є спільна участь в енергетичних проектах. Зокрема успішно реалізується проект щодо транспортування через чорноморські порти України венесуельської нафти для переробки на білоруських нафтопереробних заводах, що актуалізує питання аверсного використання нафтогону "Одеса - Броди" (підписано угоду між "Укртранснафтою" та Білоруською нафтовою компанією про транспортування 4 млн т легкої нафти на рік до 2013 р.)

Україна вважає "технічним непорозумінням" той факт, що досі не відбувся обмін ратифікаційними грамотами про завершення Республікою Білорусь усіх необхідних процедур з ратифікації та підписання Договору про державний кордон (травень 2010 року).

Важливі інтереси України зосереджені у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Йдеться, зокрема, про зацікавленість у поглибленні традиційних економічних, політичних і гуманітарних зв'язків з країнами регіону, забезпеченні регіональної безпеки, розширенні доступу до його енергетичних ресурсів, розвитку транспортної інфраструктури.

При цьому вже нині реалізується або перебуває на стадії опрацювання низка конкретних проектів. Зокрема, йдеться про енергетичні та транспортні проекти в межах регіональних організацій, насамперед Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) за участі ЄС і його країн-членів. Важливими програмами є реалізація проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК), формування чорноморського енерготранзитного коридору, основою якого можуть стати нафтотранспортний (Баку - Супса (Батумі) - Одеса - Броди - Плоцьк - Гданськ (ЄАНТК "Одеса - Броди") та газотранспортний (Баку - Супса - Феодосія - Одеса) маршрути.

Важливим для України проектом у межах ОЧЕС є розвиток транзитно-транспортної сфери, у т. ч. побудова кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря. У межах транзитної співпраці вагомими для України є й інші проекти регіону, а саме: поромні перевезення Керч - Поті, підтримка центрального проекту NELTI, продовження та об'єднання маршруту залізничного потягу комбінованого транспорту "Вікінг".

При цьому ОЧЕС на сучасному етапі потребує подальшого вдосконалення інституційних механізмів співпраці її країн-членів і запровадження проектно-орієнтованого підходу до її діяльності.

Важливим партнером України у Чорноморсько-Каспійському регіоні є Турецька Республіка. На сучасному етапі Туреччина, економіка якої посідає 17 місце у світі за обсягами і розвивається швидкими темпами, здійснює дедалі активнішу зовнішню політику і стає вагомим регіональним чинником. За 2010 р. товарообіг між нашими країнами склав 4 млрд 325 тис. дол. США (становив 141 % до відповідного періоду 2009 р.) У торгівлі з Туреччиною Україна має найбільше позитивне сальдо серед усіх своїх зовнішньоторговельних партнерів. Вона зпосідає друге місце (після Російської Федерації) серед споживачів українських експортних товарів.

Для України важливого значення набуває створення нового формату відносин із Турецькою Республікою. Перші кроки до цього було зроблено під час візиту Президента України В. Януковича до Стамбула у червні 2010 р., а також візиту прем'єр-міністра Турецької Республіки Т. Ердогана до України 24 - 25 січня 2011 р. На сьогодні перед Україною стоїть завдання переведення відносин із Туреччиною у статус стратегічних. Важливою складовою розбудови стратегічного партнерства має стати Стратегічна рада високого рівня, декларація про створення якої була підписана під час візиту Т. Ердогана до України.

Україна і Туреччина зацікавлені у створенні зони безпеки та миру у Чорноморському регіоні, диверсифікації джерел енергопостачання та зміцненні свого енерготранзитного потенціалу. Нагальним завданням є підготовка двосторонніх програм виробничої та інвестиційної кооперації в пріоритетних галузях і сферах економіки двох країн.

Формування нової парадигми зовнішньої політики України передбачає конструктивну інтегруючу роль нашої держави в Європі, поєднання євроінтеграційного вектору зі стратегічним партнерством на євразійському напрямі. Активне використання міжнародних форматів, таких як СНД, є сьогодні важливим завданням вітчизняної дипломатії. Досвід минулих років засвідчив необхідність формування нової "східної політики", спрямованої на задоволення потреб економічного розвитку України.

У межах нової євразійської політики Україна розглядає як важливий напрям активізацію відносин із країнами пострадянського простору. У цьому контексті СНД залишається структурою багатосторонньої взаємодії і може бути корисним інструментом для реалізації зовнішньополітичних та економічних інтересів України. Київ зацікавлений у співпраці з країнами СНД на двосторонньому рівні, а також підписанні нової угоди про зону вільної торгівлі у межах СНД, заснованої на правилах Світової торгової організації (СОТ).

Виконання рішень про підписання нової угоди про зону вільної торгівлі, прийнятих Радою глав держав СНД у Москві (10.12.2010 р.), є важливим кроком у цьому напрямі. Така угода має відображати потреби країн СНД в активному торговельно-економічному співробітництві й дозволить прискорити економічне зростання. Серед напрямів взаємодії особливу увагу слід звернути на реалізацію транспортних, транзитних та інвестиційних проектів, гуманітарне та екологічне співробітництво, диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв.

З огляду на це значний інтерес для України становлять країни Центральної Азії. Останніми роками політика України у Центральній Азії була ситуативною, відрізнялася відсутністю продуманих цілей та напрямів співробітництва.

Країни регіону, що мають значні запаси енергетичних ресурсів (Казахстан, Туркменістан, дещо меншою мірою Узбекистан) намагаються вийти на новий рівень відносин із вагомими країнами Європи, Америки, Азії, послаблюючи залежність від Росії. Перспективними напрямами взаємодії України з країнами Центральної Азії є видобуток, транспортування та переробка енергоносіїв, транспортна, космічна, машинобудівна, агропромислова, екологічна, безпекова сфери.

Свідченням необхідності розбудови нового формату відносин із республіками Центральної Азії є зниження показників зовнішньої торгівлі за 2010 р., що становили: Казахстан - 2 млрд 067 тис. дол. США (60 % до 2009 р.), Узбекистан - 310 тис. дол. США (15,15 % до 2009 р., скорочення в основному відбулося за рахунок зниження імпорту, що становив 5,0 % до показників 2009 р.), Туркменістан - 240 тис. дол. США (23,04 % до 2009 р.), Таджикистан - 74 тис. дол. США (87,23 % до 2009 р.), Киргизстан - 72 тис. дол. США (82,4 % до 2009 р.)

Важливим кроком створення нового формату відносин України з країнами регіону став візит Президента Казахстану Н. Назарбаєва до України 14 - 15 вересня 2010 р. та візит Президента України В. Януковича до Казахстану 30 листопада - 1 грудня 2010 р. Візити сприяли визначенню пріоритетних напрямів співробітництва, серед яких для казахстанської сторони важливими є співробітництво з українськими державними та бізнесовими колами у реалізації програми форсованого індустріально-інноваційного розвитку Казахстану до 2014 р., приходу казахстанських інвестицій на український ринок. Переговори також сприяли визначенню пріоритетних напрямів багатосторонньої співпраці, серед яких реалізація проекту транспортного коридору Західна Європа - Західний Китай, тристороння домовленість щодо виробництва ядерного палива (Росія - Казахстан - Україна) та пропозиція щодо об'єднання водних транспортних шляхів між Каспійським і Чорним морями. Вагомим досягненням стало й відновлення транзиту казахстанської нафти територією України, що дозволить нашій країні збільшити надходження коштів за транспортування цього енергоносія приблизно на 20 млн дол. США за рік. Значна увага приділялася обговоренню основних питань міжнародного порядку денного, в тому числі щодо співробітництва країн у межах ОБСЄ, СНД та інших організацій.

Іншим важливим напрямом зовнішньої політики України є Близький Схід. При цьому визначальними були і залишаються економічні зв'язки з країнами регіону, що мають забезпечити широкі можливості для взаємовигідного співробітництва та втілення масштабних економічних проектів, особливо у сфері видобутку нафти і газу та їх транспортування. Ринки Близького та Середнього Сходу є перспективними для збуту української продукції машинобудівного комплексу та металопрокату, надання науково-технічних і будівельних послуг. Україна могла б узяти активну участь у будівництві, насамперед об'єктів виробничої інфраструктури - мостів, доріг, портів, аеродромів, залізниць, великих енергетичних і промислових об'єктів, постачанні та спільному виробництві сільськогосподарської продукції. Суттєвими залишаються можливості експорту продукції української оборонної промисловості, взаємодії у цій галузі, зокрема з Ізраїлем.

Використовуючи можливості України як країни-транзитера енергоресурсів, слід опрацювати комплекс заходів економічного, науково-технологічного та політичного характеру, спрямованих на постачання близькосхідних вуглеводнів в Україну, зокрема скрапленого газу з Алжиру, Катару та інших країн регіону.

З огляду на стійке зростання населення близькосхідних країн приблизно на 3 - 5 % щорічно, потреба в харчових продуктах у регіоні зростатиме протягом найближчих років, що відкриває широкі можливості для нарощування експорту української сільськогосподарської продукції.

Тому дедалі більшого значення набуває активна взаємодія у межах міжурядових спільних комісій з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва, розроблення довгострокових програм співробітництва, участь національних виробників у роботі міжнародних виставок і бізнес-форумів з метою освоєння ринків близькосхідних країн.

4.6. УКРАЇНА ТА СВІТОВІ ЦЕНТРИ ЗРОСТАННЯ

У 2010 році Україні у цілому вдалося зберегти позитивну динаміку у розвитку відносин зі світовими центрами зростання, насамперед з Індією, Японією, Республікою Корея та державами АСЕАН, Бразилією, збільшивши товарообіг і забезпечивши реалізацію окремих проектів економічної співпраці. Національні інтереси України, передусім в економічній сфері, полягають у поглибленні співпраці з провідними центрами зростання та посиленні присутності на їхніх ринках. Саме тому розвиток відносин з ними має стати одним із завдань нової зовнішньої політики України.

Збільшення обсягів торгівлі може дозволити Україні знизити залежність від макроекономічних коливань ринків західних держав і диверсифікувати свій експорт. Водночас поглиблення економічної співпраці з азійськими центрами зростання спричиняє низку загроз, зокрема незбалансованість торгівлі (від'ємне сальдо вже сьогодні є значною проблемою співпраці з Китаєм, Японією та Південною Кореєю), втрату контролю над використанням українських технологій, посилення конкурентного тиску на українських виробників з боку азійських експортерів, можливе формування політичної залежності. Необхідність зменшення загроз змушує Україну до пошуку оптимальнішої моделі економічної співпраці.

Найбільше Україна зацікавлена у зміні якості економічних відносин зі світовими центрами зростання - збільшенні частки готової продукції в експорті до відповідних держав та частки торгівлі, що відбувається в межах проектів з виробничо-інвестиційної кооперації, здійснюваних як на території України, так і на території азійських держав. Перспективним напрямом є залучення до України японських, китайських та індійських інвестицій, пов'язаних зі створенням виробництва, орієнтованого на європейські ринки, реалізація в Китаї та Індії спільних виробничих проектів із залученням українських технологій, а також залучення інвестицій до реалізації в Україні проектів з розвитку транспортної інфраструктури, спрямованої на забезпечення транзиту товарів між Азією та Європою.

У контексті перетворення Китайської Народної Республіки на регіонального лідера і впливового глобального гравця, політичні та економічні інтереси якого поширюються практично на всі регіони світу, ця країна стає одним із основних партнерів України. З огляду на специфіку відносин Китаю зі США, ЄС, Росією та країнами, що розвиваються, партнерство з ним може стати вельми важливим для України у плані відстоювання широкого спектра національних інтересів і врегулювання спірних або чутливих питань двостороннього та багатостороннього формату, а також для ефективної реалізації політики стратегічної рівноваги.

В основі стратегії перспективної розбудови українсько-китайських взаємин є засади нинішнього міжнародного позиціонування КНР: нарощування економічної, науково-технічної та військової могутності, ефективне протистояння наслідкам світової фінансової кризи, глобальна економічна та кредитно-інвестиційна експансія, розширення географії ключових політичних та економічних інтересів.

Значна зацікавленість України та Китаю в економічній співпраці характеризується наявністю величезного невикористаного потенціалу у вигляді взаємопов'язаних потужних ринків споживання, технологій і фінансів.

Україна зацікавлена у паритетній прагматичній співпраці з КНР, в тому числі у контексті прагнення Пекіна до розширення своєї присутності на європейських ринках (ураховуючи зручне географічне розташування нашої держави та неконфліктний характер відносин із країнами ЄС). Політичне закріплення відносин стратегічного партнерства створить додаткові умови для надійного забезпечення національних інтересів України.

Відносини України з Китаєм у 2010 р. вийшли на якісно новий рівень. Державний візит Президента України В. Януковича до КНР на початку вересня 2010 р. відкрив нову сторінку в українсько-китайських відносинах, засвідчивши взаємну зацікавленість сторін у комплексному розвитку двосторонніх зв'язків, максимальному використанні існуючого потенціалу співробітництва, становленні стратегічного партнерства між Україною та КНР. Загалом за результатами візиту було підписано понад 20 документів, а загальна сума підписаних контрактів склала 4 млрд дол. США. Передбачається збільшити обсяги товарообігу до 10 млрд дол. США до 2012 р.

У 2010 р. майже відновилися показники зовнішнього товарообігу в основному за рахунок зростання експорту з КНР до України. За даними Державної митної адміністрації КНР, товарообіг між Україною та Китаєм за 9 місяців 2010 р. склав 5,5 млрд дол. США, що на 29 % більше, ніж за 9 місяців 2009 р., проте від'ємне сальдо на користь КНР досягло 2,5 млрд дол. США.

Останнім часом Китаю вдалося не тільки зберегти (навіть в умовах глобальної фінансово-економічної кризи) високі темпи соціально-економічного зростання, а й суттєво зміцнити свій політичний вплив на міжнародній арені.

На політичному рівні між Україною та Китаєм існує сталий консенсус щодо багатьох вразливих питань, що у свою чергу створює сприятливий клімат для розвитку плідної економічної співпраці, здійснення спільних інвестиційних проектів. Обидві країни й надалі зміцнюватимуть взаємодію в межах Світової організації торгівлі, уникатимуть торгових протекціоністських заходів та заохочуватимуть бізнесові кола до збільшення обсягів двосторонньої торгівлі, розвитку економічної та інвестиційної співпраці. Україна й Китай визнали також необхідність збалансування структури взаємної торгівлі, що є особливо важливим для нашої держави з огляду на необхідність подолання сировинної спрямованості українського експорту.

Машинобудування, космічна галузь, авіа-, судно- та двигунобудування, атомна та альтернативна енергетика були визначені пріоритетними у підписаних під час вересневого візиту Основних напрямках розвитку відносин між Україною та КНР на 2010 - 2012 роки.

Позитивним прикладом двосторонньої співпраці може стати реалізація проекту будівництва швидкісної залізниці між Києвом та аеропортом Бориспіль із залученням найсучаснішого китайського досвіду та будівництво китайськими партнерами газотурбінної електростанції в м. Щолкіно (АРК).

Важливим аспектом залучення китайських інвестицій в Україну має стати їх інноваційно-модернізаційний складник, використання найновітніших розробок для реалізації конкретних економічних проектів. Участь китайського бізнесу в розвитку української інфраструктури, залучення китайських інвестиційних і технологічних можливостей у здійсненні багатомасштабних інфраструктурних проектів в Україні залишається одним з найважливіших резервів для стрімкого розвитку української економіки.

Одним з ключових напрямів українсько-китайської співпраці може стати сільське господарство. Останніми роками Китай набув значного досвіду в агропромисловому виробництві, має найсучасніші високоефективні технології сільськогосподарського виробництва. До того ж потенційні експортні можливості українського агропромислового комплексу цілком відповідають прагненню Китаю створити закордонні продовольчі бази для внутрішнього продовольчого ринку.

Суттєвим резервом українсько-китайського співробітництва залишаються освіта й туризм. Створення умов для активного залучення китайських студентів до навчання в українських ВНЗ не лише сприятиме притоку валютних надходжень в українську освітянську сферу, а й збільшуватиме масштаб двосторонніх обмінів.

Відносини України з Республікою Індія в цілому розвиваються динамічно, проте їх рівень та якість об'єктивно не відповідають можливостям двох держав. Найперспективнішою сферою є розвиток виробничо-інвестиційної співпраці в авіаційній, космічній галузях, енергетичному машинобудуванні, модернізації металургійних та хімічних підприємств. Перспективи може мати і реалізація спільних проектів у науковій сфері, а також розвиток співпраці з Індією у сфері атомної енергетики. У зв'язку з поширенням гарантій МАГАТЕ на індійські ядерні об'єкти Україна потенційно зацікавлена в залученні до реалізації проектів з розвитку атомної енергетики Індії як у двосторонньому, так і в багатосторонньому форматі. Поглиблення економічної співпраці з Індією вимагає від України кроків щодо активізації політичного діалогу, зокрема виведення його на рівень голів держав/урядів, а також координації дій у межах міжнародних організацій.

У відносинах з Японією Україна прагне до збільшення обсягу японських інвестицій в українську промисловість, розвитку відносин у торговельно-економічній сфері, зокрема збільшення експорту сільськогосподарської продукції до Японії. Значним поштовхом до інтенсифікації цих відносин став січневий 2011 року візит Президента України В. Януковича до Японії. Відсутність проблем у двосторонніх відносинах є важливим чинником, що дозволяє вести мову про нові можливості, особливо щодо залучення японських інвестицій і технологій в економіку України. Помітне місце у двосторонньому діалозі посідають і питання науково-технологічного співробітництва, головний акцент у якому зроблено на енергоощадні технології.

У відносинах України з Республікою Корея традиційно важливими галузями взаємодії є суднобудування, енергетика та автомобільна промисловість. Водночас усе більшої ваги набуває високотехнологічна складова економічної співпраці, дедалі вагоміше місце посідають проекти науково-технічного співробітництва. Республіка Корея як передова країна у сфері інформаційних технологій зацікавлена у створенні спільних наукових центрів, обміні досвідом, підготовці спеціалістів. Співробітництво у сфері інформаційних технологій може сприяти втіленню інноваційної моделі розвитку української економіки. Найбільші південнокорейські компанії широко представлені в Україні.

Зі свого боку Україна зацікавлена у розвитку партнерства з Кореєю у підготовці до проведення Євро-2012. Конструктивному розвитку економічної співпраці з Кореєю сприяє виважена позиція України щодо ситуації на Корейському півострові. Україна послідовно виступає із засудженням ракетно-ядерних випробувань у КНДР і підтримує розв'язання проблемних питань шляхом переговорів.

Україна зацікавлена у співробітництві з країнами АСЕАН та самою організацією. Важливими партнерами України серед членів АСЕАН є Індонезія, Таїланд та В'єтнам, а також Сінгапур, зважаючи на його значення як одного з найбільших фінансових і транзитних центрів регіону та світу. З огляду на успішну лібералізацію режиму торгівлі всередині АСЕАН та між АСЕАН та іншими державами Україна потенційно зацікавлена у формуванні зони вільної торгівлі з цією структурою. Наша держава зацікавлена у збільшенні експорту і його структурній перебудові на користь високотехнологічної продукції та продукції з високим ступенем обробки, а також у залученні інвестицій із країн АСЕАН, особливо в розвиток української транзитної інфраструктури.

Головним поточним завданням українсько-бразильських відносин є відновлення двостороннього товарообігу, що під впливом світової економічної кризи скоротився удвічі. При цьому Україна зацікавлена у збільшенні частки високотехнологічної продукції у своєму експорті та готова співпрацювати з Бразилією у галузях, що становлять інтерес для бразильської сторони, зокрема транспортному та металургійному машинобудуванні, суднобудуванні, фармакологічній промисловості. Головним пріоритетом економічної співпраці є аерокосмічна галузь, де об'єднання промислових потужностей і технологічних можливостей Бразилії та України може дозволити двом державам успішно конкурувати на світовому ринку комерційних запусків супутників. Україна розглядає проект "Алкантара Циклон Спейс" і як важливу можливість для збереження та розвитку свого науково-технологічного потенціалу.

Поглиблення економічної співпраці зі світовими центрами зростання вимагає від України підвищення рівня політичних відносин із ними. Особливістю політичної культури, зокрема азійських держав, є велика увага до особистих контактів на політичному рівні, що розглядаються як запорука партнерських відносин. У зв'язку з цим Україна зацікавлена у максимізації числа взаємних візитів та контактів на високому та найвищому рівнях.

Важливим кроком до цього може стати розвиток двосторонніх механізмів взаємодії на відомчому та галузевому рівнях, а також залучення України у тій чи іншій формі до трансрегіональних ініціатив - ШОС, АСЕМ, АТЕС, самітів Східної Азії. З цією метою доцільно ініціювати відповідний діалог з Китаєм, Південною Кореєю, Японією, а також ЄС, Росією та США, що мають статус членів або спостерігачів на відповідних форумах. Крім того, Україні доцільно ініціювати співпрацю з об'єднаннями нових центрів зростання в межах міжнародних організацій та всіляко підтверджувати свою підтримку їх намагань отримати статус постійних членів Ради Безпеки ООН.

Реалізація Україною своєї зовнішньої політики на сучасному етапі потребує пошуку оптимальних моделей взаємодії з кожною з крупних держав, що виступають як нові центри зростання. У відносинах з Індією, Японією, Південною Кореєю, Бразилією Україні слід поставити за мету визначити формат відносин, що відповідав би українським національним інтересам та можливостям двосторонньої співпраці.

 

Додаток

 

"Головне завдання зовнішньої і безпекової політики - захист національних інтересів у світі, що змінюється" Послання Президента України В. Януковича до Українського народу (3 червня 2010 року)

 

Стратегія національної безпеки України.
Україна у світі, що змінюється

Проект

1. Загальні положення

На початку XXI століття у світі відбуваються кардинальні трансформації, що супроводжуються зміною геополітичних конфігурацій. Глобальна фінансово-економічна криза стала черговим викликом світовій цивілізації, обумовила невизначеність перспектив глобальної та національних економік, прискорила пошук шляхів модернізації суспільних систем. Криза виявила глибинні вади глобальної економічної моделі, сприяла усвідомленню необхідності системних змін світового економічного і соціального порядку.

На тлі посилення загроз і зростання нестабільності у світі постають нові виклики міжнародній безпеці - у сировинній, енергетичній, фінансовій, інформаційній, екологічній, продовольчій сферах.

Такі загрози як поширення зброї масового ураження, міжнародний тероризм, транснаціональна організована злочинність, нелегальна міграція, піратство, ескалація міждержавних і громадянських конфліктів стають дедалі інтенсивнішими, охоплюють нові регіони і країни. Зростають регіональні загрози міжнародній безпеці, які за своїми негативними наслідками можуть мати потенціал глобального впливу.

Постала небезпечна тенденція перегляду національних кордонів поза нормами міжнародного права. Використання сили і погрози силою повернулися до практики міжнародних відносин, у тому числі в Європі.

Різновекторні геополітичні впливи на Україну в умовах неефективності гарантій її безпеки, наявності біля кордонів "заморожених" конфліктів, а також критичної зовнішньої залежності національної економіки обумовлюють уразливість України, послаблюють її роль на міжнародній арені та виштовхують на периферію світової політики, у "сіру зону безпеки".

Але сьогодні більш нагальними залишаються внутрішні виклики національній безпеці. Консервація неефективної пострадянської суспільної системи, насамперед державної влади, викривлення демократичних процедур, що штучно стримувало процеси кадрового оновлення державних органів, обумовили слабкість, а подекуди і неспроможність держави виконувати її функції, насамперед у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, зростаючу недовіру до неї з боку суспільства.

Продовження використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють неконкурентоспроможність української економіки, унеможливлюють кардинальне підвищення рівня та якості життя населення, провокують посилення соціальної напруги, поширення протестних настроїв.

Зазначені чинники разом із незадовільним станом системи забезпечення національної безпеки, поширенням корупції в її органах перешкоджають розв'язанню нагальних проблем суспільного розвитку, сприяють політичній радикалізації, призводять до зростання екстремістських настроїв і рухів, що у стратегічній перспективі може створити реальну загрозу національному суверенітету і територіальній цілісності України.

Ухвалена вперше у 2007 році Стратегія національної безпеки України не стала керівництвом для практичної діяльності органів державної влади, чому завадили їхня зосередженість на досягненні короткострокових політичних і економічних цілей, нехтування потребами стратегічного розвитку суспільства і держави. У підсумку посилилися загрози національній безпеці, послабилася спроможність України захищати свої національні інтереси.

Такий стан справ змушує заново оцінити рівень і вплив загроз життєво важливим інтересам України, визначитися у стратегічних пріоритетах політики національної безпеки та напрямах удосконалення механізмів їх реалізації.

Успішне вирішення таких завдань можливе за умови єдності та дієздатності державної влади. Налагодження взаємодії між Президентом, урядом і парламентом після президентських виборів 2010 року створює умови для глибоких трансформацій усіх сфер суспільного життя на основі Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава".

Стратегія національної безпеки України (далі - Стратегія) відповідно до законодавства визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання і механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

2. Засади захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави

2.1. Метою Стратегії є формування сприятливих умов для реалізації інтересів громадян, суспільства і держави, дальшого поступу України як демократичної держави із стійкою та зростаючою ринковою економікою, що керується європейськими політичними й економічними цінностями, в якій повага і захист прав і законних інтересів усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп є запорукою незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України.

2.2. Нагальним завданням політики національної безпеки є захист таких життєво важливих національних інтересів України:

• утвердження конституційних прав і свобод людини і громадянина, створення умов для вільного розвитку людини, реалізації її творчого потенціалу через різноманіття форм суспільної організації;

• захист державного суверенітету України, її територіальної цілісності, недоторканності державного кордону,

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення зростання рівня життя і добробуту населення;

• гарантування безпечних умов життєдіяльності населення, захисту і відновлення навколишнього природного середовища;

• збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності.

2.3. Реалізація нагальних завдань політики національної безпеки вимагає:

• зміцнення демократичного конституційного ладу та верховенства права;

• збільшення можливостей держави із захисту національних інтересів, що реалізується через ефективну систему забезпечення національної безпеки, обороноздатності держави та незалежний, збалансований і відповідальний зовнішньополітичний курс;

• формування безпечного міжнародного середовища, сприятливого для реалізації національних інтересів України, її ствердження як впливової регіональної держави, зростання її впливу у глобалізованому світі;

• забезпечення інтеграції держави до Європейського Союзу.

2.4. Політика національної безпеки України виходить із принципів:

• пріоритету захисту національних інтересів;

• пріоритету договірних (мирних) засобів при вирішенні конфліктів;

• своєчасності й адекватності заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

• сумлінного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань;

• послідовної реалізації політики позаблоковості з використанням в інтересах України механізмів міжнародної безпеки;

• чіткого розмежування повноважень і скоординованої взаємодії органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

• демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони - системою органів, які відповідають за забезпечення безпеки та оборони держави;

• професіоналізму, відкритості та прозорості у процесі формування і реалізації державної політики.

3. Безпекове середовище та актуальні загрози національним інтересам і національній безпеці України

3.1. У зовнішньому просторі навколо України спостерігаються тенденції, що потенційно є джерелами загроз національній безпеці.

3.1.1. Посилення дії глобальних чинників, що загрожують стратегічній стабільності у світі та негативно відбиваються на безпековому середовищі України:

• загострення конкуренції між світовими центрами сили, при цьому нерідко порушуються норми міжнародного права, застосовується силовий тиск; спостерігаються спроби держав вирішувати свої проблеми за рахунок інших, неспроможних ефективно захищати власні національні інтереси;

• криза міжнародної системи безпеки, заснованої на ялтинсько-гельсінкських принципах, розмивання системи міжнародних угод у галузі стратегічної стабільності, послаблення ролі міжнародних безпекових інститутів; невизначеність засад нової міжнародної системи безпеки, що у комплексі з недосконалою системою міжнародного права уможливлює безкарне застосування сили на міжнародній арені для реалізації власних інтересів;

• наявність самопроголошених квазідержавних утворень на територіях суверенних держав, поява небезпечних прецедентів визнання деяких з них іншими державами, що стало стимулом для процесів регіонального сепаратизму;

• посилення, в умовах дефіциту сировинних ресурсів, конкуренції за доступ до них та за контроль над маршрутами їх доставки на ринки споживання;

• інтенсифікація процесів мілітаризації світу, окремих регіонів і держав; збільшення кількості "проблемних" країн, які всупереч вимогам міжнародних режимів нерозповсюдження намагаються заволодіти зброєю масового ураження та засобами її доставки;

• поширення тероризму, піратства, наркобізнесу, незаконної торгівлі зброєю і ядерними матеріалами, транснаціональної організованої злочинності, відмивання брудних грошей, незаконної міграції, торгівлі людьми, кіберзагроз;

• надмірне антропогенне навантаження на довкілля, що має наслідком зростаюче забруднення природного середовища, глобальні зміни клімату, збільшення дефіциту продовольства, питної води, небезпечні техногенні аварії, пандемії, що загрожують населенню і вимагають ресурсів системи забезпечення національної безпеки для реагування на них.

3.1.2. Погіршення регіонального безпекового середовища навколо України:

• активізація процесів формування "сфер впливу" або "зон геополітичної відповідальності", які супроводжуються зростанням конфліктності, поширенням практики провокування конфліктних ситуацій, у т. ч. збройних, посиленням різновекторних зовнішніх впливів у регіоні, включаючи розвідувально-підривну діяльність; загрозами превентивного застосування збройних сил окремими державами за межами своїх кордонів;

• дальша ескалація конфліктів (у т. ч. "заморожених") у Чорноморсько-Каспійському регіоні, внутрішня нестабільність багатьох країн регіону, невизначеність перспектив і спільного бачення регіональних інтеграційних процесів;

• посилення мілітаризації регіону, збільшення іноземної військової присутності та розміщення новітніх систем озброєнь інших держав на територіях країн регіону;

• невирішеність проблемних питань, пов'язаних із договірно-правовим оформленням міждержавних кордонів, розмежуванням виключних морських економічних зон і континентального шельфу, а також із забезпеченням національно-культурних прав етнічних меншин, що уможливлює повернення до регіонального порядку денного питання про територіальні претензії.

3.1.3. Наявність безпосередніх зовнішніх викликів національній безпеці України:

• збереження неврегульованої конфліктної ситуації на території Придністровського регіону Республіки Молдова, що безпосередньо межує з Україною;

• невирішеність питання щодо розмежування лінією державного кордону акваторії Чорного і Азовського морів та Керченської протоки, відсутність демаркації державного кордону України з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та Республікою Молдова, що стримує врегулювання правових засад забезпечення його режиму і облаштування, ускладнює ефективну протидію транснаціональним загрозам;

• наявність неврегульованих проблемних питань, пов'язаних із тимчасовим перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України, недосконалість договірно-правової бази у цій сфері;

• недосконалість державної міграційної політики та неефективність системи державного регулювання міграційних процесів, що не забезпечують належний захист прав та інтересів громадян України, які працюють за кордоном, не створюють умов для допуску іммігрантів в Україну відповідно до її інтересів і їх належної інтеграції в українське суспільство.

3.2. У внутрішньому безпековому середовищі наявні системні проблеми, що загрожують національній безпеці.

3.2.1. Криза системи державної влади:

• корумпованість державних інститутів, їх неспроможність надавати адекватні відповіді на виклики сучасності, криза суспільної довіри до них;

• низька дієвість існуючих механізмів підготовки та прийняття державних рішень, неефективність контролю за їх виконанням;

• недосконалість правового регулювання суспільних відносин, зокрема неналежний рівень захисту права власності та непрозорість відносин у цій сфері, неефективність контролю за додержанням законодавства;

• системні недоліки у функціонуванні судової влади, що підривають довіру населення до держави і права, обмежують захист прав і свобод громадян, загрожують законним інтересам господарюючих суб'єктів;

• неадекватність реагування державних органів на конфліктні загострення у сфері політичних, економічних, соціальних, міжетнічних, міжконфесійних відносин, радикалізацію суспільних настроїв і поширення проявів екстремізму, зокрема інспірованих іззовні.

3.2.2. Відчутне погіршення стану економічної безпеки:

• відсутність послідовної та відповідальної економічної політики на тлі світової фінансово-економічної кризи та її наслідків;

• посилення структурних деформацій в економіці, надмірний вплив зовнішньоекономічної кон'юнктури, стагнація внутрішнього ринку, недосконалість механізмів його захисту від несумлінної конкуренції з боку українських монополістів та імпортерів, неефективність боротьби з контрабандою;

• неефективність використання матеріальних ресурсів, переважання галузей з невеликою часткою доданої вартості, низький технологічний рівень вітчизняної економіки;

• неконтрольоване зростання зовнішнього боргу, в тому числі державного, недосконалість системи регулювання фінансових ринків, значні валютні ризики, неефективне і нераціональне використання коштів Державного і місцевих бюджетів;

• невідповідність фіскальної системи вимогам прискореного розвитку національної економіки на інноваційних засадах, високий рівень тінізації економіки, поширення тіньової зайнятості та методів ухилення від оподаткування, криміналізація економічних відносин;

• монополізація іноземним капіталом певних стратегічно важливих галузей національної економіки або небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу в таких галузях.

3.2.3. Критичне зростання рівня загроз енергетичній безпеці:

• надмірна залежність від імпорту енергоносіїв, недиверсифікованість джерел і маршрутів їх постачання, недостатність використання власного енергетичного потенціалу;

• низька ефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, повільні темпи впровадження новітніх технологій;

• недостатня реалізація енерготранзитного потенціалу, низькі темпи інтеграції України до європейського енергетичного ринку;

• відсутність зведеного енергетичного балансу країни.

3.2.4. Консервація низького науково-технологічного рівня розвитку:

• нерозвиненість національної інноваційної системи;

• скорочення науково-технологічного потенціалу, відтік наукових кадрів за кордон, втрата наукових шкіл на ключових напрямах економічного розвитку; зростання науково-технологічної залежності від інших країн.

3.2.5. Соціально-демографічна криза:

• скорочення чисельності населення через погіршення його здоров'я, низьку якість життя, недостатній рівень народжуваності, високу смертність, а також відплив населення за кордон;

• поширення соціальних хвороб, зокрема наркоманії, алкоголізму, туберкульозу, ВІЛ-СНІД; епідемії небезпечних інфекційних хвороб;

• зростаючий дефіцит трудових ресурсів, старіння населення, низька економічна активність і недооцінка вартості робочої сили.

3.2.6. Зростання небезпечності екологічних і техногенних викликів і загроз:

• критичний стан основних фондів, зокрема об'єктів підвищеної небезпеки, комунальної інфраструктури населених пунктів, очисних споруд підприємств;

• надмірне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України;

• нераціональне, виснажливе використання природних ресурсів, радіоактивне, хімічне та біологічне забруднення довкілля, загострення проблеми транскордонних забруднень;

• утворення значних обсягів відходів виробництва та споживання, незадовільний рівень їх вторинного використання, переробки та утилізації;

• неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій та матеріалів, збудників хвороб, екологічно необгрунтоване використання генетично модифікованих організмів.

3.2.7. Залишаються актуальними й інші загрози, визначені Законом України "Про основи національної безпеки України".

3.3. На тлі зростання викликів і посилення загроз національній безпеці зберігається неадекватність сектору безпеки і оборони України завданням захисту національних інтересів, що характеризується:

• невідповідністю правоохоронної системи України завданням дієвого захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина;

• недостатньою ефективністю розвідувальних і контррозвідувального органів;

• триваючим погіршенням стану Збройних сил і оборонної промисловості;

• недосконалістю Єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій, зокрема державного моніторингу навколишнього природного середовища;

• нездатністю України протистояти новітнім викликам національній безпеці (явищам і тенденціям, що можуть за певних умов перетворитися на загрози національним інтересам), пов'язаним із застосуванням інформаційних технологій в умовах глобалізації, насамперед кіберзагрозам.

4. Стратегічні цілі та ключові завдання політики національної безпеки

4.1. Стратегічними цілями політики національної безпеки України у середньостроковій перспективі є:

• створення прийнятних зовнішніх і внутрішніх умов для реалізації національних інтересів України;

• забезпечення необхідних умов для виконання Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава";

• побудова ефективної системи забезпечення національної безпеки і зміцнення її провідних органів (Ради національної безпеки і оборони України, Збройних сил України, Служби безпеки України, інших правоохоронних і розвідувальних органів).

4.2. Ключові завдання політики національної безпеки у зовнішньополітичній сфері.

4.2.1. Захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

4.2.2. Економізація зовнішніх зносин України, надання ефективної допомоги вітчизняним суб'єктам господарювання за кордоном, сприяння залученню іноземних інвестицій та диверсифікації джерел і маршрутів постачання сировинних ресурсів, насамперед енергоносіїв.

4.2.3. Формування інституційних засад інтеграції України в єдиний європейський простір, у т. ч. через секторальну інтеграцію до структур ЄС, розширення можливостей співпраці у форматі ініціативи ЄС "Східне партнерство", дальший розвиток взаємовигідного партнерства з Європейською асоціацією вільної торгівлі та її державами-членами; створення загальних умов для повноправного членства України в ЄС як надійної гарантії її безпеки.

4.2.4. Здійснення збалансованої політики у відносинах з ключовими міжнародними партнерами України, спрямованої на захист національних інтересів:

• поглиблення стратегічного партнерства України з ЄС, його державами-членами на засадах економічної інтеграції та політичної асоціації, укладання угоди про асоціацію, створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, лібералізація візового режиму з метою його майбутнього скасування. Інші пріоритети включають імплементацію угоди про приєднання України до Європейського енергетичного співтовариства; участь України у реалізації завдань у рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС;

• формування нової моделі стратегічного партнерства України з Російською Федерацією на засадах балансу національних інтересів, розширення діалогу з питань протидії безпековим викликам і загрозам, пошук спільних підходів щодо формування нової загальноєвропейської системи колективної безпеки;

• розвиток діалогу та співробітництва України зі Сполученими Штатами Америки в рамках Хартії про стратегічне партнерство.

4.2.5. Підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності України на Центральноєвропейському і Чорноморсько-Каспійському просторах - регіоні життєво важливих інтересів нашої держави:

• підтримання партнерського співробітництва та розширення стратегічної взаємодії з Польщею, Угорщиною, Словаччиною, країнами Балтії, іншими державами - новими членами ЄС;

• утвердження відносин активного партнерства з Республікою Білорусь, формування механізмів вироблення і реалізації узгодженої енергетичної політики, розвиток економічної кооперації та взаємодії у безпековій сфері;

• розширення партнерства з Туреччиною як однією з провідних держав у Чорноморсько-Каспійському регіоні, розвиток стратегічного діалогу та взаємодії при вирішенні політичних, економічних, безпекових, гуманітарних питань;

• активізація взаємодії з регіональними організаціями, участь у реалізації багатосторонніх проектів, інтенсифікація співпраці у форматах Центральноєвропейської ініціативи, Вишеградської групи, Організації Чорноморського економічного співробітництва, використання можливостей, що надаються ЄС у рамках політики "Східного партнерства" та "Чорноморської синергії";

• формування нової моделі українсько-румунського партнерства на основі подолання недовіри та врегулювання проблемних питань у двосторонніх відносинах, реалізації потенціалу взаємодії з широкого спектра політичних, економічних, енергетичних, екологічних, гуманітарних питань;

• підтримка зусиль, спрямованих на протидію мілітаризації та гонці озброєнь у регіоні, намаганням перерозподілу геополітичних впливів та провокування конфліктних ситуацій, прагненням легітимізувати у той чи інший спосіб статус самопроголошених квазідержавних утворень на територіях країн регіону;

• підвищення ролі України як активного учасника врегулювання "заморожених" конфліктів, насамперед придністровського;

• розширення і поглиблення взаємовигідної стратегічної співпраці з Азербайджаном, Грузією, Молдовою, у тому числі. у форматі Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ, спрямованої на вирішення завдань економічного розвитку її країн-членів;

• посилення протидії транснаціональним екологічним загрозам, що формуються внаслідок господарчої діяльності в сусідніх державах.

4.2.6. Дотримання політики позаблоковості України з урахуванням геополітичних реалій та завдань з протидії сучасним викликам і загрозам:

• пошук шляхів та механізмів посилення існуючих гарантій безпеки України та закріплення їх як міжнародно-правових зобов'язань;

• активна роль України у процесі вдосконалення архітектури європейської безпеки та підвищення ефективності діяльності її інститутів, зокрема ОБСЄ, підтримка ініціатив із зміцнення регіональних механізмів, що створюють додаткові міжнародно-правові гарантії безпеки європейських держав;

• дальша участь у міжнародній миротворчій та антитерористичній діяльності, багатосторонніх заходах з протидії глобальним і регіональним викликам і загрозам з урахуванням інтересів України;

• участь у багатосторонніх зусиллях, спрямованих на досягнення Цілей Розвитку Тисячоліття, що були визначені на підставі Декларації Тисячоліття ООН, насамперед щодо зміцнення економічної та екологічної безпеки;

• продовження співробітництва, партнерства та взаємодії з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) у рамках наявних механізмів та інструментів, зокрема Хартії про особливе партнерство, Комісії Україна - НАТО, Плану дій Україна - НАТО та річних національних програм, спільних робочих груп, у т. ч. спільної робочої групи з питань воєнної реформи;

• участь у безпекових програмах ОБСЄ, СНД, ОЧЕС, інших міжнародних організацій, а також у розвитку загальноєвропейської системи колективної безпеки.

4.2.7. Формування партнерських відносин з Китайською Народною Республікою, сприяння реалізації спільних економічних проектів.

4.2.8. Розширення та поглиблення співробітництва, партнерства і взаємодії з країнами - центрами зростання в Азії та Латинській Америці.

4.2.9. Прискорення процесу правового оформлення (делімітації та демаркації) державного кордону України, вирішення з Російською Федерацією на основі норм міжнародного права питань розмежування акваторій Чорного і Азовського морів та Керченської протоки.

4.2.10. Активізація діалогу з Російською Федерацією щодо вдосконалення договірно-правової бази, що регулює питання тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на території України, для конструктивного вирішення наявних проблемних питань на основі взаємної вигоди та дотримання інтересів безпеки України.

4.2.11. Поглиблення взаємодії з Республікою Молдова з метою розв'язання проблемних питань міждержавних відносин, а також вироблення та реалізації узгодженої політики щодо двостороннього і регіонального співробітництва, врегулювання придністровського конфлікту при дотриманні принципу збереження територіальної цілісності Молдови.

4.3. Ключові завдання політики національної безпеки у внутрішній сфері.

4.3.1. Створення сприятливих умов для зміцнення єдності українського суспільства на основі європейських демократичних цінностей:

• усунення бар'єрів культурного, конфесійного, мовного, регіонального характеру на основі безумовного дотримання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина;

• забезпечення пріоритетності всебічного розвитку й підтримки української культури та української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

• гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, сприяння вивченню мов міжнародного спілкування.

4.3.2. Формування гнучкої та ефективної системи публічних інститутів, спроможних адекватно і оперативно реагувати на зміни безпекової ситуації:

• попередження і протидія корупції на основі розмежування суспільних, державних, корпоративних і приватних інтересів;

• здійснення адміністративної реформи, у тому числі оптимізація системи органів виконавчої влади, реформування державної служби та її складових (військової, дипломатичної та інших), зокрема розмежування політичних і адміністративних посад, стабілізація кадрового складу державних органів, уніфікація системи рангів державних службовців, дипломатичних рангів, військових і спеціальних звань, класних чинів;

• дальша реалізація судової реформи у напрямі становлення в Україні системи судового устрою та судочинства, яка функціонуватиме на засадах верховенства права та гарантуватиме право особи на справедливий суд;

• сприяння розвитку недержавної системи безпеки та законодавче забезпечення її діяльності.

4.3.3. Забезпечення економічної безпеки:

• дієвий захист права власності, оптимізація податкового навантаження на бізнес, удосконалення регуляторного і корпоративного законодавства, обмеження монополізму і сприяння конкуренції, підвищення ефективності регулювання фінансових і товарних ринків; створення на цій основі сприятливих умов для підприємництва та інвестування, скорочення матеріальних витрат та обмеження "тіньової" господарської діяльності;

• підвищення ефективності використання державних коштів, забезпечення дієвого державного контролю за діяльністю природних монополій, прозорості використання ними фінансових ресурсів, ефективності цінової і тарифної політики;

• забезпечення стійкості фінансової системи, стабільності обмінного курсу гривні, розширення кредитної підтримки економіки, зміцнення довіри до фінансових установ;

• мінімізація негативного впливу на економіку зовнішньої кон'юнктури та наслідків світової фінансово-економічної кризи;

• посилення дієвості захисту внутрішнього ринку від несумлінної конкуренції з боку постачальників імпортної продукції;

• посилення контролю за функціонуванням підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

• оптимізація структури та обсягу зовнішнього боргу, недопущення неконтрольованого відпливу капіталу за межі країни.

4.3.4. Зміцнення енергетичної безпеки:

• підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів;

• забезпечення стабільності постачання паливно-енергетичної сировини, зокрема шляхом диверсифікації його джерел;

• створення умов для надійного функціонування вітчизняної інфраструктури транзиту та постачання енергоносіїв на внутрішній і зовнішні ринки;

• створення системи стратегічних резервів паливно-енергетичних ресурсів відповідно до практики ЄС і нормативів Міжнародного енергетичного агентства;

• формування із застосуванням новітніх інформаційних технологій зведеного енергетичного балансу України, впровадження постійно діючої системи моніторингу, прогнозування та стратегічного планування розвитку паливно-енергетичного комплексу та його галузей;

• дієвий захист критичної інфраструктури паливно-енергетичного комплексу від еколого-техногенних впливів та зловмисних дій.

4.3.5. Забезпечення продовольчої безпеки:

• врегулювання земельних відносин і раціоналізація землекористування, формування ринку земель сільськогосподарського призначення, юридичне і технічне оформлення права власності та користування землею, гарантії захисту прав власників земельних часток (паїв);

• розвиток аграрного ринку, створення умов для розкриття потенціалу аграрного сектору для забезпечення потреб населення України у доступному, якісному і безпечному продовольстві, утвердження її ролі як вагомого експертера аграрної продукції;

• захист внутрішнього ринку від постачання неякісної та небезпечної продовольчої продукції.

4.3.6. Подолання диспропорцій у соціально-гуманітарній сфері:

• створення економічних і соціальних умов для зростання народжуваності та скорочення смертності, обмеження відтоку населення за кордон і повернення трудових мігрантів на батьківщину;

• забезпечення відповідності ринку освітніх послуг перспективним потребам суспільства і держави у трудових ресурсах необхідної кваліфікації;

• підвищення ефективності охорони здоров'я, боротьби із соціальними хворобами, протиепідемічних заходів;

• зниження рівня соціального та майнового розшарування населення, наближення системи соціальних гарантій до принципів і норм країн ЄС;

• здійснення пенсійної реформи; підвищення ефективності соціальних гарантій для вразливих категорій населення; зменшення бродяжництва і безпритульності;

• запобігання поширенню пропаганди екстремізму, насильства, ксенофобії, релігійної нетерпимості, моральної розбещеності.

4.3.7. Створення безпечних умов життєдіяльності населення:

• формування збалансованої системи природокористування на основі принципу граничнодопустимих екологічних змін довкілля, ощадливого споживання природних ресурсів, збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, зменшення викидів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, застосування сучасних екологічно безпечних ресурсозберігаючих технологій;

• поліпшення екологічного стану водних ресурсів, якості питної води, запобігання дальшому забрудненню басейнів Чорного та Азовського морів, підземних вод;

• реабілітація техногенно забруднених територій, підвищення рівня техногенної, екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, перетворення об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему;

• забезпечення якісно вищого рівня безпеки праці, модернізація за рахунок роботодавця основних фондів і технологій, потенційно небезпечних для життя і здоров'я працівників;

• здійснення інженерного захисту територій від небезпечних геологічних процесів та гідрометеорологічних явищ;

• реформування житлово-комунального господарства, модернізація його основних фондів та підвищення якості житлово-комунальних послуг, зокрема через залучення приватних інвестицій і розвиток конкуренції у цій сфері.

4.3.8. Забезпечення інформаційної безпеки:

• стимулювання впровадження новітніх інформаційних технологій і виробництва конкурентоспроможного національного інформаційного продукту, зокрема сучасних засобів і систем захисту інформаційних ресурсів;

• забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем, що функціонують в інтересах управління державою, забезпечують потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківської та інших сфер економіки, систем управління об'єктами критичної інфраструктури;

• розробка та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними стандартами країн ЄС, у тому числі згідно з вимогами Конвенції про кіберзлочинність;

• створення національної системи кібербезпеки.

5. Система забезпечення національної безпеки

5.1. Принципи вдосконалення системи забезпечення національної безпеки.

Досягнення цілей Стратегії потребує кардинального реформування сектору безпеки і оборони, вдосконалення механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення національної безпеки, що передбачає:

• комплексне реформування всіх складових цієї системи;

• ефективне функціонування системи забезпечення національної безпеки на всіх етапах її реформування та розвитку;

• ефективне керівництво та управління ресурсами;

• дотримання балансу ефективності функціонування та демократизації органів сектору безпеки і оборони.

5.2. Напрями вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України.

5.2.1. Системне вдосконалення законодавства з питань національної безпеки:

• його приведення у відповідність із Конституцією України, узгодження норм між собою;

• розробка узгоджених актів щодо формування єдиної державної політики національної безпеки та її реалізації у визначених законодавством сферах;

• уточнення завдань, функцій і повноважень суб'єктів забезпечення національної безпеки, зокрема в умовах кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці;

• сприяння розвитку права міжнародної безпеки і спільного здобутку (Acquis Communiter) ЄС у галузі безпеки та їх імплементація у національне законодавство;

• розвиток системи правових і соціальних гарантій для військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу правоохоронних органів, прирівняних до них осіб, членів їх сімей з урахуванням економічних можливостей держави і стандартів країн ЄС.

5.2.2. Підвищення скоординованості та ефективності діяльності державних органів, відповідальних за реалізацію зовнішньої політики, якісне підвищення їх професіоналізму та аналітичного потенціалу, покращення ресурсного і кадрового забезпечення.

5.2.3. Зміцнення функціональної спроможності сектору безпеки і оборони, насамперед правоохоронних і розвідувальних органів, вирішення при цьому питань адаптації та соціальних гарантій для військовослужбовців і працівників, які звільнятимуться.

5.2.4. Періодичне проведення комплексних оглядів сектору безпеки і оборони та його окремих сфер, зокрема оборонних оглядів, оглядів оборонної промисловості України.

5.2.5. Кардинальне підвищення ефективності підготовки кадрів, у тому числі вищої кваліфікації, для сектору безпеки і оборони з урахуванням визначених Стратегією пріоритетних напрямів політики національної безпеки, формування відповідного державного замовлення.

5.2.6. Удосконалення відповідно до загроз і викликів національним інтересам України, а також стандартів країн ЄС щодо безпекових режимів, зокрема режиму охорони державної таємниці.

5.3. Реформування сектору безпеки і оборони як цілісної системи.

5.3.1. Посилення функціональної спроможності стратегічної ланки управління сектором безпеки і оборони; підвищення ефективності інформаційно-аналітичного, організаційного, кадрового забезпечення; виконання Радою національної безпеки і оборони України функцій з координації та контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

5.3.2. Стабілізація ситуації у Збройних силах і зупинення зниження рівня їх боєздатності та боєготовності, збереження офіцерського і сержантського корпусу, оптимізація їх структури та чисельності, відновлення технічної готовності озброєння та оновлення його складу, удосконалення системи бойової підготовки, реорганізація системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення та формування на цій основі невеликих за чисельністю, але ефективних, професійних Збройних сил, здатних виконувати завдання оборони держави в умовах проведення позаблокової політики.

5.3.3. Удосконалення структури сектору безпеки і оборони, функцій, завдань, організаційно-штатних структур і чисельності його органів, посилення їх кадрового потенціалу, виходячи з потреб забезпечення національної безпеки та економічних можливостей держави.

5.3.4. Реформування кримінальної юстиції, зокрема впровадження нового кримінально-процесуального законодавства і відповідні трансформації правоохоронної системи, системи досудового слідства; створення дієвої системи моніторингу криміногенної ситуації.

5.3.5. Підвищення професіоналізму та відповідальності в усіх ланках сектору безпеки і оборони на основі реалізації комплексу антикорупційних заходів, дальшого впровадження стандартів країн ЄС у діяльність його органів та повноцінних соціальних гарантій для військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів, прирівняних до них осіб та членів їхніх сімей.

5.3.6. Реалізація державних цільових програм боротьби з тероризмом і екстремізмом.

5.3.7. Розбудова державного кордону та його інфраструктури за стандартами ЄС.

5.3.8. Підвищення ефективності системи протидії інформаційно-психологічним впливам і операціям, що загрожують безпеці особи, суспільства і держави.

5.3.9. Зміцнення потенціалу оборонної промисловості, насамперед науково-технологічного, його ефективне використання в інтересах економічного розвитку України, а також органів сектору безпеки і оборони.

5.3.10. Вдосконалення Єдиної державної системи цивільного захисту і територій, а також системи державного моніторингу навколишнього природного середовища.

5.4. Розвиток демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони.

5.4.1. Розвиток цивільно-військових відносин у суспільстві, у тому числі за рахунок приведення до стандартів країн ЄС співвідношення цивільного та військового персоналу в органах сектору безпеки і оборони.

5.4.2. Подальший розвиток механізмів президентського і парламентського контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони, збільшення цивільного компоненту в органах сектору безпеки і оборони.

5.4.3. Збільшення відкритості і прозорості діяльності сектору безпеки і оборони, зокрема періодична публікація відповідних Білих книг.

5.4.4. Залучення інституцій громадянського суспільства до вироблення та реалізації політики національної безпеки, а також до оцінки її ефективності.

6. Реалізація Стратегії

6.1. Механізми реалізації Стратегії ґрунтуються на таких принципах:

• верховенство права, неухильне дотримання законодавства;

• відповідальність суб'єктів забезпечення національної безпеки за виконання поставлених завдань;

• прозорість основних напрямів видатків на національну безпеку і оборону;

• дієвість і постійність контролю у сфері національної безпеки, зокрема за використанням фінансових і матеріальних ресурсів;

• участь інституцій громадянського суспільства у реалізації Стратегії.

6.2. Координація і контроль заходів з реалізації Стратегії.

6.2.1 Координацію заходів з реалізації Стратегії здійснюють Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

6.2.2. Контроль за реалізацією Стратегії здійснюють Президент України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України у межах їх повноважень.

Рада національної безпеки і оборони України щорічно розглядає стан реалізації Стратегії, визначає пріоритети і завдання політики національної безпеки, орієнтовні обсяги фінансових та інших ресурсів, необхідних для їхньої реалізації, вносить Президентові України відповідні пропозиції.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України періодично, а у разі потреби - невідкладно інформує Президента України про перебіг виконання Стратегії та подає відповідні пропозиції.

6.2.3. Інституції громадянського суспільства здійснюють контроль за діяльністю органів державної влади щодо реалізації Стратегії через:

• громадську експертизу проектів нормативно-правових актів та концептуальних документів з питань національної безпеки;

• участь у роботі громадських експертних рад при державних органах, що діють у сфері національної безпеки;

• інформування суспільства про діяльність органів державної влади у сфері національної безпеки.

6.2.4. Координація заходів з наукового супроводження реалізації Стратегії здійснюється Національним інститутом стратегічних досліджень за участі Національної академії наук України, Національної академії правових наук України.

6.3. Ресурсне забезпечення національної безпеки.

6.3.1. Обов'язкове врахування у Державному та місцевих бюджетах видатків на забезпечення реалізації Стратегії, визначення таких видатків одним із пріоритетних напрямів бюджетної політики;

6.3.2. Поетапне доведення бюджетного фінансування сектору безпеки і оборони до оптимального рівня з одночасним переходом від орієнтації на чисельність як визначальний параметр фінансування на бюджетне планування на програмно-цільових засадах;

6.3.3. Стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень у сфері національної безпеки.

6.4. Етапи реалізації Стратегії.

6.4.1. На першому етапі реалізації Стратегії (протягом 2011 - 2012 років) необхідно забезпечити стабілізацію суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації, здійснити першочергові реформи, насамперед у сфері державного управління, забезпечити необхідні організаційні й економічні умови для реформування усіх сфер суспільного життя в межах євроінтеграційного курсу, вдосконалити законодавство з питань національної безпеки, виробити на основі Стратегії узгоджені між собою програмні документи щодо реформування сектору безпеки і оборони, насамперед оновлену Воєнну доктрину та Стратегічний оборонний бюлетень; розпочати реалізацію відповідних перетворень; створити безпечні умови для проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.

6.4.2. На другому етапі (протягом 2013 - 2014 років) мають бути досягнуті цілі Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава", сформовано нову якість державної влади, у тому числі сектору безпеки і оборони.

6.4.3. На третьому етапі (у 2015 і наступних роках) передбачається коригування Стратегії на основі оцінки ефективності її реалізації.

7. Заключні положення

7.1. Стратегія є документом, обов'язковим для виконання.

7.2. Стратегія є основою для комплексного планування діяльності органів державної влади у сфері національної безпеки. Органи державної влади керуються Стратегією при розробленні та реалізації законодавчих актів, інших концепцій, доктрин, стратегій, програм, планів та окремих заходів, укладенні міжнародних договорів і угод, інших міжнародно-правових документів, звітують про стан її виконання.

7.3. Посадові особи органів державної влади несуть персональну відповідальність за реалізацію Стратегії та виконання визначених нею завдань.